Автор: Щербаківський Антон

            Початок XX ст. в історії України характеризується загальним революційним піднесенням, що було викликане гострими класовими протиріччями, національним гнобленням, політичним безправ’ям населення. Ситуацію загострила світова економічна криза 1900—1903 рр., а в Російській імперії — її поразка у війні 1904—1905 рр. з Японією.

            І в Наддніпрянській, і в Західній Україні революційний настрій охопив усі кола суспільства: активізувався робітничий рух, перейшовши від економічної до політичної боротьби, посилився селянський рух, для придушення якого досить часто використовували війська, зросла активність студентської та учнівської молоді, яка протестувала проти обмежень її прав, виступала за соціальну справедливість.

У 1901 р. за участь у студентському русі царський уряд віддав у солдати 183 студенти Київського університету. У цьому ж році виступили студенти Львівського університету, які вимагали відкриття українського університету, посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції за проведення реформ.

У Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Наддніпрянщині. Тут активізувалася діяльність політичних партій, основним гаслом яких було гасло політичної самостійності України. Західна Україна стала базою організаційної діяльності партій Наддніпрянської України. Так, у Львові знаходилася партійна друкарня Революційної української партії, було видано роботу М. Міхновського «Самостійна Україна». Діяли українські школи, культурно-освітні організації, розвивалася українська література і преса. У 1914 р. товариство «Просвіта» мало 78 філій, 2944 читальні, курси для неписьменних. Кращі твори української літератури друкувалися на сторінках редагованого М. Грушевським та І. Франком журналу «Літературно-науковий вісник». Упродовж 1899—1917 рр. понад 300 видань випускала Українсько-руська видавнича спілка, популяризуючи як світову, так і українську літературу.

Зростала кількість українських представників у центральному парламенті та в крайових сеймах, розгортали діяльність масові молодіжні спортивні організації («Сокіл», «Січ»). Широкого розмаху набув кооперативний рух, спрямований на економічне відродження селянства, на виховання його національної самосвідомості. Розвитку кооперативного руху сприяли «Просвіти» та уніатська церква.

У Наддніпрянській Україні центром опозиційної царизму діяльності стали земства — органи місцевого самоуправління. Земці-ліберали вимагали надання політичних свобод, ліквідації кріпосницьких пережитків, скликання Установчих зборів для вироблення конституції. Національно-визвольний рух проявився в процесі політизації, зростанні кількості національних партій. Перша політична партія Наддніпрянщини — Революційна українська партія (РУП), утворена 1900 р. в Харкові, розкололася і дала початок трьом партіям (табл.1).

1904 р. були утворені дві ліберальні партії — Українська радикальна партія (УРП) (Б. Грінченко, С.Єфремов) та Українська демократична партія (УДП) (А. Лотоцький, Є. Чикаленко). Їхні основні вимоги — конституційна монархія, земельні реформи, автономія України в складі Росії.

Таблиця 1.

Революційна українська партія

 Масовими акціями прогресивної української інтелігенції Наддніпрянщини на початку XX ст. були відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві в 1903 р., куди з’їхалися тисячі представників, у тому числі із Західної України, і де, не дивлячись на заборону, лунала українська мова, а також святкування у цьому ж році тридцятип’ятиріччя музичної діяльності композитора М. Лисенка.

У Наддніпрянській Україні, на цей час вже значно зрусифікованої, більш масовими і впливовими були загальноросійські партії, які не прагнули до вирішення національного питання (крім кадетів, які вимагали культурної автономії для національних окраїн імперії) (табл. 2).

Таблиця 2

Найвпливовіші загальноросійські партії початку XX ст.
 

Наддніпрянщина в роки революції 1905—1907 рр. у Російській імперії

У роки революції 1905—1907 рр. українські політичні партії, громадські об’єднання розгорнули бурхливу діяльність, охопили своєю роботою широкі народні маси.

