Постать Миколи Міхновського в історії України Автор: Валерія Чепікова Подорожуючи безкрайніми сторінками Інтернету, на одному з українських сайтах я наткнулася на цікаві заповіді:

1. Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей.
2. Усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас.
3. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.
4. Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.
5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників — і добре буде цілому твоєму народові й тобі.
6. Не вбивай України своєю байдужістю до всенародних інтересів.
7. Не зробися ренегатом-відступником.
8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.
9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.
10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

Вчитавшись у них, я зрозуміла, що вони далеко не сучасні, мені стало цікаво знайти їхнього автора. Після тривалого пошуку я наткнулася на ім'я видатного українського політичного й суспільного діяча, адвоката, публіциста, основоположника, ідеолога й лідера національного українського руху кінця 19 початку 20 століття - Миколи Івановича Міхновського.

На жаль, сьогодні офіційні влади України не ставлять на честь Міхновського ні пам'ятників, ні меморіальних дощок, не називають його іменем вулиці. Тільки в його рідному селі Туровка й у Львову є вулиця Міхновського. Але ж він усе своє життя віддав боротьбі за незалежність України, створив першу політичну Революційно-українську партію (РУП), був лідером Української народної партії (УНП), організатор Української народної демократично-хліборобної партії, член Братства Самостійників, ідеолог державної незалежності України.

Микола Міхновський народився у родині сільського священика в 1873 році. Його дитинство пройшло в селі Туровка Прилуцького повіту Полтавської губернії, сьогодні це Сгуровский район Київської області. Микола Міхновський належав до давнього козацького роду, коріння якого прослідковувалося з 17 століття. Його батько був священиком. Він свято беріг національні традиції й у цьому дусі виховував свого сина. Він прищепив Миколі любов до української мови, народних пісень, переказів і дум. Під впливом батька в Міхновського з ранніх років вселився "самостійницький" дух.

Освіту Міхновський одержав у прилуцькій гімназії, яку закінчив в 1890 році й зробив на юридичний факультет Київського університету. Ще будучи першокурсником університету, Микола Міхновський приєднався до Українського визвольного руху й став членом "Молодої громади", яка займалася в основному культурною діяльністю. Це мало влаштовувало Міхновського, і в 1891 році він вступив у таємну студентську організацію, вона була заснована групою студентів Харківського й Київського університету, з яскраво вираженими політичними цілями.

Студенти біля могили Тараса Шевченка присягнули на вірність України й на честь великого поета назвали свою організацію Братством Тарасівців. Міхновський, хоча й не був серед засновників даного братства, дуже швидко став його ідеологом і проповідником. Він розробив ідеологічну платформу за назвою "Кредо молодого українця". Братерство проголосило своєю метою боротьбу за "самостійну, суверенну Україну, соборну, цілу й неподільну, від ріки Сян до Кубані, від Карпат до Кавказу, вільну, без пана й хана, без класової боротьби федеративної республіки". Була намічена програма дій, вони декларували, що їх покоління повинне створити українську національну ідеологію для боротьби за звільнення націй і створення своєї країни.

"Будемо жити своїм розумом, хоча б він був і не відтесаний, мужицький розум, інакше ми свою країну ніколи не звільнимо. Протилежність московському революційному інтернаціоналізму й соціалізму, наш шлях іде по лінії індивідуалізму й революційного націоналізму". Пропаганда Тарасівців не мала помітного успіху, проте з'явилися однодумці, які розділяли погляди молодих самостійників, ні тільки серед студентів, але й інтелігенції, городян і заможних селян. В 1893 році частина Тарасівців була арештована. Міхновському вдалося уникнути арешту. Він закінчив університет і почав працювати в одній з адвокатських контор Києва. 1897 року Міхновський зробив поїздку до Львова і встановив там тісні контакти із західноукраїнськими діячами, закупив велику кількість заборонених видань, у тому числі здобутку Драгоманова й Франка. До цього часу поліція вважала його повноцінним українським націоналістом.

1899 року Міхновський переїхав жити в Харків, де він зайнявся адвокатською діяльністю й відкрив власну кантору. Він швидко завоював популярність як успішний адвокат. В 1906 році він блискуче звільнив двох українських діячів -- братів Шеметів від смертної страти. Однак основною діяльністю Міхновського залишається політична. Він бере участь у створенні Революційної Української партії й видає свою брошуру за назвою "Самостійна Україна", яка вважається програмою РУП.

