Опубліковано: 2010-01-12 14:52:02
Автор: Віктор Сосновський
Варшавський договір 1920 року
У період розбудови незалежної Української держави помітно посилився інтерес до історії справжньої, а не перелицьованої на догоду тим чи іншим політичним доктринам. Освоєння в історії "білих плям" заполонило не тільки уми фахівців, а й широкого громадського загалу, членів різних політичних об'єднань. Історична тема, як і тема культурно-національного відродження, почала домінувати в багатьох публікаціях і рефератах на наукових конференціях і вже зараз посідає одне з найважливіших місць на сторінках публіцистики.
Однією з таких сторінок в історії нашої країни є боротьба українського народу за соборність своїх земель. На даному етапі розвитку історичної думки гостро обговорюється питання про шлях возз'єднання українських земель у єдиній державі. Ця проблема у багатьох випадках висвітлюється однобоко. Дехто прагне звести її до 1919 року, інші – до року 1939. Такий підхід не відображає всієї гамми історичного процесу возз'єднання українських земель у єдиній державі. Бо ж не могли усі значущі події трапитися у той чи інший рік й одразу призвести до цілковитої єдності України! Це просто абсурдно. Історичний процес – річ нехитра і вимагає лише чіткої послідовності дій, однією з невід’ємних ланок яких є Варшавський договір 1920 року – мир крайності та безвихідності між урядом Директорії й Польщею.
Як відомо, причиною підписання Варшавської угоди з боку українців було насамперед бажання не допустити встановлення влади більшовиків та бажання зберегти незалежність Української Народної Республіки (УНР). В той час як Польща бажала лише розширити кордони своєї території і зголосилася допомогти у вирішенні міждержавних проблем українців тільки з певних політичних міркувань, які мали стати своєрідним «приємним» сюрпризом для вкраїнських лідерів.
У квітні 1920 року важливим об'єктом переговорів двох сторін стали західноукраїнські землі.
Тому 21 квітня 1920 року голова дипломатичної місії УНР Левицький і міністр закордонних справ Польщі Домбський підписали загальну і торгівельну економічну конвенції. Польський уряд визнавав існування УНР, а кордони з Польщею встановлювались по лінії, яку війська Пілсудського вже зайняли. Таким чином, у межах Польщі залишалися Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина (з 1918 року), Західна Волинь і частина Полісся по Збруч і Горинь (з травня 1919 року) та вся Галичина (з липня 1919 року). З відома С. Петлюри дипломатична місія на чолі з А. Лівицьким таємно від уряду УНР підписала Варшавський договір, який включав у себе політичну та воєнну конвенцію.
За першою з них польський уряд визнавав незалежність УНР, Директорію та Головного отамана Петлюру верховною владою на Україні. Директорія в свою чергу погодилася на встановлення східних кордонів Польської держави по річках Збруч і Горинь. Іншими словами, до складу Польщі мали увійти Холмщина, Підляшшя, Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся – територія площею 100 тис. кв. км з населенням близько 10 млн. чоловік.
24 квітня 1920 року було укладено таємну військову конвенцію. Збройні сили Петлюри стали підпорядковуватись польському командуванню.
Воєнна конвенція передбачала спільні дії польських та українських військ у поході проти Радянської України. У свою чергу Директорія дала згоду відновити права польських поміщиків у межах УНР. За Польщею визнавалось право на безмитний транзит товарів через Одесу на 15 років. Український уряд зобов'язувався під час походу постачати польське військо харчами, кіньми, волами тощо.
Таким чином, підписуючи Варшавський договір, «пілсудчики» прагнули, по-перше, загарбати західноукраїнські землі, по-друге, створити між Польщею і Радянською Росією буферну Українську державу під своїм контролем.
Симон Петлюра вважав Варшавський договір історично вимушеним фактом, необхідною ланкою у веремії політичних і військових подій в Україні (а не штучним витвором політичної нерозважливості). Він підкреслював, що мир з поляками це — прагнення не мати зайвого ворога на західному кордоні.
Та, незважаючи на це, наслідком підписання варшавського договору стала інтервенція польських військ з військами Петлюри, Польща на декілька місяців захопила Білорусію, Правобережжя України та Київ, внаслідок чого політичний авторитет українського військового ватажка дуже впав. Однак треба визнати, що С. Петлюра прагнув своїм вчинком лише збереження незалежності УНР, що частково виправдовує його союз з Польщею.
Варшавський договір викликав незадоволення серед української громадськості. Наприкінці травня 1920 р. у Празі відбулася конференція українських ессерів, у якій взяли участь М. Грушевський, О. Жуківський, М. Шаповал та інші представники еміграції. Вони заявили, що Варшавський договір є незаконним. Володимир Винниченко виїхав на Україну, щоб переконати більшовицький уряд створити радянську самостійну Україну, але не мав успіху і повернувся за кордон. Голова Всеукраїнського трудового комітету С.Вітик звернувся до Москви з декларацією, в якій констатував, що Варшавський договір укладений незаконно, і пропонував розпочати мирні переговори з урядом УНР.
Після підписання Варшавського договору події розвивалися за своєю логікою 25 квітня 1920 року розпочався наступ на Наддніпрянську Україну. 7 травня був захоплений Київ і Симон Петлюра переїхав з Вінниці до столиці України. А вже 27 травня, він доручив В. Прокоповичу сформувати новий уряд. Але не встиг цей уряд приступити до роботи, як стало відомо, що радянські війська перейшли у контрнас¬туп, прорвали фронт і скоро захоплять Київ. Стало зрозуміло – це кінець…Кінець уряду, кінець Україні і початок панування більшовиків…Варшавський договір втратив свою силу…
Автор: Віктор Сосновський