Українців убивали мільйонами
Терор голодом: 1920-ті — сталінська генеральна репетиція 1932-1933 рр.

Автор: Костянтин НІКІТЕНКО

Незважаючи на проведену в останні роки величезну роботу щодо дослідження трагічних сторінок історії України, питання голодоморів XX століття має ще достатню кількість білих плям. Проблема ускладнюється і тривалим періодом замовчування фактів трагедій в умовах тоталітарно-радянського суспільства, і шаленою, відмінно профінансованою (нашим би історикам-дослідникам такі бюджети!) істеричною контрпропагандою. Ще трішки — і нащадки сталінських катів за прикладом наївної жіночки, яка стверджувала, що «в СРСР секса нет!», так само заповзято почнуть спростовувати взагалі всі твердження щодо того, що в СРСР хоч хтось міг померти з будь-яких причин

Мало того, різноманітні політичні сили час від часу (як правило, найактивніше саме напередодні виборів) запевняють суспільство — клянуться не допустити «переписування», «фальшування», а то й «фашизації» історії (маючи на увазі, зокрема, і проблематику голодоморів), абсолютно не задаючись питанням, як можна переписати те, що ще навіть не було написано?! Не було створено?! А існує лишень у вигляді незліченних білих плям. Зачинено, закопано у численних архівах, а то й давно вже спалено, знищено в надії, що ні?кому й ні?коли буде розбиратися, розшукувати пропалі документи, зіставляти факти.

Для прикладу згадаємо, з чого почалася критика культу особи Йосифа Сталіна Микитою Хрущовим? А з тощо, що за його (Хрущова) особистим наказом до того (як когось критикувати) було знищено 11 великих мішків із документами, які свідчили про його участь у репресіях. Свідчили про злочини М. Хрущова. Вдумайтеся, шановний читачу, не 11 документів, і навіть не 11 папок із паперами, а 11 мішків! Зрозуміло, що товариш Хрущов свого досяг — він вийшов людиною-фантомом, людиною, якої немовби не існувало в певні історичні періоди, залишаючись лише стороннім спостерігачем кривавого божевілля, що вирувало у сталінську добу в країні. Як то кажуть, «весь у білому». Але відповідно наша історія «збагатилася» на 11 мішків білих плям. А якби історикам вдалося розшукати хоча б один документ із знищених? Як тоді б виглядали наші підручники? Однозначно — вони поповнилися б новими іменами, новими подіями, новими героями та їхніми жертвами. А якби вдалося знайти всі 11 пакунків? І хіба тільки Хрущов так старанно знищував документи? Риторичні запитання… Так як же можна переписати те, що ще тільки треба відновлювати по складах, розшукувати по крихтах, підіймати з попелу?

Так із чого ж тоді істерика? А з того, що коли Бог хоче покарати людину, він насамперед відбирає у неї пам’ять. Нація, яка не знає своєї історії, не пам’ятає свого минулого, ніколи не матиме й майбутнього. Таку ситуацію можна порівняти лише з деревом без коріння, з будинком із паперовими стінами, збудованим на піску. Так само нічим іншим, як цинічною наругою над мертвими, виглядають і пропозиції «все забути», «згладжувати гострі кути» тощо. Ще трішки — і заради «згладжування» нам запропонують влаштувати замість поминок по загиблих день веселого святкування. Тим більше, що у радянської влади вже був накопичений величезний досвід наруги над закатованими — приміром, у місті Вінниці на місці НКВСівських розстрілів 1930-х років було влаштовано парк відпочинку із атракціонами! Але ж тоді люди, які відвідували цей парк, нічого не знали щодо того, що знаходиться у них під ногами! Важко повірити, що дожили й до свідомих танців на мерцях заради політичного піару!

Отже, для початку з’ясуємо принципове: голод і голодомор — у чому різниця? У спрощеному формулюванні — голод спричинений природними факторами, голодомор — політичними. Якщо з голодомором 1932–1933 рр. усе зрозуміло, то дослідники і досі з великою обережністю підходять до трактування подій 1921–1922 рр. — голод чи голодомор? Неупереджений аналіз фактів та документів переконливо доводить, що смерть близько двох мільйонів людей на початку 1920-х років в Україні була зумовлена першочергово політичними причинами.

