Автор: Антон Щербаківський

Якщо Лютнева революція стала наслідком падіння влади, то причиною Жовтневої революції стало її захоплення. Її здійснили більшовики на чолі з Леніним - група, яку ще місяць тому вважали маловірогідним кандидатом на владу в Росії. На початку 1917 року  більшовицька партія Росії, що в основному складалася з російської та європейської інтелігенції й робітників, налічувала не менше 23 тис., у той час як інші соціалістичні  партії об'єднували сотні тисяч членів.

Після того як більшовики захопили владу, постало питання про те, хто ж буде правити в Україні. УЦР - УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА - була заснована у Києві як міська громадсько-політична організація, яка під впливом революційних подій перетворилася  у лідера українського національного руху. Після проголошення Української Народної республіки виконувала роль вищого законодавчого державного органу.

Ідея створення українського керівного центру виникла на початку березня 1917 року у середовищі київської української інтелігенції. Протягом 3-7 1917 року у суперечках і консультаціях між представниками політичних громадських організацій (Товариство українських поступовців, Українське наукове товариство, Українське педагогічне товариство  та іншими), було узгоджено рішення про створення УЦР як українського представницького органу.

Перші силові структури ради

До Президії ради увійшли: М. Грушевський, його заступники - Ф.Крижанівський і Д.Дорошенко та ще багато інших впливових людей на той час.

УЦР 9.03.1917 року ухвалила перший заклик до людей. Для того, щоб вони взяли участь в Установчих зборах, М. Грушевський сформулював головне гасло про надання Україні територіально - автономного устрою. Також  провів значну роботу із реорганізації складу УЦР. Головою УЦР було обрано М. Грушевського, його заступниками - В.Винниченка, С. Єфременка. Українські соціал-демократи деякий час активно брали участь у подіях, але згодом активність упала.

Центральна рада видала 4 Універсали, які відіграли для України  важливу роль. Кожний універсал мав своє значення. Але, на жаль, Раді не вдалося організувати український народ. Отже, можна сказати, що багато чого не вдалося УЦР.

В історії України відбувалося чимало подій, зміст та значення яких залишаються ще не до кінця вивченими. Серед них і період революції початку XX століття та наступного радянського періоду розвитку країни. У зв'язку із загальновідомими особливостями радянської доби, ціла низка питань стосовно розвитку українського суспільства та державності не була об'єктивно досліджена та проаналізована в спеціальних дослідженнях. До таких питань, зокрема, належить проблема діяльності Української Центральної ради, яка відіграла значну роль у формуванні української державності в 1917-1918 р.р., у визнанні політико-економічних відносин в українському суспільстві, як перший офіційний уряд, що представляв інтереси українського народу.

Дослідження цих питань, визначення закономірностей функціонування певних історичних об'єктивних та суб'єктивний чинників, що значно впливають на перебіг тих чи інших суспільно-політичних подій, допомагає позбутися таких "білих плям" в нашій історії, а також використати набутий національний досвід державотворення на сучасному етапі. Адже своєчасне врахування уроків національної історії є, на нашу думку, унікальним і безцінним засобом уникнення багатьох можливих помилок і прорахунків в процесі будівництва сучасної української держави і суспільства.

В діяльності Української Центральної ради (УЦР) можна умовно відокремити два періоди - до і після прийняття III Універсалу. Перший період був періодом відносного розквіту УЦР, під час якого вона виступала організацією, завданням якої було вивести українську націю з суспільних катаклізмів, характерних для початку XX століття та відродити втрачені на протязі панування Російської імперії адміністративно-територіальні ознаки. З цією метою було прийнято I та II Універсали.

Діяльність УЦР на першому етапі виявила три основних чинники, які значною мірою вплинули на подальший розвиток подій та поступовий занепад цього органу влади. Цими чинниками є:

·   різнорідність політичних сил, представлених в раді;

·   брак компетентності та чіткої внутрішньої організаційної єдності членів ради;

·   "інтернаціоналізм" у психіці більшості членів ради.

