Втрачена перемога,
або Чому Іван Виговський не пішов на Москву

Автор: Микола ГВОЗДЬ

В історії кожного народу і кожної держави є події, які стали міфами в історичній пам'яті вдячних нащадків. Вони живлять честь, гідність і гонор нації. У поляків це перемоги під Грюнвальдом та Рацлавіце, у росіян - перемога на Куликовому полі, у німців - перемоги під Ватерлоо і Седаном.

А що в нас, українців? У нас теж є славні перемоги. Але нашу історію до недавнього часу писали наші гнобителі, то вони замовчували наші перемоги. До таких замовчуваних перемог належить славна Конотопська битва 9-10 липня (29-30 червня) 1659 року. Вона своїм фактом руйнувала міф про "споконвічну дружбу" між російським та українським народами, про одностайність українського народу у підтримці Переяславської угоди 1654 року. Мало того, вона нагадувала російським великодержавним шовіністам про найбільшу воєнну поразку Росії у Європі, і поразку саме від українців. А українська підросійська наука змушена була повторювати російську версію української історії.

Тільки тепер є можливість говорити, писати правду про українсько-російські відносини. Отже, у розпал національно-визвольної війни проти гніту Речі Посполитої гетьманові Богданові Хмельницькому довелося укласти військово-політичний союз із Московською державою (і не більше, ні про яке "возз'єднання" там не йшлося). Однак московський уряд з самого початку розглядав його як тимчасовий, нерівноправний. Уже в 1656 році він за спиною України уклав сепаратне Віленське перемир'я з Річчю Посполитою, грубо порушивши договір 1654 року. Тиск з боку Москви на незалежну Україну особливо посилився по смерті Богдана Хмельницького у серпні 1657 року.

Москва все брутальніше втручається у внутрішнє життя України, підтримуючи за спиною законного українського уряду на чолі з Іваном Виговським опозицію, яку очолювали авантюристи та політичні демагоги - полтавський полковник Мартин Пушкар, а особливо запорізький кошовий Яків Барабаш. У травні 1658 року І. Виговський в союзі із кримським ханом розгромив під Полтавою загони бунтівного полковника Мартина Пушкаря. З обох боків у цій битві полягло близько 50 тисяч українців.

Придушення бунту занепокоїло Москву. Побоюючись посилення позиції гетьмана, московські війська під приводом боротьби зі "смутою" розпочинають збройний наступ на Україну. Відверто ворожі дії Москви змушують Виговського кардинально змінити орієнтири зовнішньої політики. Відновлюється союз із Кримським ханом, а 18 вересня 1658 року було підписано Гадяцький трактат із Річчю Посполитою. За цією угодою, Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Велике Руське князівство, що поряд із Польщею та Литвою ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої. Новоствореному князівству надавалася широка автономія. Гетьман відповідав лише перед королем і мав власне військо, суди, скарбницю та монетний двір. Польські війська не мали права вступати на територію князівства без дозволу гетьмана. Гарантувалися традиційні права козацтва, щороку, за рекомендацією гетьмана, сотню козаків мали приймати до шляхетського стану. Берестейська унія скасовувалася, а православні діставали у Речі Посполитій рівні з католиками права. Крім того, в Україні планувалося заснувати два університети, школи та друкарні.

На жаль, ця угода не була реалізована через незгоду Польщі з широкою автономією України. Після укладення угоди гетьман зосереджується на війні проти Москви, яка ранньою весною 1659 року вислала в Україну більш як стотисячну армію під проводом князів Трубецького, Ромодановського і Пожарського та Львова. Ця армія руйнувала і знищувала все на своєму шляху. Так, князь Пожарський звелів вирізати всіх до одного людей у містечку Срібному.

Протягом 70 днів з 21 квітня 1659 р. ніжинський полковник Григорій Гуляницький з п'ятьма тисячами козаків свого і Чернігівського полків витримували облогу стотисячного московського війська в Конотопі. Не мали успіху ні запеклі штурми, ні підкопи з мінами, ні жорстокий безперервний гарматний обстріл. Московські полководці наказали засипати рів навколо фортеці. Козаки робили вилазки, розганяли московських вояків. Виносили з рову насипану землю і переносили її на вал, який щоразу ставав це вищим. Розлючений Трубецькой послав частину свого війська до міста Борзни. Місто спалили, побили багато людей, а козацьких жінок та дітей відправили до Москви. Успішна майже двомісячна оборона козаками Конотопа, обложеного 100-тисячним московським військом, дала змогу Виговському мобілізувати власні сили, зібрати досить велике військо, яке разом з невеликими загонами сербів, молдаван, поляків та німців налічувало до 60 тисяч. На підмогу йому прийшов Кримський хан із 40-тисячною ордою.