Однак Малороська інтелігенція прийняла цей маніфест украй вороже. Невдоволення позицією Міхновського почалося й у самої РУП, оскільки "Самостійна Україна" не містила соціальної програми, тоді як члени РУП тяжіли до соціалізму. У результаті Міхновського звинуватили в шовінізмі й надмірному радикалізмі. Наприкінці 1900 року влада заборонила зробити напис українською мовою на пам'ятнику Котляревському в Полтаві. Міхновський від імені РУП пише відкритий лист Сипягину, який закінчувався словами:

"Українська нація повинна знищити правління над собою чужоземців, оскільки вони випалюють душу самої нації. Повинна нація добути собі волю, навіть якщо захитається від цього ціла Росія! Повинна нація добути собі волю з рабства національного й політичного, навіть якщо проллються ріки крові! А та кров, яка проллється, упаде на вашу голову, товариш міністр, і на голів усіх гнобителів нашої націй."

До кінця 1902 року в РУП почали перемагати соціалістичні ідеї. Міхновський разом з нечисленними націоналістами вийшов з РУП і на початку 1904 року заснував Українську народну парію (УНП), яка проголосила основною своєю метою боротьбу за незалежність України. Міхновський став її головним ідеологом, автором програми, і ін. партійних видань, які на тривалий період були Основними для багатьох поколінь українських націоналістів.

В 1903 році Міхновським було створено один із найгостріших документів самостійницького руху, який увійшов в історію за назвою "Десять заповідей українського націоналіста". Міхновський на критику відповідав: "ми боремося проти іноземців не тому, що вони іноземці, а тому, що вони визискувачі".

Націоналізм Міхновського мав скоріше оборонний, захисний характер. Він був протидією експлуатації українського суспільства російським державним шовінізмом. Ідеї Міхновський популізував у періодичних виданнях, які засновував з нескінченною енергією, обходячи, а за часту й ігноруючи численні заборони.

Він заснував газети: "Незалежна Україна" 1905 рік, "Хлібороб" 1905 рік, "Слобожанина" 1906 рік, "Сніп" 1912 рік. Міхновський використовував будь-які можливості для агітаційної роботи. Його зусиллями 1909 року було створено третє Харківське товариство взаємного кредиту, яке поліція оцінювала як "легальне прикриття націоналістичних груп українців". 1912-13 роки він активно працює у Харківськім товаристві імені Квітки-Основ’яненка, через яке веде пропаганду самостійних поглядів.

1904 року на святкування 250-річчя возз'єднання "Малоросії й Великороссії" УНП у знак протесту пригрозило підірвати в Києві й Одесі пам'ятники російським імператорам і в Харкові пам'ятник Пушкіна. Бойовій структурі УНП "Оборона України" під головуванням Віктора Чеховського вдалося підірвати тільки п'єдестал пам'ятника Пушкіна і розкидати листівки із закликом "Боротися за своє національне звільнення". До речі, пам'ятник Пушкіну в Харкову стоїть й донині. На жаль, ідеї Міхновського не знаходили широкої підтримки в українському суспільстві. Як і раніше, вони зустрічалися з нерозумінням, а то й з відкритою ворожістю з боку соціалістів і помірних українських діячів, фактично їм протистояли всі політичні сили. Так, Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко його жорстко критикували, але відзначали його розум і відданість Україні. Не дивлячись на це, Микола Міхновський не відступив на позиції помірного українства. Зовсім по-іншому його сприймали друзі й однодумці. От характеристика одного з них, Миколи Евтимовича:

"Микола Міхновський - це українська стихія, яка обдарована винятково сильним і шляхетним розумом. Це був високоосвічений і досвідчений редактор, тонкий психолог, щасливий ініціатор, відомий організатор, блискучий оратор, талановитий публіцист, розумний і тактовий керівник, мілітарист по інтуїції, мав відмінні знання про наше минуле, нашу історію й побут, революціонер, як тип людини, здатний на рішучі дії. Вирощений у відмінних українських традиціях, в українському селі, Микола Міхновський був прекрасним оглядачем української расової культури, був українським аристократом у всьому змісті цього поняття."

