Берлінський мур: 20 років після падіння 
 
Наталя Писанська
Для Бі-Бі-Сі, Берлін

Вони втікали: копали підземні тунелі, доправлялися на саморобних літальних апаратах або стрибали з будинків, які "прорізав" кордон між Східним і Західним Берліном.  Вони протестували проти комуністичної системи - не підписами на папері, а крок за кроком, виходячи на вулиці Берліна, Лейпцига, Дрездена.

Трохи історії

З 1961 року, коли розпочалося зведення Берлінського муру, рік за роком, місяць за місяцем громадяни східної Німеччини висловлювали протест, який не лише загрожував їхньому життю, а й часто закінчувався в'язницею або навіть стратою.

Під час спроби перетнути Берлінський мур загинуло 124 особи, однак це не злякало понад 2 мільйони тих, кому вдалося втекти на Захід. Серед них - берлінці Марґіта і Карл Глезери.

Карл Глезер: "Перелізти через мур було неможливо. Адже пізніше тут спорудили ще й спеціальні самострільні автомати. Що означало смертельну небезпеку, загрозу самому життю. Ми слухали західне радіо і знали про все, що відбувається. В принципі, ми не збиралися копати тунель".

Марґіта і Карл Глезери

Марґіта Глезер: "Ми не уявляли, як відбудеться наша втеча, у нас не було плану, але ми знали: якщо з'явиться така можливість, то ми обов'язково нею скористаємось.

Щодо цього не було жодних сумнівів. Саме у цьому ми обоє були одностайні. Надія у нас була завжди".

15 червня 1961 року керівник уряду Німецької Демократичної Республіки Вальтер Ульбріхт заявив на міжнародній конференції: "Ніхто не має наміру зводити мур".

Ульбріхт став першим, хто використав поняття "мур" саме у політичному сенсі . За два місяці після його заяви Берлінський мур насправді розділив Німеччину.

Для мене Східний Берлін і Західний Берлін був одним містом. Я могла пересуватися, як заманеться. І одного дня це стало заборонено. Мене перестали пропускати туди, де зазвичай прохід був відкритий для всіх. Це було жахливо!

Марґіта Глезер

Що це означало, найшвидше і найгостріше відчули на собі мешканці Берліна. Тоді 16-тирічна Марґіта мешкала з батьками у будинку, неподалік від якого був зведений Берлінський мур. Ця подія залишилась у пам'яті корінної берлінки жахливим спогадом не лише тому, що за муром мешкали її друзі і родичі, яких вона не могла більше відвідувати, а насамперед тому, що досі для неї існував лише один Берлін.

Марґіта Глезер: "Для мене Східний Берлін і Західний Берлін був одним містом. Я могла пересуватися, як заманеться. І одного дня це стало заборонено. Мене перестали пропускати туди, де зазвичай прохід був відкритий для всіх. Це було жахливо. Ми не могли уявити, що це надовго. Однак досить швидко стало ясно, що все буде по-іншому, а мур розділятиме місто і країну на наступні кілька років. І це було страшно".

Берлінці ризикували життям, перетинаючи мур

Але люди призвичаювалися. Карл і Марґіта познайомилися у 1969 році. Як перспективні фахівці у тоді ще новій галузі електронної техніки, вони разом працювали на одному з великих підприємств, мали середній достаток, орендували квартиру, придбали автомобіль. Тобто нічим не вирізнялися серед мільйонів співвітчизників і загалом були задоволені життям. Однак коли за чотири роки з'явилась та очікувана можливість утекти до Західного Берліна, вони довго не розмірковували.

Карл Глезер: "Мій батько порадив зустрітися з людьми із Західного Берліна, які організовували втечі. Одного дня вони прийшли до нас додому і відразу призначили час і місце нашого виїзду".

З того моменту життя подружжя було в руках незнайомих їм людей. Карл і Марґіта усвідомлювали небезпеку ситуації, але бажання здійснити мрію і розпрощатися з життям у соціалізмі пересилювало страх. Не стримувало навіть те, що Марґіта була вагітна.

Якби ми не втекли з НДР, то нині почувалися б невдоволеними так само, як інші східні берлінці, котрі вважають, що втратили щось в житті, що у них забрали частину їхнього життя.

Марґіта Глезер

Літньої неділі 1973 року Марґіта, Карл і його брат сіли у потяг до Лейпцига, вдаючи, ніби їдуть відпочивати. Ніхто, окрім їхніх батьків, не знав про справжню мету подорожі.

Було ясно, що служба безпеки, довідавшись про зникнення, невдовзі навідається до родичів, а також до їхньої оселі. Тому речі, які могли б зашкодити їхнім рідним, подружжя знищило. У валізі були лише документи, зубні щітки та 20 тисяч марок - плата за організацію втечі.

Марґіта Глезер: "Ні, звичайно, ми не розповідали, що збираємося на Захід, і тому не чекайте на нас з понеділка!"

Карл Глезер: "Ми робили все так, щоб ніхто нічого не помітив. Я, здається, узяв на кілька днів відпустку".

У Лейпцигу на них уже чекали люди з автомобілем із номерами Західного Берліна. Уночі машина рушила у напрямку до Баварії. Утікачі їхали недовго. За планом, на півдорозі до Західного Берліна посеред швидкісної траси вони мали пересісти в інший автомобіль.