Адже прихід до влади більшовиків спричинив тяжкі випробування в Україні. Навесні 1919 р. на її території було введено жорстку економічну політику під назвою «воєнний комунізм». Однією з найважливіших її складових стала продрозкладка — примусові реквізиції селянського хліба. Продрозкладка в реальності одразу ж перетворилася на люте і безжальне пограбування села, адже хоча офіційно й проголошувалося, що забиратимуть тільки «надлишки», та варто замислитися: а звідки ж їм було взятися, отим надлишкам?! На території країни на той час уже багато років точилися воєнні дії — Перша світова війна перетрансформувалася у криваву громадянську, що спричинило загибель величезної кількости населення. Село стояло зруйнованим, спустошеним, без господаря, чоловіки загинули на численних фронтах, жінки намагалися зорати на собі хоча б маленьку ділянку, посіяти там хліб — і так вижити, врятувати родину від голодної смерти. Але в цей час московські більшовики захлиналися: «Хліба! Хліба з України! Без українського хліба радянська Росія існувати не зможе!». Як наслідок, продовольчі загони, озброєні не тільки гвинтівками і кулеметами, а ще й класовою ненавистю до «куркуля», забирали у селян все до останньої зернини, абсолютно все, що можна було знайти і відібрати, — прирікаючи людей на злидні й голод.

Це привело до масового опору селянства. Виникло багато озброєних угруповань, які налічували від кількох до декількох тисяч осіб. Усі ці формування офіційно називалися «бандами». За офіційними даними, наприкінці 1920 р. в Україні виступало проти Радянської влади близько 50 тис. селян, які мали на своєму озброєнні гвинтівки, кулемети та гармати. «Село не з нами!», — з тривогою констатував головраднаркому Х. Раковський. В. Ленін, проаналізувавши ситуацію, у жовтні 1920 р. невтішно констатував: «Ми беремо хліб із Сибіру, беремо хліб із Кубані, але не можемо взяти його з України, бо там кипить війна, і Червоній армії доводиться боротися проти банд, якими вона кишить». (Від себе зауважимо, що важкувато назвати «бандитом» людину, яка захищає своє! Втім, для радянської пропаганди переконати населення в тому, що біле — то є найчорніше чорне, — було цілком посильним завданням.)

Але у 1921 році «брати хліб з України» довелося в умовах стихійного лиха — засухи. Вигоріли, не утворивши навіть колоска, посіви зернового клину цілих районів південної і південно-східної смуги УСРР. Валовий збір зерна в п’яти степових губерніях УСРР становив лише десяту частину довоєнного, в інших губерніях — близько третини, а загалом по Радянській Україні було зібрано лише 45 млн пудів хліба, або четверту частину довоєнного збору. Тяжка продовольча ситуація спричинилася до того, що в цілому ряді повітів Запорізької, Донецької, Катеринославської, Миколаївської і Одеської губерній населення голодувало.

Отже, першопричина голоду 1921 року — стихійне лихо, але що ж відбувалося далі, якою ж була допомога голодуючим селянам від радянської влади? Аналіз першоджерел, що збереглися в державних архівах, переконливо свідчить — замість допомоги українське село отримувало лише репресії. Абсолютно ігноруючи ситуацію, В. Ленін і далі вимагав: «зібрати з України 200–300 млн пудів хліба» (зовсім нереальні показники!). Голодної осени 1921 року з України кожен місяць вивозилося не менш як 40 залізничних ешелонів хліба! Щоденно відвантажувався хліб у Росію у таких обсягах: Полтавщина — 20 вагонів, Київщина — 10, Запорізька губернія — 7 і т. ін.

