Єврейський хлопчик возив по лісах командирів УПА
 

Автор: Наталія КРАВЧУК

Він згадує про Другу світову війну зі сльозами на очах. Мабуть, як і кожен, хто пережив те страхіття.
 
І хоч пам’ять поволі стирає імена бойових побратимів, Хасман Мандик Жисі все-таки змушує її повернути йому бодай їхні псевдо. Він боровся за волю України у лавах Української повстанської армії, і сьогодні з болем поминає усіх загиблих зі своєї сотні…

Війна окропила сім’ю Хасмана кров’ю - розстріляли його батьків і двох братів. Німецькі нацисти забрали в них життя через те, що були євреями… Тоді родина мешкала у Дрогобичі (Львівська область). Аби уникнути розправи, хлопець бере зі собою молодшого на три роки брата Саліка і лісами пробирається на Волинь.

- Таке врем’я було, що й згадувати страшно, - розпочинає свою розповідь 80-річний дідусь. - Мав тоді дванадцять літ, Салік дев’ять. Мусили тікати з рідної хати, бо були б усіх повбивали. Добралися сюди, у Грибовицю (Іваничівський район Волинської області. – Авт.), живі-здорові. Тут ніякої родини не було, просто йшли в найми світ за очі. Напросилися до одних хазяїв корови пасти за їдло.

У 1942-му Хасман вирішив поповнити лави повстанців. Він пішов в УПА, коли йому заледве виповнилося чотирнадцять. Оскільки був наймолодшим у своїй сотні, то його відразу нарекли Малим.

- Який обов’язок мали? – цікавлюся у фронтовика.

- Була одна норма - батіг і віз. Шофером на возі працював, - сміється. - Начальство возив. Тоді стояло в кожному лісі по сотні. У Біличах була сотня Довбуша (Ливочка). Спочатку я в ній був. Потім перейшов у сотню Хоми, бо ту розформували. Багато хлопців гинуло, на нас же нападали і німаки, і совєти… Якось німаки їхали з Горохова – 12 машин. На Павлівці під мостом повстанці ворога розоружили, їхню одежу забрали, свою дали і відпустили. А машини кіньми під лід повідвозили. Бо тоді хлопці вміли тільки бричками правити.

Пізніше сотню Хоми за Буг перекинули для захисту українців від поляків. Коли повертали назад на Волинь, Хасман Мандик потрапив у полон.

- То було у 1944-му коло Завидова, - пригадує дідусь. - Сотні розпустили, я йшов додому з Толіком Ромашком з Білич. Ми на засаду попали. Він утік, а мене поранили в обидві ноги… Привезли в Іваничі, в управління міліції. Дев’ять місяців був під слідством. Питали: і так, і пательнею по голові (посміхається). У «капезе» і Перемогу зустрів 9 мая. Але для нас, повстанців, тоді війна ще не скінчилася. Коли мене випустили, я ще майже рік возив своїх по лісах…

А скільки потім він на обліку в КДБ стояв! Постійно перевіряли діда – чи, бува, не підтримує з ким ворожих зв’язків. Тепер радіє, що може вільно розповісти онукам та правнуку про пережите, з уст в уста передати, за що ж боролися повстанці і чому радянська влада з них ворогів народу робила. Гордиться і своїми нагородами: «Пораненому в боях за волю України», «Захиснику Вітчизни», медалями до «60-річчя УПА» і «100-річчя головнокомандувача Української повстанської армії провідника ОУН генерал-хорунжого Романа Шухевича».

Кілька років тому через хворобу дідусеві відтяли ногу. Він досі чекає на свій візок, аби мати змогу виїхати на власне обійстя – послухати щебет солов’я, помилуватися краєвидами. Літа ж назад не біжать…

Фото автора

Волинська область

Джерело: Високий Замок, www.wz.lviv.ua