Питання голодомору 1932-1933 рр. є центральним не лише України, воно має універсальне значення для всіх істориків світу, які вважають, що людство - це велика родина націй, народностей, етносів, що знищення або послаблення будь-якого народу веде до кризових явищ в духовному, економічному, культурному житті всієї цивілізації. Тому питання штучного голоду в Україні на початку 30-х років невід'ємне від питання порушення прав людини, народу, воно підпадає під категорію злочинів проти людяності і людства.

Поки що, на жаль, вивчення Голодомору не займає належного місця у контексті європейської світової науки про геноцид, незважаючи на значні зусилля еміграційних та вітчизняних істориків. Це зумовленно багатьма причинами, не остання з яких - закритість українського світу ід світового процесу розвитку сторіі. І цю закритість доведеться довго і важко переборювати. Ще одна трудність - орієнтація західних істориків на "російську схему" як домінантну в історії всіх так званних "окраїн", тобто неросійських національних республік.

І основною причиною голоду 32-33 років, більшстю істориків заходу  Росії, вважається неврожай та нестача робочої сили. Але, як розповідають очевидці тих страшних подій, на Україні ніякого неврожаю не було. Вродило все, але під приводом колективізації, примусової до речі, з села витягнуло абсолютно  все до останньої зернини.

Тому цей  голод - наслідок не об'єктивних причин, а державної політитки. І якщо зважити на подальші процеси, які відбувалися в Радянському Союзі, цей голод був неминучій у цьому пункті історіі України через політичні обставини.

Сталін і його оточення створили й використали сільськогосподарську кризу, щоб знищити відродження України. Чому саме України?

Тому що вона мала більше населення, ніж усі інші, разом узяті неросійські республіки. Тому що вона мала великий досвід національно-визвольних змагань. Для України уроки Центральної Ради, уроки Гетьманщини, спільної боротьби селян за свої права не минули безслідно. В Україні до 1933 р. були створені і існували розвинена державна організація, хоч і у рамках поліцейських обмежень, національні державні організації, набула значного розвитку культура, поширилася сфера вживання української мови на пролетаріат та на органи державного управління. Щоб перетворити СРСР у сталінську імперію, потрібно було зламати Україну. Це Сталін здійснив шляхом організації голодного мору.

Коротко підсумовуючи вищесказане, можна з великою мірою впевненості твердити, що індустріалізація і колективізація на ґрунті українізації та коренізації в очах сталінського режиму просто не мала ніякого сенсу. Розгортаючи одночасно ці два процеси, Сталін ніколи не досягнув би такого безпрецедентного режиму особистої влади, до якого він так прагнув. Українізація давала Україні шанс мати значну сферу життя, непідвладну і непідконтрольну центрові.

З іншого боку, після початку протиселянського наступу у формі примусової продрозверстки у 1927—1928 рр. та подальшого розкуркулення і примусової суцільної колективізації для Сталіна українізація та коренізація стали зайвими. Вони були спробою створити серед переважної кількості населення підтримку режимові, а тепер режим оголосив війну селянству взагалі, домагаючись не підтримки, а повної і безмежної покори.

Ворогом номер один для Сталіна і його оточення був не тільки український селянин, чи український інтеліґент. Ворогом була Україна як така. Проти неї Сталін вів у 1932—1933 рр. неоголошену війну, кинувши сюди весь наявний військовий, поліцейський, політичний та економічний арсенал. 
  
 Автор: Віктор Сосновський