Автор: Валерія Дроздова

                                                         Дисидентський рух в УРСР

Суперечливе «хрущовське» десятиріччя стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60—70-ті роки у радянському суспільстві виникла духовна опозиція — дисидентство. Шістдесятників, які зважувалися  на відкритий конфлікт з властями, назвали дисидентами. Поява дисидентського руху в  попередній період масового терору було неможливою за означенням. У добу М. Хрущова стало можливим кинути виклик владі  і  залишитися живим. На відміну  від шістдесятників, які траплялися  навіть на високих щаблях компартійно – радянського апарату, дисидентів було мало. Не кожен міг витримати протистояння  з усемогутньою державою.

Підпільна боротьба з владою з другої половини 50-х рр.. поступово зійшла нанівець. Остання  активна боївка УПА була ліквідована  у 1956 р. Об’єднана  партія визволення України, яка будувалася на організаційних принципах ОУН, була знищена чекістами у Станіславі  в 1958р. Український національний комітет був  розгромлений  у Львові в 1961р.

Використовуючи лібералізацію режиму, борці за національну  справу пішли на  зміну  тактики і почали , по можливості, поєднувати  підпільну роботу  з легальними формами діяльності. Легальність  означала  відмову від спроб повалення  режиму силою зброї. Люди, яких називали дисидентами, прагнули залишатися в рамках дозволених Конституцією форм боротьби.

Початок дисидентського руху пов´язаний з утворенням у 1959 р. Української робітничо-селянської спілки. Вона діяла у Західній Україні в 1958 - 1961 рр. і ставила за мету здобуття незалежності шляхом виходу зі складу  СРСР.

У 1964 р. у Ленінграді сформувалася нелегальна організація «Всеросійський соціально-християнський союз звільнення народу», яка мала на меті встановлення демократичного ладу. Протягом 1965—1966 pp. на захист дисидентів розгорнулася петиційна кампанія

Становлення дисидентського руху завершилося в 1968 p., коли було сформульовано його базові ідеї, вироблено та апробовано основні форми і методи діяльності, утвердилися лідери, викристалізувався склад учасників

У 1972 р. розпочався фронтальний наступ на дисидентський «самвидав». Москвою, Ленінградом, Вільнюсом, Новосибірськом, Уманню та Києвом прокотилася хвиля обшуків та арештів. Створення та поширення самвидавської літератури стало основним способом діяльності дисидентів.

Твір І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, книга В. Чорновола “Лихо з розуму”, велика стаття М. Брайчевського “Возз‘єднання чи приєднання?”, статті Є. Сверстюка, позацензурні поезії В. Симоненка, М. Холодного, І. Драча, Л. Костенко, І. Сокульського, статті В. Мороза, різного роду звернення і протести, інформації про переслідування та умови утримання політв‘язнів у таборах, редагований В. Чорноволом позацензурний журнал “Український вісник” складали основну масу української літератури, що поширювалась у “самвидаві”.

Дослідження дисидентського руху можна поділити на політичні, зосереджені передусім на питанні ідеології, історичні та соціологічні. Вищеподаний огляд інтелектуально-культурного підґрунтя Д. р. дозволяє краще зрозуміти джерела його ідеології.

Дисидентський рух в Україні був складовою частиною загальносоюзного. Утворювали його такі основні течії:

1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство.

2.  Релігійне дисидентство. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В.  Романюк, Й. Тереля. 

3. Національно орієнтоване дисидентство. Ця течія дисидентського руху рішуче засуджувала шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступала на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Характерною особливістю ідеології дисидентського руху була відсутність  націоцентричності: поцінування культурної самобутності української нації ґрунтувалася на універсальній настанові пошанування культурної різноманітності світу та, відповідно, поваги до будь-якої іншої нації і культурної самобутності національних меншин. Це включало також поцінування діалектних відмінностей всередині української нації.

Повага до інших націй та захист прав національних меншин забезпечило солідарність представників різних націй в українському дисидентському русі – євреїв, кримських татар, білорусів і т. д. Це була позиція, що знаходила вияв у конкретних діях – публічних промовах (напр., виступ І. Дзюби у Бабиному яру)

У середині 70-х — на початку 80-х років дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно — утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка.

Отже, протягом 60-х — першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Водночас широкої підтримки в громадян республіки він не набув. Незважаючи на нечисленність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.

Завдяки самовідданій боротьбі дисидентів у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до Росії, а  що можливе створення незалежної держави.

 Автор: Дроздова Валерія
На фото: Надія Світлична