Автор:  

ЖМЕНЯКА СПРАВЖНІХ ГЕРОЇВ

Про цю сторінку в історії України вже сказано багато а відчуто мало. Мова йтиме про другий Зимовий похід військ УНР проти московсько-більшовицького режиму в Україні.

Звичайно, неможливо зрозуміти всієї повноти героїзма другого Зимового походу не розглянувши передумов. Отже, 22 квітня 1920 року представники Української народної республіки і Польщі підписали політичний договір і військову угоду. В цих документах, зокрема, значилося, що Польща визнає право України на незалежне державне існування та уряд УНР на чолі з Симоном Петлюрою.

26 квітня польська армія разом з українськими частинами вдарили по більшовикам з гаслом "За нашу і вашу свободу!”. Вщент розгромивши 7-у московсько-більшовицьку армію, 7 травня зайняли Київ. Москва кинула проти поляків і українців першу кінну армію Будьонного, яка прорвала їхній фронт. Об’єднані українсько-польські війська залишили Київ і відступили на Захід. Проте 15 вересня під Варшавою більшовики зазнали повного розгрому і відступили на схід.

До речі, щодо Польщі, то з нею 18 березня 1921 року в Ризі був укладений міждержавний договір з Москвою, згідно з яким Польща визнавала український радянський окупаційний уряд. Варто зазначити, що згідно договору між Москвою та Варшавою, уряд Пілсудського зобов’язаний був "Ні підтримувати, ні визнавати на своїй території жодних організацій, які готують повалення радянського уряду”. Тому інтерновані українські воїни були обідрані, босі і фізично виснажені.

Після Ризького договору будь-які намагання українців в воєнному плані були приречені на поразку. Чи знали та чи усвідомлювали це бійці, коли після 7 жовтня 1921 року командир рейду генерал Юрій Тютюнник отримав наказ від Симона Петлюри перейти кордон?..

Спільно з Партизансько-повстанським штабом, які мали стати ядром всеукраїнського повстання, 4 листопада 1921 року українська бойова група перейшла кордон. У її складі було 155 старшин і урядовців та 645 козаків. Що мали "аж” 32 коней! Перед групою ставилося завдання з’єднатися з повстанцями на великій Україні. Звичайно, і неозброєним оком видно всю ситуацію: похід під час зими, без повного озброєння вояків, без коней. Похід з самого початку був приречений. Але справа тут зовсім не в цьому, а в конечній вірі вояків-патріотів, які, знаючи на що йдуть, не зреклися віри. Разом з українцями в рейд пішли польські офіцери, які вважали себе патріотами України. В більшості випадків сільське населення в Україні сприйняло цю подію байдуже. Користуючись тимчасовими привілеями від більшовиків, зокрема земельними наділами, простий люд потрохи обживався і прагнув спокою. Хоча і ворожості проти своїх хлопців не проявляв.

Незважаючи ні нащо, загін перейшов польсько-радянський кордон, козаки Тютюнника знищили дрібні більшовицькі загони (і навіть знищили військовий гарнізон більшовиків міста Коростеня, озброїлися, але вимушені були покинути місто – наближалася добре озброєна кінна бригада Котовського, ред.), але зазнали поразки під Миньками, що на Житомирщині...

Тікаючи від набагато чисельнішого ворога, котовців, похідна група генерала Тютюнника, котра, не-мало-не-багато, через північ Житомирської області мала намір пройти до Києва, везучи з собою уряд УНР і скарбницю уряду. Знаючи, що от-от має наспіти головоріз Котовський, Генерал Тютюнник зупинився в селі Миньки Базарського району на нічліг.

Вранці, о 9-й годині, генералу доповіли дозорні, що наближаються котовці, на що той відповів: "Я сказав, що вирушаємо о 12 годині, значить так буде, – я ще чаю не пив!..” А біля одинадцятої години дня підіспів ворог, і козаки  самотужки рушили на село Звіздаль, а "звитяжний генерал на санях драпанув попереду всіх, викинувши скарбницю і весь груз, що заважав долати глибокі і пухкі сніги. Більшість козаків мужньо прийняли смерть в бою, а 359 здалися в полон. Бій відбувся на околиці села Звіздаль, на болотах, вкритих снігом, що було додатковою перешкодою для маневрів, оскільки котовці понад лісом гасали на тачанках і косили козаків з кулеметів.

Як відомо, Тютюнник втік, потім сам прийшов до москалів служити їм. Але не про нього тут мова. В роковини цих трагічних для України подій, мову вести слід про мужніх синів Вітчизни, козаків другого, невдалого за часом, за кліматичними умовами і політичною ситуацією в Україні, непідготовленого зимового походу. Їх, полонених, загнали у містечку Базар до церкви, роздягнули до білизни, босих, протримали два дні, вимагаючи перейти служити в більшовицьку армію. А тим часом Косіор з Києва прислав депешу Котовському, щоби той розстріляв всіх військово-полонених. Але спочатку їм видали лопати, заставили викопати два глибоких рови, над якими скосили їх з кулеметів. З Гімном України на устах вони гордо прийняли смерть, але не попросили пощади.

1992 року, в липні, націонал-патріотичні організації Житомирщини – КУН, УКРП, УРП, НРУ та інші – два тижні впорядковували могили, споруджували цвинтарну чавунну огорожу, ставили хрести на могили страчених, всупереч міжнародній Конвенції військово-полонених, 359 нескорених козаків Другого Зимового походу. Водночас було встановлено хреста на місці масових захоронень полеглих в бою тютюнниківців, яких було закопано на околиці лісу на виході з села Звіздаль, де по суті і відбувся отой безглуздий нерівний бій – погано озброєних воїнів УНР проти тачанок з кулеметами Котовського. В книзі про другий зимовий похід, вцілілий учасник того бою писав:

"наші козаки, по суті, мали єдину зброю - це шаблі”.

Автор: