Автор: Ольга Воровка

Дисидентський рух в УРСР – епіграф до незалежної України

Восьмого січня виповнюється 75 років з дня народження видатного українського лірика, поета-"шістдесятника", Василя Симоненка. Він належав до молодого покоління інтелігенції, що репрезентувала національно-визвольний рух 60-тих років.

"Російська рулетка" з п’ятьма патронами – точніше характер дисидентства годі й описати. Власне, за радянських часів ризикував кожен, хто насмілювався хоч якимось чином виділитися з сірої маси, проте найбільш безжально доля (і КДБ) поводилася з тими, хто зазіхав на цілісність "єдіного і нєдєлімого государства".  Такими вважалися і дисиденти (тобто "незгодні"), що боролися за "соціалізм з людським обличчям", національне та релігійне визволення народу.

У вересні 1961 року, під час прем’єрного показу кінороботи Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", відбувся ще один дебют – І. Дзюба, Ю. Бадзьо, В. Стус та В. Чорновіл повідомили аудиторію про перші арешти української інтелігенції (які, до речі, з-поміж документальних джерел належали до серії "цілком таємно"). За масштабністю і характером переслідувань дисидентів можна було порівняти із митцями "розстріляного відродження". Нашим сучасникам, щоправда, пощастило трохи більше: їм принаймні не вкорочували віку.

Прикро усвідомлювати те, що деякі найсвітліші голови української нації так і не зробили можливого поступу в науці та культурі. Відчуваючи внутрішню потребу боротися за власну державу, вони ризикували відносною повнотою власних прав і свобод, вступали в полеміку з урядом, були вимушені переховуватися, знов і знов потрапляли до лещат соцреалізму (чи соцреалій?). Сатирично, що інтерновані або заслані за кордон діячі ставали Нобелівськими лауреатами. Виходить, найвищою мірою покарання було заслання у межах держави? "Пугать человека родиной", як говорив персонаж Юрія Полякова...

Тим не менш, дисидентам таки вдалося зробити своєрідний якісний "прорив" у розвитку української культури та організації визвольного руху. Дисидентство стало впливовим чинником політичного життя по всій Україні. Повідомлення про активні дії правозахисників одне за одним з'являлись у закордонних ЗМІ. Бурхливого розвитку набули українська наука й культура. І якщо вчені часто-густо були виключені з міжнародного обміну інформацією, то діячі мистецтва здійснили поступ, що має право називатися культурною революцією. Основою цієї когорти були, безумовно, "шістдесятники".

Кажуть, що якби Україна співала, то голосом Ніни Матвієнко. Як на мене, якби Україна говорила, то лише віршами двох Василів: Симоненка та Стуса,  а також устами усього дисидентства.  Це новітнє безпрецедентне слово, до якого ми йшли протягом усієї історії.

Автор:  Ольга Воровка