Автор: Максим Воробей  

У 60 - 70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові?  Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення "паралічу страху", що їх розпочав Хрущов.

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змагання за національні й громадські права, а також за релігійну свободу.

Спочатку осередок українських дисидентів складали лише "шістдесятники" - нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінгаровський, Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Іван Гель, брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру.

Проти чого ж виступали дисиденти і яких цілей прагнули досягти?

Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах.  Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР.

Окремий різновид дисидентства в Україні базувався на релігії. Теоритично радянська конституція гарантує свободу віровизнання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями. Проте духовна безплідність радянської ідеології з одного боку та обурення жорстокою політикою режиму з іншого, зумовили відновлення потягу до релігії, особливо на селі. Разом із цим зростала войовничість віруючих.

Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки в Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми.

Питання, які вони  порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення: робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з інтелігенції. Однак вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому.

 Автор: Максим Воробей