Автор: Віктор Сосновський

Намагання нового кремлівського керівництва діста­ти ширшу підтримку неросійських народів, і особливо ук­раїнців, були частиною великого плану реформ.

У 1954р. з метою відзначення російсько-українського партнерства по всьому Радянському Союзу з надзвичайною помпезністю були проведені святкування 300-ї річниці Пе­реяславської угоди. На додаток до численних урочистос­тей, ЦК КПРС обнародував тринадцять "тез", у яких до­водилася непохитність "вічного союзу" українців з росія­нами. В переддень святкування було створено ряд пафосних художніх творів, які мали на меті відобразити важливість цієї події. Створені вони були на догоду комуністичній партії та радянському уряду.

У 1956 р. на XX з'їзді партії М. Хрущов виголосив одну з найдраматичніших у радянській історії промов. Ця про­мова стала сигналом до десталінізації. За нею почали відбу­ватися помітні позитивні зміни в житті країни. Так, було ослаблено ідеологічні настанови, що стало початком "відли­ги" в культурному житті.

Спочатку українці реагували на ці зміни з обережністю, якої вони навчилися за часів сталінщини. Але коли стало ясно, що критика культу особи Сталіна ведеться відверто і широкомасштабно, вони приєдналися до неї з цілим по­током власних скарг і вимог. Як і належало сподіватись, особливо сильно звучало невдоволення у середовищі діячів культури. Одним із перших пролунало звинувачення за той жалюгідний стан, у якому опинилась українська мова. Інте­лігенція, студенти, робітники й навіть партійні чиновни­ки — всі повторювали: особливий статус в СРСР російської мови ніяк не означає, що українська мова повинна зазнавати дискримінації. Такі гасла, як "Захистімо україн­ську мову!" та "Розмовляймо українською!", дедалі часті­ше лунали по всій республіці, особливо в середовищі сту­дентства університетів.

Іншим питанням, що стало обговорюватися, був занепад української науки. Частина істориків виступила проти жор­стокого ідеологічного контролю Москви в їхній галузі, що призвів до "зубожіння історії". У 1957 р. українські історики дістали дозвіл заснувати власний часопис під назвою "Україн­ський історичний журнал". Через два роки почалася публі­кація Української Радянської Енциклопедії. За цим пішли такі вагомі багатотомні публікації, як "Словник української мови", "Історія української літератури", "Історія українського ми­стецтва" й дуже деталізована "Історія міст і сіл України". З'явилися численні україномовні журнали з природничих та суспільних наук. Українська інтелектуальна еліта збиралася використати створені десталінізацією можливості для поши­рення сучасних знань українською мовою.

Оскільки Хрущов визнав, що багато жертв сталінського терору були репресовані незаконно, дедалі гучніше луна­ли вимоги їхньої реабілітації. Першими, кому посмертно повернули добре ім'я, стали фундатори націонал-комунізму М. Скрипник та М. Хвильовий. Незабаром уже пропо­нувалося реабілітувати ключові постаті діячів культури дра­матурга Миколу Куліша, театрального режисера Леся Кур­баса, кінорежисера Олександра Довженка й видатного мислителя XIX ст. Михайла Драгоманова.

Позаяк відновлення доброго імені цих діячів торкалося такого політичне чутливого питання, як культурна незалеж­ність України, комуністична партія реагувала на ці вимоги обережно й неоднозначно. Але той факт, що українська інтелігенція продовжувала добиватися реабілітації згаданих діячів, свідчив про те, що ідеї репресованих і надалі збері­гали свою притягальну силу.

Половинчастість радянських реформ особливо вирізня­лась у царині освіти. Так, у 1958 р. була запроваджена ре­форма освіти, деякі положення якої торкалися мовного питання: школярі були зобов'язані вивчати рідну, але та­кож обов'язково російську мову.

Реформа передбачала право батьків вибирати мову на­вчання для своїх дітей. На практиці це означало, що мож­на навчатися в Україні й не вивчати української мови.

Українська культурна еліта в цих умовах вдається до нових спроб розширити межі творчого самовираження.

Письменники старшого покоління продовжують вимагати реабілітації своїх репресованих колег. Олександр Корній­чук закликав опублікувати "Бібліотеку великих 20-х" для популяризації творів Блакитного, Куліша, Курбаса та ін. Дехто прагнув добитися реабілітації тих, що стали жертва­ми в 40-х роках.

Але особливо визначною подією стала поява покоління письменників, критиків і поетів, таких, як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, котрі вимагали виправити "помилки", яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантій того, що культурний розвиток народу надалі не душитимуть.

Спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втручання комуністичної партії у справи літератури й мис­тецтва, визначити право експериментувати з різноманітни­ми стилями, забезпечити центральну роль української мови в освітній і культурній діяльності в республіці.

На початку 60-х років представники цього нового покоління в літературі, яке стали називати "шістдесятниками", не лише відкидали втру­чання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і надмірну обережність своїх старших колег. Відо­мий літературний критик Євген Сверстюк зазначає: "Шіст­десятники — велике явище другої половини XX ст., дивне своєю появою у велику пору "відлиги" і стоїчним протистоян­ням неосталінізмові та живучою енергією в пору лібералізації".

У менталітеті 60-х років, незважаючи на панування офі­ційної фразеології, формуються ідеї і символи, котрими встановлюються династичні зв'язки сучасності з бурхливим культурним життям 20-х років.

Герої поезії 60-х років, виснажені "трудами і днями", заболілі всіма болями, але при цьому життєстійкі, пройняті високим розумінням морально-етичних меж вибору: все можна вибирати на світі, окрім матері й Батьківщини.

Навесні 1963 р. в Україні розпочинається новий наступ офіційних властей проти "незрілих елементів" в українській літературі. Першими піддалися критиці такі літературознавці, як Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба. В Києві розпоча­лися нові арешти: було схоплено близько двох десятків осіб, які особливо гостро критикували існуючу систему.

 У травні1964 р. вщент згорів відділ бібліотеки Академії наук Украї­ни, в якому зберігалися тисячі безцінних книжок і документів з української історії та культури. Все це свідчило про закін­чення "відлиги" в стилі радянського керівництва суспіль­ним життям і, в першу чергу, культурою.

На фото: Лесь Курбас