“Хрущовське” десятиріччя стимулювало оновлення суспільної свідомості  у 60-70-ті роки. Так у радянському суспільстві виникла духовна опозиція - дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності.

Дослідники виділяють в опозиційному русі три напрямки:

1) національно-визвольний (В. Мороз, Л. Лук’яненко й ін.) - його учасники були прихильниками становлення незалежної України, вільного розвитку української мови та культури;

2) правозахисний (М. Руденко, П. Григоренко, В. Чорновіл, С. Хмара й ін.) -висували вимоги дотримання в СРСР основних прав людини;

3) релігійний (Й. Тереля, В. Романюк) - висували вимови свободи віросповідання, відновлення заборонених релігійних конфесій (УГКЦ).

У 1965 р. в УРСР за вільнодумство були заарештовані понад 20 осіб. Проти цього необґрунтованого акту виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, І. Драч, М. Стельмах та інші. Багатьох з них було звільнено з роботи. Того ж року була надрукована робота І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", у якій містився детальний аналіз основних причин, що обумовили акції протесту української інтелігенції. Вона стала своєрідним підсумком діяльності дисидентів у період хрущовської "відлиги", суттєво вплинула на формування ідеологічної концепції національно-визвольного руху.

Українські політичні в’язні написали "Відкритий лист до Організації Об’єднаних Націй". У ньому було викладено ідеї українського дисидентства: протест проти дискримінації українців і безправного становища України в складі СРСР.

Активізації діяльності дисидентів у 1968-1976 рр. сприяли інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968р., що викликала хвилю обурення і протестів.

У 1970-1972 рр. в Україні самвидавом друкувався "Український вісник", заснований В. Чорноволом, де подавалася інформація про порушення свободи слова, прав особи й нації, гарантованих Конституцією, про судові й позасудові репресії в Україні, про різні акції протесту.

На нараді з безпеки та співробітництва в Європі в 1975р. Радянський Союз підписав Гельсінський Акт, який передбачив гарантію громадських прав і свобод у країнах-учасницях наради. У 1967 р. М. Руденко створив у Києві групу сприяння виконанню Гельсінських угод - Українську Гельсінську спілку - першу організовану структуру в українському визвольному русі. До групи увійшли О. Бердник, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, О. Тихий, М. Матусевич та інші. Група збирала матеріали про виконання Гельсінських угод, виступала на захист політв’язнів, підтримувала зв’язок із відомим правозахисником А. Сахаровим, допомагала колишнім репресованим і родинам політв’язнів. Члени групи навіть наважилися діяти легально. У 19776-1979 рр. до групи увійшло 36 осіб. Згодом вони були заарештовані і більшість з них засуджені. О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко і В. Стус загинули.

На жаль, через силу радянської системи і те, що дисидентський рух так і не став масовим, його поступово придушили. Це була спроба вести боротьбу з режимом значно сильнішим за дисидетський рух. Незважаючи на тимчасове придушення, український визвольний рух готував свідомість людей, все суспільство до майбутніх суспільних змін.

Дисидентський рух в Україні був виявом національно-визвольно руху, спрямованого на демократизацію суспільно-політичного життя. Зусилля й жертви дисидентів не були марними. Ці люди несли народові України правду, відкрили Україну світові. Їхні принципи стали базою для сучасного державного будівництва в незалежній Україні.

Aвтор: Кваскова Ірина