Празник! Вже саме те слово чого вартує! Аж у роті одразу збирається слина, а ніс зворушують тонкі уявні аромати вудженої шинки, ковбаси, свіжозвареного холодцю та свіжоспечених величезних пляцків…

Традиція празникування так глибоко вкорінена у свідомість пересічного доброго селянина-українця, що він зовсім-таки не здатний побачити у цій традиції жоднісінького недоліку.

А й справді – які тут можуть бути недоліки? Хіба те, що тримісячна зарплата, зароблена жиром на животі в задушливих кабінетах і потом з-під пахв на «стройках «старшого брата» за лічені години зникає в ненаситних пащеках любих, незліченних і завжди жданих гостей…

І, може, те, що три дні гаруєш, як запряжена коняка, а коли робота закінчується, будильник вереском жене на панщину-роботу… І те, напевно, що півсела, геть чисто п’янющого, іде бити других півсела, теж не тверезого, але менш бойового, і хто зна, кому більше всміхнеться фортуна, а кого пригріє полосата залисніла від хабарів палиця братчика-міліціянта. Хто зна…

Наш чоловік перед празником має зробити три речі: перше - купити горілку (або нагнати – і по-домашньому , і дешевше), друге - натерти хрону на мізерію і третє – нарубати цілу фіру кленового листя, щоб "заклечати" подвір’я (і дарма що тим листям можна й на Ла-Манші кладку насипати, а чоловіка за ним на возі не видко. Як то кажуть: «Аби-сте не бракнуло!» ).

І чоловіки, хвала їм за те і слава, тих три речі справно виконують. Всі ті дурниці, що залишаються, доробляє жінка. А що? Хіба то робота – вимити, витерти, вимести, вилизати, попрати, потріпати, накришити, перемастити, напекти, наварити, втушити, замаринувати, розкласти, нагодувати, напоїти, прибрати… А то все ще по кілька разів і в довільному порядку!

І не забуваймо про усмішку – бо ж що то за господиня, якщо вона не радіє кожному новому непроханому гостеві, кожній новій плямі на білій колись скатертині чи кожному розбитому горнятку зі ще зранку цілого сервізу?

Ні, то було б не діло! А так наша жінка в празник – просто зріла ягідка вишнева, квітка польова, наповнена енергією та радістю від того настрою святкового та весняного.

От кому на празник тяжко-важко, як глухому в опері, так це гостям. Бідачки стільки всього мусять зробити, що їм геть під вечір очі запливають… Від утоми запливають, а ви від чого подумали? Так-так, вони (гості), як ті овечки безневинні без пастушка, бродять від хати до хати, від столу до столу, і всюди ж мусять сісти.

Та якби ж то тільки сісти! А то ж ще й їсти заставляють, іроди такі, і горілку в рота ллють: «Пий!», мовляв. А гості ж відмовити не можуть. Вони б з радістю, але ж як то – господар чарку дає, а ти відмовиш? Чи ти хворий, чи ти бусурман який, що господаря не поважаєш? Ні, ти чесний і порядний християнин, який не може отак негарно повестися, тому ти несеш свою тяжку ношу до кінця - до останнього двору в селі, до останнього шматка оселедця, останнього гранчака оковитої. До останнього слова в людській подобі!

Празник! Хвала тобі, царство пиятики й обжеровиська! Хай кожен схиляє голову перед цим радісним днем, коли добрий християнин має думати про Святу Трійцю, а насправді не думає взагалі. Бо в тому скаженому тваринному хаосі важко дібратися до істини. А з іншого боку, кому та істина потрібна, коли на столі голубці стигнуть? Чи не так?...