Останні 5 років перед першою Світовою війною, Микола Міхновський присвятив пропаганді своїх ідей у Донецьку й Слобожанщині. Він уже тоді зрозумів, що країни будуються не тільки національною інтелігенцією, а насамперед продуктивними силами. Тоді ж він взяв активну участь в організації соляної промисловості в Слов'янському районі. Під його впливом не мало робітників, а так само організаторів і власників промисловості підтримало національний рух. З початком Першої світової війни, Міхновський був на фронті, але швидко перевівся в Київ, де служив у ранзі поручика в Київському окружному суді. У цей час у нього народилася ідея закласти фундамент майбутньої української армії. Він уважав, що кожний воїн російської армії, який був українцем, повинен уважати себе воїном майбутньої української армії. Однак у ту пору його задум не знайшов необхідної підтримки. З початком лютневої революції 1917 року, Міхновський активно ввімкнувся у військову й політичну діяльність. 15 березня 1917 року разом зі своїми однодумцями він проголосив створення альтернативної Центральної ради, яка повинна була взяти курс на незалежність України. Але, боячись розколу в українському таборі, він вирішив приєднається до легітимної Центральної ради, у надії переконати опонентів у необхідності проголошення незалежності. На жаль, цього зробити не вдалося, і Міхновський повністю присвятив себе створенню українського війська.

16 березня 1917 року під керівництвом Міхновського був створений Український військовий клуб ім. гетьмана П. Полуботка, який негайно приступив до організації власної національної армії. Однак соціалістична демократія України негативно поставилася до створення власної армії. При цьому серед керівників Центральної ради підсилилася недовіра до Міхновському, але самостійники не здавалися. У червні 1917 року вони сформували український козачий полк імені П. Полуботка. Полк не був визнаний ні російською владою, ні Центральною радою, а Володимир Винниченко, відвідавши полк, призвав солдатів повернутися у свої частини. Результат виявився прямо протилежним. У ніч із 3 на 4 червня полк вийшов з казарм і захопив арсенал і центральну частину Києва. Кінцевою метою полку було проголошення незалежної України, але виступ не підтримала Центральна рада, яка сподівалася одержати українську автономію політичним шляхом. 6 липня полк склав зброю, частину його було арештовано. Військова прокуратура почала слідство, яке тривало аж до жовтня. Прямих доказів участі Міхновського в повстанні не було, але на прохання Володимира Винниченко й Симона Петлюри, його відправили на Румунський фронт для подальшого проходження служби. В Україну він повернувся пізньої осені 1917 року й поселився на Полтавщині.

У цей час у регіоні набирала силу нова політична організація УДХП, єдина несоціалістична партія України. УДХП відстоювала державну незалежність України, республіканський державний лад з очолюваною країну президентом. Партія виступила за ліквідацію поміщицьких володінь, але відстоювала наявність приватної власності й орієнтувалася на потужне фермерське господарство. Міхновський пішов з головою в діяльність УДХП, сподіваючись розширити її вплив на всю Україну. Він пов'язував майбутнє України з реалізацією програми УДХП.

Нова сторінка біографії Міхновського почалася після його приїзду до Києва. До цього часу Київ окупувала німецька армія. Міхновський з УДХП підтримали переворот від 29 квітня 1918 року. Однак його відносини з гетьманом П. Скоропадським теж були непростими. Кандидатура Міхновського розглядалася на пост прем'єр-міністра української держави, однак супротивники УДХП переконали Скоропадського не призначати Міхновського прем'єр-міністром. Він запропонував йому посаду свого особистого радника. Природно, від цього амбіційний Микола Міхновський відмовився. Разом з УДХП він став в опозицію до гетьманського режиму, однак відмовився вступити в змову проти гетьмана. Про ці події Скоропадський згадував так:

"З Полтавської губернії від декількох рад у Київ прибуло кілька сотень хліборобів, які належали УДХП, і очолював їх, наскільки пам'ятається, Шемет Сергій. Хлібороби вимагали змін у Третій Універсал Центральної Ради, у якім, як відомо, ліквідувалася приватна власність. Поява непідроблених селян, людей землі, людей не переконаних викликало велике враження у Києві. З одного боку, вороги Ради підняли голову, з іншого боку, у рядах Центральної Ради з'явилася ще більша розгубленість ці селяни були не переконані самостійники, прихильники за незалежність, минулі школу Міхновського. Створення України й дрібна приватна власність була їхнім девізом, хоча вони все відкидали."

