Маркіз де Кюстін назвав росіян нацією рабів

170 років тому француз три місяці мандрував Росією
   
”Я переконаний, що з усіх країн землі, Росія є тією, де люди мають найменше справжнього щастя”, — написав у щоденнику письменник маркіз Астольф де Кюстін під час тримісячної мандрівки Російською імперією 1839 року.

А чотири роки потому він видав у Франції ще чотири томи своїх вражень про цю країну. Вони шокували Європу описом жорстоких і диких реалій імперії, а Росію — тим, що про них дізнався світ. Та ще й із волі самого царського двору.

— Маркіз Астольф де Кюстін був затятим монархістом. Ненавидів Францію, ненавидів республіканців. А Російську імперію з її абсолютним монархізмом уважав ідеальною країною. При царському дворі про це знали й вирішили використати. Де Кюстіна запросили до Росії і були впевнені, що він напише про неї захоплену книжку. Вона була конче необхідна. Бо в очах європейців цар Микола І, який нещодавно жорстоко придушив польське повстання 1830–1831 років, був катом. Його образ треба було гуманізувати, — пояснює літературознавець 62-річний Михайло Слабошпицький, автор післямови до українського перекладу ”Правди про Росію”. Він нещодавно вийшов у київському видавництві ”Ярославів Вал”.

Дорогою до Петербурга маркіз де Кюстін зупиняється на ночівлю в німецькому місті Любек. Власник місцевого трактиру намагається відмовити його від поїздки:

— Я суджу про країну по обличчях її мешканців, — пояснює. — Росіяни часто зупиняються тут. Усі вони мають веселий, вільний вигляд, коли рушають до Європи. Коли ті ж люди повертаються додому — виглядають нещасними. Країна, яку так охоче покидають і до якої так неохоче повертаються, — страшна країна.

Невдовзі маркіз опиняється на російській митниці, на острові Кронштадт посеред Фінської затоки. Там його допитують 4 год., відповіді занотовують. Француза шокує тутешня бюрократія і надмірна підозрілість до іноземців. ”Безліч безсенсових заходів безпеки, яких не було на митницях жодної іншої країни, підказували, що я в’їжджаю в імперію страху”, — нотує він.

Це було одне з перших неприємних вражень від омріяної країни. Уже тоді він підмічає риси поведінки росіян, яких невдовзі назве нацією рабів. Митників порівнює з машинами, що автоматично виконують безглузді приписи і не здатні мислити самостійно. ”У країнах, де високо розвинена техніка, люди вдихають душу в метал чи дерево, а тут вони самі перетворюються на дерев’яшки”, — робить де Кюстін ще одну нотатку. Подальші думки намагається записувати без свідків і тримати щоденник завжди при собі. А в ньому багато гострого, і чи не найбільше роздумів про рабство росіян і свавілля імператора.

У Петербурзі маркіза чекає ще один допит. Там його валізи обшукують. Конфісковують, зокрема, усі книги і старовинний годинник. ”Що протизаконного вони знайшли в годиннику, мені з’ясувати так і не вдалося”, — обурюється він.

Імператор Микола І бере гостя під свою опіку, запрошує на бали й урочистості, всіляко намагається догодити. А між тим робить усе, аби той якнайменше часу проводив серед простих людей. Йому показують щойно відбудований після пожежі Зимовий палац. ”Напевне, він найбільший у світі, бо за розмірами рівний Лувру і Тюїльрі разом узятим”, — захоплюється маркіз. Але потім дізнається історію його відбудови: ”Увесь час при праці було шість тисяч робітників, щодня багато з них умирало, але жертв одразу заступали іншими… Під час морозів до 30 градусів шість тисяч непомітних мучеників були замкнені в залах, опалених до 30 градусів тепла, аби фарби на стінах швидше сохли… Ті нещасні, входячи та виходячи з цього місця смерті, мусили переносити різницю температур від 50 до 60 градусів”.

На вулицях він часто бачить, як посеред білого дня поліціянт мало не до смерті б’є людину. Перехожі спостерігають, ніби за захопливим видовищем, і навіть сміються з жертви. Маркізів коментар: ”Подібні вчинки належать до тутешніх звичаїв, бо я не бачив виразу протесту чи жаху на обличчях жодного з глядачів цих жахливих сцен”.

