Автор: Ігор Голод

10 грудня століття тому помер український поет Микола Вербицький-Антіох, навколо якого дотепер тривають суперечки.

Знехтуваний автор

Народні депутати, розродившись 1996 року Конституцію нашої держави, проголосили в її 20-й статті, що «Державний Гімн України — національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України». А коли 6 березня 2003-го 334 депутати нашого парламенту нарешті затвердили перший куплет і приспів Державного Гімну України, то у відповідному законі Верховної Ради автором його тексту назвали лише одного з лідерів «Київської громади» — Павла Чубинського.
Та хоч 334 депутатських голоси — понад дві третини парламентських мандатів — давали Верховній Раді право внести правку до 20-ї статті Конституції із приводу того, що в Державного Гімну України є автор не лише музики, а й тексту, однак вони цього, як, зрештою, і багато чого іншого, не зробили, розписавшись таким чином у власній неповазі до одного з державних символів України. Та це - ще не все.

Бо правнук Миколи Вербицького-Антіоха — координатор Львівської обласної організації Міжнародної асоціації російськомовних літераторів Володимир Сиротенко — посилаючись на спогади своєї бабусі, невістки його прадіда, запевняє, що той є одним зі... співавторів тексту Державного Гімну, спільно написаного ним, а також Чубинським і батьком Максима Рильського — Тадеєм.

В опублікованій ним на електронних шпальтах київського інтернет-видання «Народна правда» книзі «Незнайомий вам Тарас Шевченко» Володимир Сиротенко стверджує: «Історії ж створення Гімну, мабуть не знаємо й досі. Адже говоримо, що слова Гімну написав Павло Чубинський. Багато що для України зробив академік Павло Платонович Чубинський. Та от у Гімні йому належить лише правка та приспів. Перший куплет написав Микола Вербицький-Антіох, столбовий дворянин, 19-річний студент петербурзького університету, учасник Петербурзької, Київської та Чернігівської громад. Разом із ним пісню писав 21-річний студент Київського університету Св. Володимира, уроджений шляхтич Тадей Рильський, один із лідерів «Київської громади». А 23-річний викладач Київського жіночого пансіонату сестер Ленц, правнук запорозького козака Павло Чубинський керував створенням пісні, виправляв написане хлопцями так, щоб можна було співати без загрози потрапити за це в буцегарню, створив приспів, та назвати його єдиним творцем Гімну не варто. Це вже зробив колись Пантелеймон Куліш, аби уславити щойно померлого колегу по Міністерству шляхів сполучень, засновника залізничних училищ, дійсного статського радника (генеральський чин) Павла Платоновича Чубинського».

На кшталт «Марсельєзи»

А якщо детальніше, то все відбувалося, за словами Володимира Сиротенка, так: «Студентська вечірка відбулась у серпні 1861-го. Головне, що на ній були присутні й Микола з побратимом Павлом і їхні  найближчі друзі Тадей Рильський (уже відомий як поет Максим Чорний) із приятелем Павлином Свєнціцьким (відомий як український поет Павло Свій), своїх приятелів-сербів привели Павло Житецький і Іван Навроцький. Їли, пили, співали, згадували. Згадав і Чубинський про похорони Шевченка, про ту панахиду, коли пролунав польський гімн. Дівчата, а були тут і сестри Голіцини й дівчата з пансіону Ленц, попрохали присутніх поляків заспівати гімн. За фортепіано сів Вербицький, а Рильський і Свєнціцький заспівали бунтівні рядки.

Коли ж вони скінчили, Микола став тихо наспівувати власний переклад: «Мати Польща не загине, доки ми живемо». Тут Павло Чубинський замість похвали сказав Миколі, що, аніж перекладати чужу пісню, краще написати таку ж свою, он скільки вже часу Володимир Антонович (історик, лідер тодішнього українського руху. — Авт.) просить громадівців створити пісню на кшталт «Марсельєзи». Микола, який славився імпровізаціями, не став комизитись і тут же, під той же мотив, заспівав, творячи нову пісню:

Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля,
Ще нам браття молодії усміхнеться доля.
Ще розвіє чорні хмарі, і біля віконця,
Ми в своїй вкраїнській хаті діждемося сонця.
Спогадаймо ж тяжкий час, лихую годину,
Й тих, що вміли боронить рідну Україну —
Наливайко і Павлюк, і Тарас Трясило
Із могили кличуть нас на святеє діло.

Тадею Рильському й Павлину Свєнціцькому, родичів яких від немовлят до старих вирізав Павло Бут (Павлюк), не сподобалася згадка про нього, і Тадей Рильський, що так і не відійшов від фортепіано, заспівав свій варіант:

Згинуть наші вороженькі, мов роса на сонці,
Запануєм і ми браття у своїй сторонці.
Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило
Із могили нас зовуть на святеє діло.
Спогадаймо ж славну смерть лицарів козацтва,
Щоб не стратить марно нам свойого юнацтва.
Ой Богдане-Зиновію, п'яний наш гетьмане,
За що віддав Україну москалям поганим,
Щоб вернути її честь, ляжем головами,
Наречемось України вірними синами.

Тут уже не витримав правник Чубинський, який побачив небезпеку виконання таких слів. Він відсторонив поляків від фортепіано та запропонував свій, менш небезпечний варіант:

Гей Богдане-Зіновію, необачний сине.
Нащо віддав на поталу неньку Україну,
Щоб вернути її честь, станем куренями,
Наречемось України вірними синами!

Та от сербські студенти заспівали свій гімн, де приспівом були слова: «Серце біє і крев ліє за нашу свободу».

«Та це ж —  саме те, чого нам не вистачало», — схопився Павлусь Чубинський і написав безсмертні рядки:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І покажем. що ми браття козацького роду!
Гей-о-гей же браття милі, нумо братися за діло,
Гей-о-гей, пора вставати, пора волю здобувати!
От тепер пісня була вже закінчена».

Замість епілога

Володимир Сиротенко публікував ці спогади невістки Вербицького-Антіоха безліч разів. Проте українські науковці хоч і не спростували його, однак і не підтвердили, продемонструвавши таким чином свою нехіть до розплутування суперечливих питань нашої історії.

А, своєю чергою, наші законодавці не доручили їм внести до нього ясність, засвідчивши таким чином, що зовсім не переймаються тим, що статтю 20  Конституції України дотепер ними не дописано. Якщо ж вони запевнятимуть у відповідь на цю претензію до них, що справ у них більш ніж вистачає, то, погодившись із цим, водночас зауважимо: ігноруючи нез’ясованість авторства Державного Гімну України, вони ставлять під сумнів свою повагу до нашої держави.

Автор: Ігор Голод
На фото: Михайло Вербицький
Джерело: Міст www.meest-online.com/