Микола Міхновський доклав багато зусиль, щоб трансформувати гетьманський режим в українську народну владу. Коли розгорілася боротьба між республіканським військом Симона Петлюри й залишків гетьманських збройних формувань, він виступив за примирення сторін і створення коаліційного українського кабінету, при збереженні гетьманської влади. На жаль, цього не відбулося.

Ставлення Міхновського до Директорії було відкрито негативним. Він передбачив, що соціалістичний режим своєю екстремістською політикою приведе до подальшої анархії в сільськім господарстві й промисловості, розвалу адміністративного апарата, розпаду армії й зробить Україну неспроможною перед більшовицькою Росією. Наприкінці 1918 року - на початку 1919 року стан УНР став критичним. "Треба щось робити! Інакше - кінець Україні! Країна наша загине" - заявив на раді керівництва УДХП Микола Міхновський.

Хлібороби-демократи розробили розпачливий план відсторонення Директорії від влади. Він полягав у тому, щоб за допомогою двох найбільш боєздатні об'єднань української армії - Запорізького корпуса полковника Петра Болбочана й Корпуса Українських січових стрільців полковника Євгенія Коновальца - установити на Україні військову диктатуру. Завдання УДХП було однозначним - "Необхідно їхати до Болобчану. Єдина надія на нього".

Крім цього, Міхновський прагнув запропонувати полковникові поповнити його військові частини " добровольцями-хліборобами", яких у той час налічувався приблизно 3 тисячі. Надалі УДХП під час переговорів з "Союзом хліборобів- власників" висловили готовність зібрати ще приблизно 40 тисяч людей. В основному це були представники українських середніх і дрібних землевласників, які розуміли, що влада більшовиків несе їм повне знищення.

Повний рішучості й надій, Микола Міхновський навіть не догадувався, що місія до полковника стане його останньою політичною акцією. Запорізький корпус він наздогнав аж у Кременчукові. Наступного дня за наказом Петлюри Петра Болбочана заарештували. Микола Міхновський занедужав тифом і потрапив у лікарню. Коли в місто ввірвалися більшовики, Міхновського заарештували, однак швидко звільнили по проханнях місцевої інтелігенції. Навіть деякі з більшовиків пам'ятали його виступи на судових процесах на захист селян. Пізніше Міхновський мав контакти з отаманом М. Григор'євим. Є свідчення, що йому належало авторство головних промов, з якими отаман звертався до українським селянам.

До середини 1919 року важка хвороба підірвала здоров'я Міхновського. В цей час він був повністю виключений з політичного життя по цьому на початку 1920 року Міхновський виїжджає на Кубань і виявляється в Новоросійську. Йому не вдалося емігрувати із залишками динікенськой армії, по цьому він покинув Новоросійськ і поселився в станиці Полтавської.

Микола Міхновський прожив на Кубані 4 роки, працював учителем, служив у кооперації. В 1924 році він повернувся в Київ, де був арештований органами НКВС, але через кілька днів допитів був звільнений. Уже наступного дня 3 травня 1924 року Миколи Міхновського знайшли повішеним у саду Володимира Шемета. Довгий час існувала версія, що смерть Міхновського -- справа рук НКВС. Однак в 1998 році Ждан Шемет, син Володимира Шемета (друга Міхновського), засвідчив, що його батько знайшов у гаманці покійного записку:

"Своєю волею і я вмираю своєю смертю. І туди звивайся, і сюди вертися, однак однаково в голові смерть, як прислів`я. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам'ятає. Ваш Микола" .

Так пішов з життя один з великих синів України. Найближчий друг Міхновського, Сергій Шемет, пізніше згадував: "Це було велике серце. У ньому горів такий вогонь любові до України, що в іншій країні від нього б запалилися мільйони сердець бажанням зробити патріотичний подвиг, а серед нашої інтелігенції вогнем цим загорілися лише одиниці. Найбільшою його заслугою був розвиток великого творчого розмаху українським національним почуттям. Маленьку любов до пісень і вишивок він перетворив у величезне полум'я великої любові до України".

Автор: Валерія Чепікова