24 червня під Шаповалівкою Виговський розбив значний ворожий роз'їзд. 29 червня він підійшов до Соснівської переправи під Конотопом і вдарив на 15-тисячний московський загін, що боронив її. Драгуни українського війська відтіснили ворога, а кіннота, перейшовши міст, почала громити його. (Орда залишалася за річкою Соснівкою в секреті від ворога.) Побачивши нечисленне українське військо, князь Пожарський з основними силами московського війська (друга, менша частина залишалася під стінами Конотопа) погнався за козаками. Настав момент, коли одна частина його війська вже вискочила мостом на протилежний берег, а друга ще готувалася переправлятися. Саме у цей момент розлилася ріка - її встигли загатити люди Виговського, які на додачу зруйнували ще й міст. Важка московська кіннота застрягла в багнистих місцях ріки. Саме в цей час українське військо розвернулося і перейшло в контратаку: вдарили козаки із засідок, примчала поділена на дві частини орда. Узята в кільце московська армія опинилася у безнадійному становищі і танула на очах від вогню й шабель, тонула у воді. Тим кіннотникам Пожарського, котрим удалося вирватися з кільця, довелося відбиватися аж до стін Конотопа від напосідаючої української і татарської кінноти. Пізно ввечері перед очима наступаючих союзників московське військо стало відходити від Конотопа. Побачивши це, Гуляницький із Конотопа вдарив по ворогові, захопив частину артилерії, обозу, знищив чимало московитів. У цей час Виговський, що підійшов упритул до ворожого табору, звелів своєму війську окопатися, щоб запобігти можливій атаці. І це було зроблено доцільно. Бій під стінами Конотопа був дуже жорстоким. Сам Виговський ледь не загинув. Спочатку гарматним ядром відірвало ногу коневі, на якому сидів гетьман, а потім куля розірвала одяг на поясі. Московське військо не витримало і стало відступати табором до Путивля, відбиваючись протягом наступного дня від українських козаків і татар. Якби підійшла сподівана іноземна наймана піхота, яку король обіцяв прислати Виговському, навряд чи комусь вдалося б сховатися за стінами Путивля. Українська армія втратила загиблими 4 тис. козаків, орда - 6 тис., а московська - від 40 до 50 тис. Було взято в полон князя Пожарського (якого хан наказав стратити за брутальну поведінку), князя Ляпунова, двох Бутурліних, ще ряд воєначальників, кілька тисяч солдатів і офіцерів. Особливо багато загинуло російського війська на переправі. Літописець Величко записав із приводу жахливої катастрофи: "Отак винагороджено було, Бог так зволив, розором і кров'ю війська його (Пожарського. - М. Г.) власною, невинне пролиття крови сріблянських мешканців і розор міста, що їх учинив Пожарський, бо з тої поразки міг утекти до свого обозу під Конотоп хіба той, хто мав крилаті коні".

Звістка про перемогу пронеслася по всій Україні. За кордоном навіть видали спеціальні брошури, де було видрукувано листа Виговського з розповіддю про Конотопську битву. Донеслася вість і до Москви… Образно про це написав російський історик ХІХ ст. С. Н. Соловйов: "Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 рр., загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у силі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах напав на Москву. Удар був тим тяжчий, що був несподіваний!.. Трубецькой, на котрого покладали найбільші надії, муж на війні щасливий і ворогам страшний, утратив таке величезне військо! Після здобуття стількох міст, після здобуття литовської столиці, царська Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішили на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить на Волгу, за Ярославль".

Після Конотопської битви Виговський швидко очистив від ворогів Ромни, Лохвицю та інші міста Посулля і подумував уже про повторення походу Сагайдачного та Михайла Дорошенка на Москву. Однак його грандіозна перемога не зумовила виграш війни, і основною причиною цього був розкол українського суспільства, різні групи якого по різному бачили, якою має бути незалежна Україна, її устрій, внутрішня і зовнішня політика, і для досягнення свого не зупинялися перед застосуванням зброї.

Якраз після Конотопської битви вибухнуло нове антиурядове повстання. На чолі його було поставлено неповнолітнього Юрія Хмельницького, зовсім не здатного керувати державою. На Крим ударив Іван Сірко, змусивши цим хана спішно покинути Виговського і повернутися назад. З новою силою запалала громадянська війна. Скориставшись цим, московське військо знову з'являється в Україні. Не бажаючи нищення Батьківщини, Виговський віддав булаву, яку було передано Юрію Хмельницькому. Невдовзі, 17 жовтня 1659 р., юний гетьман під тиском московського війська був змушений підписати новий московсько-український договір. Він був нерівноправний для України, яка з незалежної держави перетворювалася на автономну одиницю у складі Московської імперії…

Попри всі подальші події, попри всі невикористані можливості у боротьбі за незалежність, Конотопська битва була й залишається одним із славних символів національно-визвольної боротьби українського народу. Вона засвідчує високий звитяжний дух козаків і високий рівень військового мистецтва Івана Виговського, гідного учня Богдана Хмельницького. Її досвід ще раз засвідчив, що будь-які воєнні звитяги залишаються безрезультатними, коли відсутня єдність народу, коли фундаментальна загальнонаціональна справа здобуття держави підмінюється боротьбою за інтереси одного класу, групи чи партії, що має своїм наслідком громадянські конфлікти й війни, втрату своєї держави і встановлення влади іноземних колонізаторів.

Нашій нинішній еліті варто б вивчити урок Конотопської битви і Руїни, що настала опісля, якщо Українська держава є для неї цінністю.

Автор: Микола ГВОЗДЬ
Джерело: Українське слово  http://www.ukrslovo.com.ua/