Автор: Олена Захарян

Після смерті Сталіна в Радянському Союзі настав період, який отримав назву „хрущовської відлиги”. Цей період багатьом запам’ятався „кукурудзяною епопеєю”, освоєнням цілини, низкою реформ – не поступових, часто не зважених і не достатньо радикальних. Хрущов намагався реформувати радянську систему, але ті реформи були скоріше „косметичні”. Хрущов та його оточення були неспроможні вийти за межі існуючої системи. Одночасно відбувалася лібералізація суспільства: політичний режим пом’якшувався, стало допускатися деяке вільнодумство. Як результат, відбулося піднесення культури у другій половині 50-х – у 60-х роках.
Система, як і раніше, обурювала багатьох „вільнодумців”, але припинення ідеологічних кампаній проти інтелігенції, загальне пом’якшення політичного клімату дало змогу їх голосам прорватися. І тоді з’явилися дисиденти – інакодумці. То були люди, що йшли проти панівного державного ладу, протистояли радянській ідеології та політиці. Їх підштовхував і активний правозахисний рух, спричинений прийняттям Декларації прав людини (1948р.).
Це були чесні, талановиті письменники, поети, художники, юристи, журналісти, представники інших категорій інтелігенції, студенти, робітники та селяни, що незалежно мислили. Ці люди гостро відчували суспільну несправедливість, засилля центру, його дискримінаційну політику щодо України. Вони відкрито висловлювали свої погляди, вимагаючи від влади змінити такий стан речей. Дисиденти підхопили естафету боротьби за людські й національні права українського народу з рук попередніх поколінь патріотів. Дисидентський рух в Україні набув національно-демократичного забарвлення.
Дисидентство охопило усю Україну та існувало в усіх її регіонах: у Центрі й на Сході (Київ, Харків, Донецьк, Луганськ); в західній частині (Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, Буковина); на Півдні (Одеса, Миколаїв, Херсон).
Дії дисидентів були мирними й ненасильницькими. Це була боротьба за розум і душі людей. Вони діяли виключно конституційними методами: адже конституція СРСР гарантувала основні людські права й свободи. Інша справа, що ті статті так і залишалися декларативними, а більшість населення навіть і не знала своїх прав.
Дисиденти вдавалися до протестів, агітаційно-пропагандистських акцій, писали листи на адресу керівників країни, „відкриті листи” до ООН (наприклад, „Відкритий лист” до ООН українських політв’язнів мордовських концтаборів. У ньому узагальнювалися головні вимоги українського дисидентства, висловлювався рішучий протест проти дискримінації українства).
Вони створювали й поширювали так званий самвидав. Це була нелегальна на той час література, яка не могла бути видана державними підприємствами через своє „вільнодумство”. Хоча дисиденти писали, передусім, про найважливіші людські цінності. Самвидавчими були збірки багатьох українських поетів.
В Україні створювалися дисидентські організації. Найвідоміші з них це: Український революційний центр (заснований у Львові), який у своєму маніфесті проголошував 33 „принципи свободи”, серед яких висувалися вимоги запровадження демократичної системи та суверенітету України (!), встановлення державних кордонів нації в її етнографічних межах. Адже радянська конституція насправді гарантувала й таке право: на добровільний вихід будь-якої республіки зі складу Союзу, хоча керівництво СРСР і не могло такого допустити. „Реалістичний робітничий гурток демократів” (заснований на Донбасі), Українська робітничо-селянська спілка (УРСС, заснована на Львівщині у 1958р). На чолі останньої стояли видатні українські громадські й політичні діячі Левко Лук’яненко та І.Кандиба. УРСС у своєму проекті програми піддавала гострій критиці політику Комуністичної партії, засуджувала сталінські репресії 30-х років, голодомор 1932-1933 років, бюрократичні методи керівництва народним господарством, національну політику. Автори проекту поставили питання про ненасильницький, конституційний вихід України зі складу СРСР. У новоствореній самостійній Українській державі політичний лад залишався би радянським, економічний – соціалістичним. Україна як суверенна й самостійна держава входила б до співдружності таких самих незалежних соціалістичних держав.
Та радянська влада, як і раніше, не допускала критики режиму. 25 грудня 1958 року був прийнятий Закон СРСР „Про кримінальну відповідальність за державні злочини”, а в новій редакції Кримінального кодексу УРСР залишилася сумнозвісна 62 стаття – „антирадянська агітація й пропаганда”. Пошуки „ворогів” радянської влади продовжувалися.
Дисидентські організації були переслідувані. У 1961-1965 роках було проведено судові процеси проти активних їх членів. Репресії були спрямовані проти генерала Петра Григоренка, літературного критика Івана Світличного, художника Опанаса Заливахи, історика Валентина Мороза, поета-перекладача Святослава Караванського.
У травні 1961у Львові почався закритий судовий процес над УРСС. Львівський обласний суд засудив Левка Лук’яненка до розстрілу. Його звинувачували у тому, що він „із 1957р. виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму”. Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15-ма роками позбавлення волі.
Петра Григоренка у відповідь на правозахисну діяльність, виступи на підтримку справедливої боротьби кримських татар за повернення на історичну батьківщину спочатку кинули до психіатричної лікарні, а влітку 1964 року відібрали генеральське звання.
Відповіддю на арешти дисидентів стала стаття літературного критика з Києва Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?” (1965 р.). Ця праця стала свого роду підсумком діяльності дисидентів часів „відлиги” і згодом була перекладена багатьма мовами. Свою статтю Дзюба відкрито адресував Петру Шелесту, тодішньому першому секретареві ЦК Комуністичної партії України. Автор проаналізував основні причини, що зумовили акції протесту української інтелігенції, засудив політику ігнорування громадських прав українського народу, піддав критиці національну політику КПУ.
Устами молодого публіциста найактивніша частина української молоді заявила про свій розрив з тоталітарною системою. Цей розрив багатьом коштував кар’єри, інші заплатили за нього своїм життям. Але їх жертва не була марною. „Знищені стають знаменом”, - писав про українських дисидентів Валентин Мороз. В цьому – істинне їх значення.