Революційний досвід 1917 р. та боротьба за контроль над територією колишньої Російської імперії у 1917–1920-х рр. змусив більшовицьких керівників уважніше поставитися до національного питання, яке раніше визначалося ними як другорядне. Володимир Ленін у квітні 1917 р. особисто наполіг на визнанні більшовиками права націй на самовизначення.

Демонстративна лояльність до національно-визвольного руху та створення
національної за формою УСРР дало змогу Кремлю опанувати Україну. Однак
формального визнання, що ним воліли обмежитися в центрі, виявилося недостатньо: корінне населення України, а це переважно — етнічні українці, з недовірою ставились до більшовицької влади,більша частина населення не вважала радянську владу «своєю». Схожа ситуація була і в інших неросійських регіонах. Щоби здобути прихильність неросійського населення та залучити до органів управління місцевий люд, у квітні 1923 р. більшовицьке керівництво проголосило так звану політику «коренізації», що в Україні насамперед  мала форми «українізації». Кремль надав керівництву УСРР максимум можливих поступок у здійсненні національно-культурної політики, але якнайбільше обмежив автономію УСРР в економічній сфері. Ще наприкінці 1920 р. керівник уряду формально незалежної УСРР Християн Раковський наголошував: «Тенденцією соціалістичної революції є політичний і економічний централізм».

Але формальна українська державність у вигляді УСРР разом із політикою
коренізації призводила до того, що у 1920-ті роки керівництво радянської
України нерідко обстоювало не лише національно-культурні, а й економічні та управлінські права. Мало того, з боку ЦККП(б)У реґулярно лунали вимоги приєднання до України заселених переважно українцями реґіонів РСФРР. Усе це серйозно турбувало Кремль і спонукало його до пошуку шляхів ліквідації потенційних загроз із боку УСРР.

«Українізація»  була одним із способів «приручити» непокірних українців. Визнавши їхню мову, культуру, залучивши до державної адміністрації, радянська влада сподівалася послабити вплив націоналістів та привернути до себе український народ. Проте, хоча доба «коренізації» та «українізації» була важливою і яскравою, її основним завданням було «вкорінення» влади на окраїнах, врахування національних чинників при формуванні партійно-державного апарату. «Коренізація» на практиці означала дерусифікацію, вивільнення різнопланових можливостей представників того чи іншого народу.

Сприяння культурно-освітньому розвитку неросійських народів суперечило програмним засадам більшовизму. Аби заспокоїти ортодоксальних більшовиків, Йосиф Сталін оголосив, що стратегічна мета більшовиків залишається незмінною — злиття націй, але досягти її можна виключно на добровільних засадах і лише після їх розквіту у світовому масштабі.
Хоча користь політики «коренізації»  є очевидною,проте,як бачимо, «українізація» аж ніяк не була проявом лояльності, «широким» і безкорисним жестом з боку радянської влади, це була частина плану, який не бачив у майбутньому окремої української держави. 
                                                                                                         

Лановець Т.