Національні вимоги українців були викладені в петиціях, листівках, газетних публікаціях, документах різних організацій. 1905 р. в Російській імперії з’явилася перша україномовна газета «Хлібороб». Із 1906 р. у Києві почала виходити щоденна газета «Рада». Вимоги, що висувалися, зводилися до відміни поміщицького землеволодіння, уведення демократичних свобод, ліквідації національно-культурних обмежень, розвитку української культури. УСДРП, УДП висували як основну вимогу відновлення української держави у формі автономії, тільки УНП вимагала повної незалежності. Усі партії закликали до ліквідації самодержавства та проведення демократичних реформ.

Провідною політичною силою в Україні в роки революції 1905—1907 рр. були робітники та селяни. Масові селянські виступи відбулися в жовтні 1905р. Селяни вимагали вирішення земельного питання. Формою їх боротьби стали погроми поміщицьких маєтків, убивства поміщиків. Царська влада жорстоко придушувала селянські виступи. Робітники України в роки революції провели масові страйки, на яких висували не тільки економічні вимоги, а й політичні («Геть царя!»). У Харкові робітники почали будувати барикади.

Під час страйкової боротьби в багатьох містах України (Київ, Харків, Одеса, Юзівка та ін.) виникали Ради робітничих депутатів — непартійні об’єднання громадян, які були своєрідними органами робітничої влади. Ради встановлювали 8-годинний робочий день, визначали ціни на продукти в заводських магазинах, організовували охорону населення від злочинців. Пік робітничої боротьби припав на грудень 1905 р. В Україні збройні повстання спалахнули в Харкові, Катеринославі, Олександрівську, у Донбасі. Активну участь у революційних подіях взяли військові.

13 червня 1905 р. в Одесі розпочався загальноміський страйк. 14 червня підняла повстання команда броненосця «Потьомкін» (730 осіб). Це був перший виступ на флоті та в збройних силах Російської імперії загалом. Очолили повстання Григорій Вакуленчук (1877—1905 рр.) і Опанас Матюшенко (1879—1907 рр.). На початку повстання Вакуленчука було вбито, і керівництво повстанням перейшло до Матюшенка. Олександра Коваленка, інженера-механіка, одного із засновників РУП, також обрали до складу революційного комітету, який керував повстанням. Проти повсталих спрямували всю Чорноморську ескадру, але її команда відмовилася відкрити вогонь по повсталих. Побоюючись повстання на інших суднах, командування ескадри поспішило відвести її до Севастополя. 25 червня потьомкінці здали броненосець румунській владі в порту Констанца, а самі стали політичними емігрантами. Деякі з них згодом таємно повернулися на підпільну роботу в Росію. О. Матюшенко 1907 р. приїхав в Україну, але невдовзі його заарештували й за вироком військово-морського суду стратили. Олександр Коваленко залишився в еміграції, а в 1917—1920 рр. брав активну участь у подіях революції й громадянської війни.

11 листопада 1905 р. розпочалося повстання на головній базі Чорноморського флоту в Севастополі — на крейсері «Очаків», до якого приєдналося 12 бойових кораблів. Підтягнувши війська, 16 листопада влада придушила повстання. Керівник повстання лейтенант Петро Шмідт (1867—1906 рр.) і три його помічники за вироком суду були розстріляні.

17 листопада 1905 р. на раді представників військових частин Києва було вирішено провести збройну демонстрацію. Уранці 18 листопада солдати трьох рот саперної бригади кількістю до 800 осіб на чолі з поручиком Борисом Жаданівським (1885—1918 рр.) вийшли на вулиці, щоб об’єднатися з іншими частинами. Шлях їм перепинили урядові війська. Під час бою з обох сторін загинуло понад 250 осіб. Заворушення серед саперів було придушено. Загалом у виступах солдатів та матросів на території України брали участь 15 тис. військових.

У ході революції 1905—1907 рр. царат був вимушений піти на поступки. Маніфест 17 жовтня 1905 р. «дарував» народам Російської імперії політичні права та свободи, обіцяв скликати законодавчий орган — Державну думу.

Отже, революція 1905—1907 рр. активізувала національний рух в Україні. Була створена українська преса. Політичні партії відстоювали головне питання — автономію України в складі федеративної Росії.

Автор: Щербаківський Антон