А за кілька тижнів де Кюстін стає свідком події, до якої багато разів повертатиметься в щоденнику. У Петергофі на узбережжі Фінської затоки Микола І влаштовує великі народні гуляння. Із самого ранку туди баржами з Петербурга переправляється багато людей. Та по обіді підіймається шторм і в затоці тоне близько 2 тис. душ. Де Кюстіна шокує, що про трагедію не згадала жодна газета, не говорилося про це і в оточенні імператора. А ”помпезне святкування з нічною ілюмінацією відбулося так, ніби нічого не сталося”.

В оточенні імператора панує лицемірство. ”Цар вимагає, аби при дворі розмовляли російською. Більшість світських дам, особливо уродженки Петербурга, не знають рідної мови, — дивується француз. — Однак вони таки вивчають декілька російських фраз. Аби не виявити неслуху імператорові, вимовляють їх, коли він проходить тими залами палацу, де вони в цей момент виконують свою службу. Одна з них завжди пильнує, щоби вчасно подати умовний знак, попереджаючи про появу імператора. Бесіди французькою відразу стихають, і палац наповнюється російськими фразами, що мають потішити слух самодержця”.

Далі Астольф де Кюстін рушає до Москви, Ярославля, Костроми та Нижнього Новгорода.  Напередодні подорожі він казав, що їде до Росії, аби ще раз пересвідчитися в перевагах монархічного  правління. Тепер кардинально змінює погляди: ”Я повернувся прихильником конституції”, — напише він урешті. А книжку завершить словами: ”Якщо ваші діти не люблять Франції, пошліть їх до Росії. Вони повернуться патріотами”.

--------------------------------------------------------------------------------

Цар Микола I заборонив ”Правду про Росію”

”Моя Росія вийде за півтора чи два місяці. Хвилююся за неї, — пише маркіз де Кюстін своєму другові 1843-го. — Це така одноманітна країна, що треба мати більше хисту, аніж визнаю за собою, аби не нудити читача, примушуючи його мандрувати там протягом чотирьох томів”. Та побоювання були марні. Увесь наклад розкупили впродовж двох місяців. Книжку відразу перевидають, тоді ж перекладають англійською та німецькою. ”Друге видання завдяки спростуванням росіян було розхоплене неначе чудом”, — пише маркіз все тому ж приятелеві в лютому 1844-го.

Про появу книжки ”Правда про Росію” Миколі І повідомляє російський агент Яків Толстой: саме він стежить за виходом у Франції книжок про Росію. Цареві передають примірник.

— Моя провина! Навіщо я розмовляв із цим негідником! — лютує він, дочитавши.

Він не може розправитися з маркізом фізично, тому починає інформаційну війну. В іноземних виданнях виходять статті-спростування. Кюстіна звинувачують у заангажованості й ненависті до Петербурга, поширюють чутки про його гомосексуальність. У самій імперії книжку забороняють. Та її потай ввозять з-за кордону й читають. Російський історик Михайло Погодін занотував: ”За змалювання вчинків деспотизму для нас непомітних, я до землі готовий вклонитися перед автором”.

”Найцікавіша книга з написаних чужинцями про Росію, — визнавав російський письменник Олександр Герцен. — Найліпше схопив він штучність, що вражає на кожному кроці, та вихваляння європейського життя, що й є в нас тільки на показ”. А Василь Жуковський — один із тих, хто очолив інформаційну війну проти Кюстіна, — сказав: ”Нападати треба не на книгу, бо в ній багато правди, а на Кюстіна”.
 
Лєра ЛАУДА
Джерело: gazeta.ua

Фото 1: Група російських селян за столом, 1875 рік. Француз Астольф де Кюстін занотував: ”Росіяни значно більше стурбовані тим, аби змусити нас повірити в їхню цивілізованість, аніж щоб насправді стати цивілізованими” (фото із фондів Бібліотеки конгресу США)

Фото 2: Маркіз Астольф де Кюстін (1790–1857) приятелював зі своїми видатними сучасниками — Ґете, Стендалем, Шатобріаном, Бальзаком, Шопеном