Автор:  Тетяна Клименко

               Україна! Це молода незалежна держава. Однак, не дивлячись на свій юний вік, її історія – велика, цікава, трагічна та вічна… На шляху до свободи та проголошення України самостійною незалежною державою українці пройшли довгий і тернистий шлях, на якому були перепони, негаразди, невдачі, трагедії. Серед важких випробувань для українців - Голодомори 20-30-х рр. ХХ століття.

Тривалий час тема Голодомору була заборонена, проте настав момент істини, ми шукаємо відповіді на питання, які хвилюють не лише людей, чиї близькі та родичі загинули в 1932-1933 рр., а й ті, яких цей жах не торкнувся.

       Голодомор – це поняття багатогранне: голод, страх, смерть … Це було давно, проте люди пам’ятають ті роки, тому що страждають, як і раніше, сумують за близькими, родичами, дітьми. Хто винен в цьому? Хто зламав життя тисячам, мільйонам?

Період ХХ століття, про який ідеться, багато в чому був переломним, а то й трагічним для українського народу. Перший голодомор в Україні стався в 1921—1922 рр. Головною його причиною були наслідки політики «воєнного комунізму», тих примусових методів, задопомогою яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів хлібозаготівель, незважаючи на неврожай, який охопив у 1921 р. південні  степові райони України. Особливо важке становище склалося в Катеринославській, Запорізькій, Одеській і Миколаївській губерніях та на півдні Харківщини. Це були райони, які до Першої світової війни слугували головними експортерами хліба. Голодувало близько 7 млн люду. Лютувала епідемія холери.

Голоду можна було уникнути, якби влада своєчасно подбала про перерозподіл ресурсів, які тоді були в її розпорядженні. Цього, однак, не було зроблено: Москва вимагала хліба для промислових центрів Росії.

Партійне керівництво республіки довгий час приховувало масштаби голоду, відмовлялося від міжнародної допомоги. Тільки в другій половині 1922 р. було дозволено діяти міжнародній організації «Американська адміністрація допомоги». Проте більшу частку допомоги забирала Росія. Окремі дослідники вважають, що чисельність втрат, пов'язаних з голодом 1921-1922 рр., становила 1,5 млн осіб. Але саме в цей час на територію України прибуло близько 440 тис. переселенців із голодуючих районів Росії, внаслідок чого офіційна статистика «не бачила» скорочення населення України.

В Україні голод удалося ліквідувати лише в 1923 р. Це стало результатом не стільки зусиль влади, скільки поліпшення загальної економічної ситуації, пов'язаної з першими успіхами нової економічної політики.

Так історично склалося, що український народ завжди мусив боротися за власне життя. Завжди боровся і завжди перемагав. Проте, ця перемога діставалася надзвичайно важко: кров’ю, сльозами, ціною життя! Голодомори 20-30-х рр. був надзвичайно трагічними етапами в історії нашого народу, але, на жаль, не останніми. Мільйони українців загинули під час Голоду 1946 року.

Пройшли роки…Однак, і нині люди пам’ятають про національну трагедію, про загиблих під час Голодоморів.

       «Засвіти свічку!» - саме таким є  гасло щорічної Всеукраїнської акції, яка проходить на знак вшанування пам’яті жертв Голодомору. Суть цієї акції полягає в тому, щоб кожний українець, житель України згадав історію, пом’янув  тих, хто загинув від голоду. Акція проходить у всіх містах і селах України та за її межами.

У пам’ять про мільйони загублених життів наших співвітчизників ввечері в десятках тисяч вікон горять поминальні свічки. Вони об’єднують українців, вони об’єднують нас заради майбутнього.

            Українці і нині відстоюють своє право на життя, свободу, щасливе майбутнє. Ми творимо державу, творимо наше життя. І в боротьбі добра і зла слід  пам’ятати тих людей, завдяки яким ми живемо і маємо можливість самостійно та незалежно обирати свій життєвий шлях.

Можливо, ми ніколи  не зможемо до кінця зрозуміти всю  трагічність подій тих років, адже не жили в той час, не відчували того почуття голоду, страху за дітей, близьких, за майбутнє… Ми можемо лише запалити вогонь пам’яті, який палатиме в наших серцях вічно.  Вони живі, доки ми про них  пам’ятаємо.

                                                                                                                                           Автор: Тетяна Клименко