Опубліковано: 2010-01-11 15:14:22
Автор: Афанасенко Анна
ОУН виникла внаслідок об'єднання Української Військової Організації (УВО) та декількох студентських націоналістичних спілок - Групи Української Національної Молоді, Ліги Українських Націоналістів, Союзу Української Націоналістичної Молоді. Дві конференції українських націоналістів, що відбулися відповідно 3-7.11.1927 у Берліні та 8-9.4.1928 у Празі, підготували грунт для проведення установчого конгресу 28.1.-3.2.1929 у Відні.
Конгрес обрав Провід Українських Націоналістів (ПУН) у складі 9 осіб - Є.Коновалець (голова), члени - Д.Андрієвський, Ю.Васияна, Д.Димчук, М.Капустянський, П.Кожевників, Л.Костарів, В.Мартинець, М.Сціборський, Я.Дуб (гол. суддя), Я.Моралевич (гол. контролер) та прийняв статут та розробив основні засади політичної лінії ОУН.
Згідно з первісними заявами, головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури, яка би витіснила окупаційну владу та запровадила уряд, що репрезентував би всі регіони та соціальні групи України. Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ та представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як вдома, так і закордоном. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала легальні українські партії Галичини як колабораціоніські.
Звинувачуючи соціалістичний та ліберальний табори у поразці української революції 1917-20, ОУН наголошувала на важливості формування сильної політичної еліти, національної солідарності та опори на «свої власні сили», її приваблював фашистський режим Б.Муссоліні, що нібито врятував Італію від анархії. На поч. 1930-х рр. в ОУН проявилися розбіжності у поглядах: Є.Коновалецьта більшість членів ПУН були прагматичними реалістами, що уявляли свою діяльність у руслі традиційного військового авторитаризму; тоді як молодші члени руху були інтергральними націоналістами, які відзначалися романтично-ірраціональною відданістю. Ці ідеологічні розбіжності у кінцевому рахунку привели до розколу організації.
Сталінський режим був стурбований наростанням активності ОУН і організував вбивство лідера організації Євгена Коновальця в Роттердамі у 1938.
Смерть Коновальця призвела спочатку до кризи, а згодом до розколу ОУН. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами ПУН, як жили за кордоном. Краєві кадри прагнули до керівництва і відстоювали авторитарні ідеї та методи під сильним впливом ідей Д. Донцова, який пропагував культ сили. Старші провідники ОУН хоча і не цурались терору були більш поміркованими, наприклад Є.Онацький та М. Сціборський засуджували фашизм та нацизм.
Після смерті Євгена Коновальця, згідно з заповітом, ПУН очолив полковник Андрій Мельник, соратник Коновальця з часів боротьби УНР та спільної праці в лавах УВО. 27 серпня 1938 р. в Римі відбувся Другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді Голови ПУН ОУН і надав йому титул «вождя», проголосивши його відповідальним лише "перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням".
Група молодих націоналістів на чолі з Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем і була відірвана від діяльності організації, в ультимативній формі почала домагатися від ПУН та його Голови полковника Андрія Мельника зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Від ОУН відійшло середовище Бандери, яке у лютому 1940 року утворило "Революційний Провід ОУН" й перебрало собі назву ОУН(б) (пізніше - ОУН(сд), ОУН(р)).
Таким чином утворилася нова організація на чолі зі Степаном Бандерою, члени якої стали називати себе "бандерівцями", членів же материнської ОУН стали називати "мельниківцями". Були спроби підмінити середовищем Бандери назву материнської ОУН на ОУН(м), тобто додати до справжньої назви Організації зайву літеру, що, однак, не призвело ні до чого, крім плутанини назв, відголоски чого існують і нині: ОУН(б) часто хибно називають ОУН, тоді як справжню ОУН інколи хибно називають ОУН(м), навіть у начебто поважних наукових джерелах.
Автор: Афанасенко Анна
Фото з сайту ОУН
На фото Євген Коновалець
