Втрачений шанс
90 років тому, 30 серпня 1919 року, об'єднані війська Армії УНР та УГА здобули Київ

Автор: Володимир Манько

Було літо буремного 1919 року. Наддніпрянська Україна потерпала від тотальної війни та анархії, а її землю топтали чоботи солдат одразу двох окупаційних армій - Червоної та Білої…
Два роки тому, в 1917 році, після падіння Російської імперії, українці стали на тернистий шлях побудови незалежної держави. Проте далеко не всі були від цього в захваті. Як кістка в горлі ідея вільної України стала для молоткасто-серпастих більшовиків та ревних захисників двоголової "єдіної і нєдєлімої". Тільки-но вщухли полум'яні виступи на майданах Києва та в Центральній Раді, відзвучали фанфари на честь ходи перших українських збройних формувань, як молода та недосвідчена Українська держава стикнулася із жорстким спротивом з боку Тимчасового уряду, а згодом і Раднаркому. Кульмінацією протистояння стало створення Української Народної Республіки та відхилення ультиматуму Раднаркому. Холодним душем для українських соціалістів, які в той час очолили процес творення держави, було вторгнення в Україну більшовицької армії на початку 1918 року та звірства, які вчинили окупанти, увійшовши в Київ. Незабаром повернувшись за допомогою німців, соціалісти так і не змогли оговтатися від такого "душу".

Половина 1918 року минула за гетьманства. З самого початку робилися вкрай необхідні та вдалі кроки для розбудови державних інституцій та армії, наведення елементарного порядку. Проте, досягнувши неабиякого результату, гетьман у своїх діях чомусь схилився до входження України у майбутню Російську імперію, яка мала б бути відновлена. Незадоволені такою перспективою, українці усунули гетьмана від влади. Новостворений уряд під назвою Директорія проголошує відновлення УНР. У цей же час, після падіння іншої імперії, Австро-Угорської, на західних українських землях постала ще одна українська держава - ЗУНР, яка почала боротьбу за існування з поляками. На початку 1919 року Армія УНР не встояла перед другим наступом російських більшовиків на Київ. Директорії довелося поспіхом евакуюватись до Вінниці та вести затяжну війну з червоними окупантами на Правобережжі.

…Червень 1919 року. Під контролем Директорії, яка опинилася у так званому "трикутнику смерти", залишився лише невеликий район Волині та Поділля. У критичному стані й ЗУНР. Її армія відступає під натиском поляків до річки Збруч. Голова Директорії та Головний отаман Армії УНР С. Петлюра ініціює перемовини з Диктатором ЗУНР Є. Петрушевичем щодо з'єднання армій заради спільних військових дій. Перемовини проходили нелегко. Головні розбіжності полягали в тому, що для галичан основним ворогом були поляки, а для наддніпрянців - червоні та білі росіяни. Але 16 липня витіснена поляками з території ЗУНР за Збруч 50-тисячна Українська Галицька Армія під командуванням генерала М. Тарнавського несподівано приєдналася до наддніпрянців.

Другого серпня 1919 року розпочався загальний наступ об'єднаної армії супроти більшовиків. Для кращої координації військових дій створено Штаб Головного отамана, який очолив генерал М. Юнаків. 12 серпня Штаб видав наказ - іти на Київ. Для цього об'єднана армія була реорганізована в три групи військ: західну (полковник А. Вольф), середню (генерал А. Кравс) та східну (полковник В. Тютюнник). Окрилена успіхами об'єднаної армії, яка на шляху до Києва усюди долала опір червоних, Директорія видала декларацію: "Після довгої і впертої боротьби українського народу з російськими окупантами-комуністами наше славне козацтво рішучим наступом звільнило від більшовицького гніту велику територію України. Уряд Український має впевненість у тому, що в скорому часі при спільній допомозі повставшого робітництва і селянства буде очищена вся територія України".

Двадцять сьомого серпня 1919 року об'єднана армія розгорнула операцію зі штурму Києва. Однак група полковника Вольфа запізнювалась, що затягнуло загальний наступ на декілька днів та суттєво вплинуло на перебіг подальших подій. Найближче до Києва підійшла група генерала Кравса. Крім того, з Білої Церкви на Київ вирушив Запорізький корпус Армії УНР, до якого приєдналися повстанці отамана Зеленого. 29 серпня галичани прорвали лінію оборони Боярка-Білогородка, після чого частини Червоної армії почали тікати з Києва на лівий берег Дніпра. Близько третьої години дня 30 серпня 1919 року авангард об'єднаної армії, а саме група генерала Кравса із запорожцями вступили в Київ, а ввечері увійшли в центр міста. Силами 8-ї Самбірської бригади були зайняті Хрещатик та Думська площа. Головний Отаман Армії УНР Симон Петлюра телеграфував про своє прибуття на парад 31 серпня. Здавалося - тріумф! Проте параду так і не відбулося.

