«Микола Міхновський – це українська стихія…»

Автор: Турчин Таїсія

«Усяк, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, i доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя»…

На перший погляд доволі сміливі і навіть дещо шовіністичні заяви, але, вчитавшись, кожен українець розуміє, як же шкода, що не вистачає  іноді сьогоднішнім діячам сміливості вголос сказати принаймні щось подібне…  Хоч соціалістичне існування вже в минулому, проте у нас ніби на підсвідомості викарбувана «світла і прекрасна» фраза: «Мир. Труд. Май.», в зрівнянні з якою націоналістичне «Слава Україні» звучить якось суворо і непривітно. І хочеш тут плач, хочеш --  переконуй себе в протилежному, але цілій Україні ще дуже далеко до визнання «непідробних» героїв, які не боялися порушити свою «піар-кампанію» та сміливо заявляли про свої переконання, які  іноді були вкрай радикальними, і щиро вболівали за долю «знедоленого» (вибачте за тавтологію) народу.

Але душа радіє з того, що ми не зовсім «безнадійні», ми маємо до кого звернутися – це досвід попередників української державності, одним з яких, найвизначнішим, як на мене, є Микола Іванович Міхновський, саме йому і належать цитати, з яких починається стаття. Саме він найчіткіше висловлював прагнення до повної незалежності України і не просто висловлював, а чітко і цілеспрямовано діяв в цьому напрямку.

Здавалося б, що наприкінці XIX століття було «модно» і природно входити до якоїсь патріотичної спілки чи щось на кшталт цього, адже саме в цей час Європою та Росією блукав революційний дух, але ж слід і не забувати, що патріотизм теж буває різним. І не секрет, що в своєму прагненні дійти до народних мас, до ширших верств української інтелігенції, самостійники мусили долати опір не лише царської бюрократії, а й зрусифікованої української культурної еліти.

Слід визнати, що самостійники були постійними опонентами соціалістичних або «поміркованих» українських діячів, які сьогодні в очах багатьох і перебрали на себе здобутки й авторитет борців за Українську державу.

Так, Михайло Грушевський вбачав у Міхновському людину «зі здібностями і ще більше амбіціями, із сильним нахилом до авантюризму, інтриги і демагогії», Симон Петлюра критикував його на сторінках часопису «Україна», звинувачував у «обмеженості та вузькості»; а Володимир Винниченко у одному зі своїх ранніх гумористичних оповідань «Поміркований та щирий» створив непривабливий образ самостійника Данила Недоторканого, в якому без особливих труднощів можна впізнати Миколу Міхновського.

Поза колом своїх однодумців Микола Міхновський залишався небажаним, незрозумілим і навіть небезпечним, як вважали тодішні «авторитети», але мені здається, що то чорна заздрість і боягузтво грало в жилах тих, хто не наважувався сміливо заявити, що потрібно Україні для порятунку.

Тепер ми можемо зважити, що було для України важливішим «поміркованість» чи «радикалізм», варто лише згадати, як Центральна Рада зі своєю поміркованістю з часом втратила всі позиції і здобутки. Від такого тиску з боку навіть «своїх» можна було легко впасти у відчай і перейти на позицій «зручного поміркованого українства», але Микола Міхновський був не з тих, що легко здаються.

Друзі та однодумці залишили про цю людину багато хороших спогадів та характеристик, один з них, Варфоломій Євтимович, так каже про Міхновського: «Микола Міхновський — це українська стихія, … лише опанована сильним та благородним інтелектом.

Він був високоосвічений і досвідчений правник, … тонкий психолог, щасливий ініціатор, видатний організатор, блискучий промовець, талановитий публіцист, розумний і тактовний керманич, мілітарист з інтуїції, добрий знавець нашої минувшини, історичної та побутової, революціонер, як тип людини, здатної на рішучий чин. Вихований на добрій українській традиції, в українському селі, Микола Міхновський був прекрасним взірцем української расової культури, був українським аристократом у властивому значенні цього поняття"

Все своє життя «романтик української ідеї», як часто називають Міхновського сьогодні, присвятив плідній діяльності за здобуття Україною незалежності. В студентські роки він був членом «Братства Тарасівців», саме він тоді займався розробкою ідеологічної платформи, відомої під назвою «Credo молодого українця», мешкаючи в Харкові, він швидко зазнав слави успішного адвоката та завоював авторитет серед української громадськості Харкова, у 1900 році він взяв участь у створенні Революційної Української Партії (РУП) – першої української самостійницької організації, тоді ж з`явилася знаменита брошура «Самостійна Україна», яка була видана у Львові, накладом у 1000 примірників.

Коли в лавах РУП почали поширюватися популярні на той час марксистські настрої, Микола Міхновський разом зі своїми однодумцями покидає дане об`єднання та засновує Українську Народну Партію (УНП). Широкого поширення набув своєрідний маніфест самостійників «Десять заповідей УНП», автором якого теж був Микола Міхновський. 

Останні п'ять-шість років перед Першою світовою війною Міхновський присвятив пропаганді національної ідеї серед тих кіл, які досі були далекі від українського руху, а саме серед промислових та хліборобських кіл Слобожанщини і Донецького басейну. Коли в 1917 році самостійники стали ланкою Центральної Ради, Міхновський зрозумів немалу фіктивність цієї організації і повністю віддався творенню українського війська, де досяг немалих здобутків. А далі – конфлікт з Центральною Радою, діяльність на Полтавщині, участь у гетьманському русі, спроба повалення Директорії…

Та де б не був і чим би не займався Микола Міхновський, червоною стрічкою крізь все його життя проходить вірність своїм ідеям та боротьба за самостійну Україну.

Автор: Турчин Таїсія, студентка Інституту журналістики