Зрозуміло, що в цих умовах було зроблено все для замовчування трагедії. Пресі категорично заборонили висвітлювати події голоду в Україні. Так, харківський «Пролетарий» навіть 29 грудня 1921 року дуже чітко розмежовував «голод у Поволжі» та «недорід у південних губерніях України». Голова РНК України Х. Раковський у доповідній записці В. Леніну «Про організацію продовольчої роботи та збирання хліба на Україні» від 28 січня 1922 р. підкреслював: «…про український голод, що насувається, ми мали дані ще в червні. Ще українським ВУЦІКом було скасовано постанову Української економічної наради щодо відправлення у неврожайні губернії слідчих комісій для з’ясування стану речей, і зроблено це із суто політичних причин — не створювати паніки». «Паніка» врятувала б мільйони життів, але завадила б вивозити хліб із України. 3 цією ж метою в Україну не були допущені й представники міжнародних благодійних організацій, які поривалися надати голодуючим безплатну допомогу: «В Україні голоду нема!» — категорично відрізала радянська влада.

Авторові цих рядків під час роботи в Миколаївському обласному архіві вдалося знайти, без перебільшення, безцінний документ. Він свідчив, що тільки за перший тиждень червня 1921 року Постійна нарада щодо боротьби з бандитизмом при РНК УСРР тричі розглядала питання «Про продовольчі репресії бандитських гнізд». Наслідком цих засідань стала інструкція з питань проведення репресій продовольчого характеру проти українського селянства. Так стихійне лихо вирішили використати як каральну акцію. Бунтівному українському селу свідомо вирішили не допомагати! Мало того, за тиждень збиралися тричі — ось наскільки важливою видавалася проблема, і вирішили її просто і цинічно, по-партійному: а відберімо взагалі всю їжу в них (не покладатимемося лише на засуху) і подивімося, як вони тоді воюватимуть із радянською владою! Навіть якби сталася не засуха, а навпаки — врожай 1921 року перевершив би всі очікування, — можна сміливо стверджувати, що й тоді б трагедія українського села повторилася б.

Адже навіть за умов неврожаю у селян ще залишалися якісь запаси, врешті-решт, одяг, цінні речі — годинники, обручки тощо. Тобто все те, що можна було б виміняти у сусідньому місті на продукти і тим урятувати родину. Що принципово — більшовицькі кати передбачили і це (адже тоді б звелися нанівець «продовольчі репресії»). На всіх шляхах та вузлових залізничних станціях було поставлено загородзагони, завданням яких було не пускати селян до міста. Методи роботи таких загородзагонів зафіксовані у спогадах постраждалих-очевидців. Приміром, М. Холодій згадує, як його батько у голодному 1921 р. при спробі обміняти свої речі на хліб попався загородзагону (сталося це неподалік села Федорівка на Кіровоградщині): «Довго били його… Під час цього побиття йому проломили голову. Кістки так до кінця нормально не зрослися, і він на все життя залишився з головним болем і трохи деформованим черепом». І разом із тим, загородзагони виправдали свою місію — справді, мало кому вдалося повз них прорватися. Отже, ефективність таких загонів було доведено на практиці. У 1921 році, незважаючи на страшний голод, грабіжницький продподаток в Україні було зібрано майже на 90 %. Навіть коли люди масово мерли, більшовики залякували, заарештовували громадян, брали заручників із населення, змушуючи здавати зерно.

Таким чином, принциповим моментом є ставлення влади до трагедії, що вразила українське село. Замість допомоги, селяни, що вимирали, отримували лише посилення каральних акцій. Так, лише в місто Київ для охорони зсипних пунктів восени 1921 року було виділено Київським військовим округом 3664 червоноармійці. 27 вересня 1921 року Чернігівській продовольчій міліції видано 600 гвинтівок і кулемет, а на Волинь і Подолію замість хліба для допомоги спрямовано 500 пудів колючого дроту.

Голодуючі почали, нарешті, отримувати реальну справжню допомогу лишень після того, як головної каральної мети було досягнуто: село лежало мертвим у руїнах. Отже, підсумуємо: тотальне замовчування самого факту голоду, «продовольчі репресії бандитських гнізд» (а такими «гніздами» проголошувалися цілі губернії!), використання загородзагонів — наявні всі ознаки задіяння механізмів свідомого політичного знищення, і аж ніяк не робота природних чинників — засухи. Але найстрашнішим наслідком стало те, що для правлячої Комуністичної партії вбивчий терор голодомором, що його зазнала Україна у 1921–1923 рр., став лише генеральною репетицією подій 1932–1933 років.

Автор: Костянтин НІКІТЕНКО, кандидат історичних наук, м. Львів
Джерело: Українське слово