Тридцять першого серпня 1919 року до Києва увійшли російські білогвардійські частини Добровольчої армії Денікіна та розташувались на Печерську. Армія прямувала з Дону, окупувавши майже усе Лівобережжя. Незадовго до цієї події, 25 серпня, Денікін у своєму посланні до населення Малоросії заявив про єдність територій Малоросії та Росії. Малоросам надавалось обмежене самоуправління з державною російською мовою. Про Київ згадувалося як про "мать городов русскіх". Петлюру було названо ворогом, який започаткував розтин єдиної Росії. Зовсім інше ставлення було у "двоголових" до галичан. Історики навіть встановили факт спроби сепаратних перемовин командувача УГА Тарнавського з Денікіним.

Дуже цікаві події відбувались у центрі Києва 31 серпня 1919 року. Слід зазначити, що керівництво об'єднаної армії не очікувало вступу до міста денікінців 31 серпня. Саме це й спричинило відмову Петлюри провести власний парад на Хрещатику.

Близько 2-ї години дня 31 серпня до будівлі колишньої Думи, яку зайняли частини УГА на чолі з генералом Кравсом, почали сходитися представники Київської управи. Вони зажадали відповіді на запитання: кому належить Київ? Тим часом натовп киян уже зібрався на Хрещатику та Думській площі. Через декілька годин до центру міста з Печерська попрямувала колона денікінців з російським триколором, яка запропонувала провести парад разом та поряд з українським прапором встановити російський. Генерал Кравс погодився.

Тоді, коли над колишньою Думою почав майоріти російський прапор, на Хрещатик в'їхав генерал Армії УНР Сальський із запорожцями, який також рушив у напрямку Думи. Побачивши триколор, наказав негайно його зняти. Прапор було зірвано та кинуто до ніг коня Сальського. Негайно до Сальського під'їхав білогвардійський вершник та спробував зарубати його. Але один із запорожців, які були навколо Сальського, виявився спритнішим. Виблиснула козацька шабля. Білий неприятель упав бездиханний на бруківку Думської площі. Почалась хаотична стрілянина. Кияни, що прибули на парад, почали стрімко розбігатися. Усе закінчилося тим, що частинам Армії УНР довелось покинути центр столиці та перебратись у передмістя.

Але Думська площа та Хрещатик все ще залишались у руках галичан. Командувач генерал Кравс відбув у розташування білих задля залагодження конфлікту. Там йому заявили, що перемовини проводитимуть лише з ним, а представників УНР заарештують та розстріляють як зрадників. Уже ввечері генерал Кравс погодився на виведення своїх військ із Києва на лінію Ігнатівка-Германівка.

Так учорашня гучна перемога обернулась для українців поразкою. Ще один цікавий епізод. Командувачем білогвардійського корпусу, що захопив Київ, був генерал Бредов. Той самий, який служив Українській державі в уряді гетьмана Скоропадського та перейшов на бік білих одразу після падіння гетьманату.

Лише у вересні 1919 року Головний Отаман Армії УНР С. Петлюра оголосив про початок війни з Добровольчою армією, тим самим відкривши ще один фронт загальної борні за самостійну Україну. Пізніше було два зимових походи, а в проміжку між ними - тимчасовий союз із поляками. Коли усі варіанти, а головне - сили, були вичерпані, питання про самостійну Україну довелося відкласти до кращих часів. Як виявилось, на довгих 70 років.

Багато хто наполягає на тому, що не потрібно зосереджувати увагу на поразках - лишень на перемогах. На мій погляд, історію рідного краю треба знати такою, якою вона є. Без поразок не буває перемог. Головне - робити необхідні висновки. Тобто без поразки 31 серпня 1919 року не було б перемоги 24 серпня 1991 року - Незалежности України. І це очевидно.

Нашому поколінню, на щастя, не випала історична доля виборювати незалежністиь зі зброєю в руках. Незалежність нам дісталась без бою. Можливо, саме через це ми й не цінуємо її належним чином. Так чи так, але незалежність не потрібно сприймати як щось стале та незмінне. Не маємо права розслаблятись: мовляв, є держава, ну то й що? Бо, як кажуть, святе місце пусте не буває. Ту саму кістку в горлі, про яку згадано на початку статті, досі не здатні проштовхнути у своє черево новітні червоні та білі, тим самим вирішивши для себе українське питання назавжди.

Автор: Володимир МАНЬКО, заступник голови Київської міської організації Конгресу Українських Націоналістів
На фото: Полк Січових Стрільців біля своїх казарм у Києві, 1918
Джерело: Українське слово http://www.ukrslovo.com.ua/