Другий період діяльності УЦР характеризується поступовим її занепадом.  Взаємовідносини з Радою народних комісарів Росії швидко переросли у стан відкритої війни. Більшовицька Росія не хотіла визнавати УЦР. Рада ж у відповідь не визнавала Раднарком центральною владою і, прийнявши 7 листопада 1917 р. III Універсал, стала головною перешкодою для Раднаркому Росії у реалізації її планів. В цих умовах діяли різноманітні як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники, які в комплексі призвели до втрати УЦР авторитету серед населення, нездатності цього органу прорахувати можливі наслідки своєї діяльності, правильно визначити стратегію і тактику державотворення в конкретних історичних умовах тощо.

Одним з найпоширеніших в історіографії приводів для критики Центральної Ради є твердження про нерозуміння лідерами Української Центральної Ради місця й значення армії в революції та національно-державному будівництві.

Думка ця сформувалась ще напочатку 20-х років, коли після поразки визвольних змагань почалися пошуки причин невдач. Було цілком очевидно, що український політичний табір не зміг створити потужну, мобільну, добре озброєну і навчену збройну силу, яка б допомогла зупинити передусім більшовицьку агресію і відстояти проголошену державність. В гострих ідеологічних суперечках, які роздирали українську політичну еміграцію, ніхто не хотів ламати голову над аналізом складного механізму побудови армії, дошукуватись різних за своєю природою чинників, політичних, економічних, кадрових,  зовнішніх і внутрішніх, які стали на заваді створення боєздатної масової армії, було apriori сформовано думку, що до розпорядження Центральної Ради стояла ледь не трьох мільйонна армія, яку вона не спромоглася використати, оскільки В. Винниченко і М. Грушевський, як прихильники соціалістичної теорії, були критично налаштовані проти армії, мріяли про її заміну народною міліцією.

          Приєднання до складу Центральної Ради Українського військового генерального комітету та Всеукраїнської ради військових депутатів, обраних на І та ІІ Всеукраїнських військових з'їздах в загальній кількості 158 осіб, чи не кращий доказ розуміння проводом Центральної Ради значення армії в 1917р. Без надмірного афішування, без гучних публічних заяв члени Центральної Ради розгорнули і провели величезну роботу по залученню армії на свій бік. В основному ця робота зосереджувалась в Українському військовому генеральному комітеті та Всеукраїнській раді військових депутатів, а дещо пізніше в генеральному секретарстві військових справ.

        С.Петлюрі та його найближчому оточенню вдалося переконати російський генералітет в доцільності українізації окремих корпусів та дивізій російської армії. Це була велика перемога. Здобута вона була в умовах страшної протидії, якої українізація зазнавала на всіх щаблях армійської організації та в середовищі російської політичної демократії, які займали відверту антиукраїнську позицію, розгорнули агітацію, в якій засуджували українізацію створювали штучні перепони на її шляху. Відповідь на питання, чому українізація в армії не була завершена, менше всього лежить в площині політичних поглядів лідерів Центральної Ради, її треба шукати в загальному кризовому стані армії, перетворення її восени 1917р. з діючої в дезертируючу, в страшну некеровану деструктивну силу, яка повернула зброю проти свого керівництва, насамперед офіцерського складу. Не думаю, що за це несе відповідальність Центральна Рада. Вона до останнього намагалась зберегти дієздатність фронту, вела переговори з ставкою, об'єднала Румунський та Південно-Західний фронти в один Український, почала активну розбудову Генерального штабу, змінила керівництво військовими округами. Але криза була незворотною.

Проте, поряд із серйозними недоліками, що їх виявила УЦР у своїй діяльності, треба зазначити  про безсумнівне значення діяльності цього уряду як для історії українського державотворення, так і для практики сучасного державного будівництва. І це обумовлюється передусім тим, що УЦР чітко заявила про права українського народу на свою власну державу, культуру, мову. Всі ці права УЦР намагалася відстоювати не революційним, а еволюційним, парламентським шляхом, який, як виявилося, був приречений на поразку. В цілому ж, як доводять наукові дослідження, діяльність УЦР сприяла національному відродженню шляхом визначення великої, благословенної мети - утворення української державності, розбудови вільної, незалежної України.

 Автор: Антон Щербаківський
На фото:  Будівля Центральної Ради (1918)