Автор:  Ольга Воровка

В історії, як відомо, є багато "білих" плям. На противагу, питання про Голодомори в Україні дехто вже вважає "замусоленим". І дарма, адже дослідження та знання власної історії – це визначник елементарної самоповаги нації  (як і кожного її представника). Зазвичай, не маючи власної думки, ми погоджуємося з чужими словами, але подекуди не усвідомлюємо їхнього підґрунтя. Не претендуючи сказати нове слово в літописанні, спробуємо пролити дещицю світла на усталені погляди щодо Голодоморів 20-30-х років.

Погляд №1. "Голод = геноцид"

Саме з цієї тези, а точніше, з різниці у поглядах на неї, починається перетворення історичного факту голоду на інструмент цілком сучасного політичного протистояння. Російські дослідники (Л. Павловський, П. Толочко, А. Сахаров) наполягають, що події 1932-33 років – результат колективізації, що не міг бути спрямованим проти українства. Тим не менш, визнають, що голод найбільше торкнувся території України, Північного Кавказу, Кубані, Поволжя, Слобожанщини та півночі Казахстану (так званий "сірий клин"), тобто регіонів із значною масовою часткою українського населення.

Безперечно, інтерпретувати факти можна по-різному. Зате статистика не потребує коментарів. За даними переписів населення СРСР 1926 та 1939 років, населення країни в цілому, а також Білоруської та Російської республік зросло (на 16%, 11,2% та 28% відповідно). При цьому в графі "УРСР" цифра зменшилась на 9,9%. Голод забрав більше семи мільйонів життів українців. Чи варто ще глибше вдаватися в історичні подробиці?

Погляд №2. "Голодомор – штучний".

"В Україні – "голод", у Росії – "колективізація" – зазначав уже згаданий російський політтехнолог Л. Павловський. Ї справді, за наказом "зверху" хлібозаготівельні органи відбирали у селян значну частину врожаю. Особливістю ж такої акції на українських етнічних територіях (що визначало також і характер геноциду) було те, що забирали не лише хліб, але й усе їстівне (хліб, картоплю, пшоно, навіть страви зі столу), позбавляючи таким чином людей права на життя. На додачу до всього 22 січня 1933 року вийшла постанова про заборону виїзду українського та кубанського селянства за межі населених пунктів, закривши останній із можливих шляхів надходження продовольства на село. Невже це теж потреба колективізації? Ще одна цікава деталь: для корінного населення Казахстану, що голодувало, були створені сприятливі умови для виїзду. Проте не для українців. Чому? Беззаперечної відповіді не знає ніхто…

Погляд №3. "Голодомор – спосіб зміцнити вплив радянської влади"

Яскравим підтвердженням цій тезі є сумнозвісні "чорні дошки", що зажили собі трагічно-кривавої слави. У владних кулуарах неодноразово заводилися розмови про внесення у переліки найбільш контрреволюційних населених пунктів. Найбільше потерпала Кубань – оплот українства (на той час тут діяло 400 українських шкіл, театр, Український педагогічний технікум, виходило 37 газет українською мовою тощо). Спустошувалися села – база національно-визвольного руху або "угроза российской власти". Факт голоду замовчувався особливо ретельно з тією метою, щоб українська діаспора не змогла організувати допомоги. Так і продовжувалася боротьба непокори зі згодою працювати на добробут "единой и неделимой".

Відомий (а може, не зовсім) факт, коли жінка принесла до Інституту анатомії тіло своєї дитини, що померла від голоду, і попрохала за це 30 рублів. Як з'ясувалося, це була багатодітна матір, що намагалася таким чином врятувати життя іншим синам і донькам. Цю історію, як і тисячі інших, не можна закреслити, вирвати, видалити, забути. Вони виписані стражданням. І кров'ю.

  Автор:   Ольга Воровка