Карл Глезер: "Спочатку ми сиділи в машині, як звичайні пасажири. Але й це вже було порушення. Якби нас зупинили, то напевно заарештували б - за те, що їхали в автомобілі, який не мав номерних знаків НДР. Зупинилися посеред траси. Усім було відомо, що парковки на автобанах були під спостереженням служб безпеки. Так ми пересіли в інший автомобіль, а якщо точніше, то далі ми подорожували у багажнику".

За годину автомобіль з таємним "вантажем" дістався Берліна. Так для трьох утікачів розпочалося нове життя у новому і, однак, дуже знайомому місті...

"Ми не могли цього уявити!"

9 листопада 1989 року. На прес-конференції, котра транслювалася у прямому ефірі, член політбюро Соціалістичної єдиної партії Німеччини Ґюнтер Шабовський повідомив про необмежений виїзд громадян НДР на Захід. Ця заява "похитнула" Берлінський мур. Численні громадяни по його обидва боки, котрі дивилися трансляцію прес-конференції, блискавично відреагували: мільйони німців вийшли на вулиці, рушили до муру, щоб об'єднатись.

Упродовж кількох годин прикордонникам удавалося стримувати натиск натовпу, величезної кількості німців, які прийшли до муру. Закордонні журналісти, котрі спостерігали за безпорадністю соціалістичного керівництва, неготового до такої наполегливості та мужності людей, повідомили сенсаційну новину: "Німеччина об'єдналась!"

Нарешті опівночі 9 листопада 1989 року контрольно-пропускні пукти були відкриті, і люди змогли переходити з однієї частини Берліна в іншу.

Марґіта Глезер згадує: "Приблизно о 20 годині подзвонив мій брат і каже: "Стіна впала!" "Ха-ха", - відповіла я йому - "Ти, напевно, зійшов з розуму! Така нісенітниця, пустопорожня балаканина!" Проте ми ввімкнули телевізор, де передавалися звичайнісінькі новини. Я подумала, що коли б таке сталося, то всі канали повідомили б про це.

Але спочатку нічого такого не було. Доти, поки ми не подивилися цю прес-конференцію з Шабовським".

Карл Глезер: "Ми не могли цього уявити!"

Єдині, але досі різні?

Мрія Карла і Марґіти Глезер, як і мільйонів східних та західних німців, жити у вільній об'єднаній країні тієї ночі здійснилась. Тієї ночі, принаймні у Берліні, ніхто не спав. Сім'я Глезерів з родичами зі Сходу теж приєдналися до мільйонів співвітчизників, котрі співали, пили шампанське, обіймали один одного, святкуючи на вулицях міста.

Нині ці люди з ностальгією згадують ніч, коли рухнув Берлінський мур. Але чи живуть вони в об'єднаній Німеччині краще? Чи стали вони щасливішими?

Марґіта Глезер: "Якби ми не втекли з НДР, то нині почувалися б невдоволеними так само, як інші східні берлінці, котрі вважають, що втратили щось в житті, що у них забрали частину їхнього життя".

Так само, як Карл і Марґіта, вважає і їхній 35-річний син Рональд. Він виріс у Західному Берліні, розділеному муром, свідомо підтримував його падіння і перейняв від своїх батьків не лише любов до свободи і незалежності, а й несприйняття ідей, котрі бодай трішечки мають комуністичне спрямування:

Рональд Глезер: "З 1990 року Німеччина не лише розширилася на північ і схід. Наша країна стала насамперед більш атеїстичною і комуністичною. У цьому я вбачаю недолік об'єднання. Те, що раніше було притаманне соціалістичній системі НДР, нині поширилось на захід країни, що певною мірою обмежило свободи людей на заході Німеччини".

З дитинства батьки Рональда розповідали йому про пригнічене життя під контролем комуністичних функціонерів, від якого їм удалося втекти. Зовсім по-іншому виховувались діти на сході Німеччини.

Як пояснив керівник центру "Держава НДР" при Вільному Берлінському університеті професор Клаус Шредер, це і є причиною непорозуміння між молодими людьми другого і третього покоління західних і східних німців.

Клаус Шредер дивується, що особливо велика розбіжність у сприйнятті один одного саме серед мешканців Берліна: "Одна третина молодих мешканців Західного Берліна не хоче ані щось знати, ані мати щось спільного з мешканцями східної частини міста. Я ніколи не очікував би саме такого результату. Третина - це багато".

Клаус Шредер пояснює це тим, що молодь на заході Берліна вбачає у своїх однолітках зі сходу конкурентів. Але професор і численні його колеги, котрі проводять опитування, відзначають: як би країна нині не була розділена у головах людей, однак усі вони одностайні в тому, що падіння Берлінського муру було життєвою необхідністю для майбутнього.

 
Джерело: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/indepth/story/2009/11/091103_berlin_wall_it.shtml

Фото 1: Падіння муру, який розділяв Берлін 28 років

Фото 2: Марґіта і Карл Глезери

Фото 3: Берлінський мур

Фото 4: Берлінці ризикували життям, перетинаючи мурів