Автор: Ольга Савальська

- Ганю, буди тих двох, нехай вже женуть!
- Шо-шо?
- Не «шокай», інтєлігєнтка з педагогічного, а дітей буди. Корова скоро твої спідниці в стодолі жувати почне.
- Який мудрий, нема спасу! Діти!... Діти, підйом! Пора на пасовисько…
І так – всеньке літо. Ще очі не пролупив, а тобі вже оте мукання (коров’яче, не мамине) у вухах, як прокляття. І який дідько тих корів взагалі придумав? Жили ж люди без них. А теперечки – без корови нікуди. Зранку, коли нормальні люди сплять, подоїв і паси, пообіді, коли нормальні люди м’яча копають, подоїв і паси, ввечері, коли нормальні люди ідуть на дівки, подоїв і… ні, не паси. Чисти з-під корови, носи гноївку, налий води тій вражій силі. А вона хоч би «Дякую» сказала, хоч би мукнула. Та де там! Вилупила на тебе баньки і тільки цямкає – жвачку жує.
Отаке і нині. Так спалося добре, така вже та подушка до лиця м’якенька, а тут – вставай! Тепер волочуся разом із малою сестрою на пасовисько. А спереду іде воно – оте рогате, хвостате, іде перевальцем, як маятник. І таке враження, наче та холєра знає, що ні в мене, ні в сестри вибору немає, і тому на наші невдоволені лиця вона відповідає лише ритмічним похитуванням своєї масивної задньої частини. От корова!
Недавно прочитав у дуже мудрій книжці дуже дурну річ. Там пастушок вів пасти з добрий десяток корів ще й примовляв: «Вони мене завжди слухають, ніколи шкоди не роблять, тому я прута зі собою не ношу». А я вам скажу, що той, хто те оповідання писав, ніколи корови не пас. По перше, яким би ти добрим господарем не був, але поки ти малий, то десять корів тобі одному вести не дадуть. Бо як одна повалить до води, друга до сусіда в буряки, а третя – на трасу, то тобі хіба роздвоїтися або розтроїтися треба. Але то ще таке. Найбільше видає неуцтво молодого коров’ячого пастиря те, що без прута часто ніяк. Бо корова – вона не дурна, як багато хто думає. Але дуже вже корислива, тому, зачувши добру траву, вона піде за нею, куди ніс поведе. Де краще. Рефлекторно, як казали на біології. Тому саме пастух має петрати, де тій корові можна, а куди зась. А прут – хоч і не дуже приємно, зате дієво. Не словом ж корову навертати.
А нині сталося таке – не повірите! Їй Богу, не повірите, бо я і досі не вірю.
Коли я, трохи похропуючи, чесно пильнував нашу Парасковею (ото мама з тварини познущалася), раптом, як діїшник з-за кущів з’явилися «експерти». Те, що вони експерти, я взнав уже потім. А спочатку до мене підбігла сестра і тицьнула пальцем в бік дороги, з якої до нас підтюпцем прямували з добрий десяток дядьків. Але то б нічого, якби ті дядьки були нормальні. А ці не були. Бо хто в селі зранку на пасовисько без корови іде, та ще й вбраний в костюм, галстук та такі напастовані мешти, як в дядька Генька лисина. Я від такої появи аж на рівні зірвався.
- Ви, напевно, Станіслав Володимирович? – заговорив до мене рижий кордупель, який підійшов першим. Я ледве второпав, що Станіслав Володимирович – то я, бо мене так в житті ніхто не кликав.
- Я… Тобто я, але я Стах, – якось невпевнено процмилив я крізь зуби. Зрозумівши, що дав маху, вирішив виправитися і атакувати, – А ви хто такі? І що тут робите?
- Ми. О, та ви собі й не уявляєте, хто ми і яку важливу місію ми маємо виконати у вашому селі, – зацвенькав високий з горбатим носом.
- Місію? В моєму селі?
- Саме так, Станіславе Володимировичу. Ми – надзвичайні й уповноважені представники вищої надурядової організації, мета якої – навчити людей використовувати корів. Після багаторічних експериментів ми нарешті вивели оптимальні та найбільш дієві правила експлуатації великих дворогих хвостатих тварин, скорочено ВЕДЕХАТЕ. Наше надзвичайне завдання полягає в тому, аби ознайомити неосвічених селян із модерновою методикою. Це дасть нагоду вам…

І тут мене прорвало. Спочатку я геть нічого не розумів, але потім стало ясно, що це – якийсь телевізійний жарт, і нас зараз знімають на приховану камеру. Тому реготати я почав гучно, і для більшого ефекту аж за живіт ловився й присідав. І хоч зі слів тих дядьків я второпав мало, та зводилося до того, що вони прийшли мене вчити пасти корову. Ні, ну як тут не вмерти від сміху. Тільки чого вони не сміються?
- Станіславе Володимировичу, ми раді, що ви так позитивно сприйняли нашу появу, але зараз вам доведеться бути дуже уважним. Дозвольте нам оглянути вашу ВЕДЕХАТЕ, – проторохтів кордупель і, не чекаючи, почав заглядати Парасковеї то в одне, то в друге вухо, - Чудовий експонат. Архітектоніка повинна свідчити про надзвичайну продуктивність. Який об’єм сировини ви отримуєте щоденно? – сказав кордупель і вирячився на мене.
- Шо? – єдине, на що я спромігся (геть, як мама). Але кордупель продовжував витріщатися. Я ще раз прокрутив у голові його запитання і коли наштовхнувся на слово «об’єм», то одразу згадав, як старшокласники говорили про об’єми, коли розглядали на перерві фотографії жінок без одягу в кольорових журналах. Я спробував співставити в уяві ті фотографії і мою рогату, яка саме переминалася з ноги на ногу. Я глянув на кордупля, тоді на корову, знову на кордупля і знову на корову, - та дядьку, та що ви таке кажете?! Я де знаю, які в неї об’єми. Корова як корова. І все решта в неї - … як у корови.
Після моєї відповіді дядьки обмінялися якимись дивними поглядами і замовкли. Задавалося, вони мене зрозуміли. А, може, то просто так здавалося.
А потім почався базар. Дядьки перестали звертати на мене увагу, а всі скупчилися навколо Парасковеї. Вона занервувалася, бо хвіст заметлявся швидше і великі коров’ячі очі глипнули на мене із запитанням. А дядьки не переставали торохтіти щось незнайомими мені словами, де постійно проскакувало оте їхнє: «Ми, експерти, знаємо…». Вони все ближче сунули до корови. Я вже й сам стиснув кулаки, але тут сталося те, чого ні я, ні сестра, ні навіть корова не чекали. Один із дядьків підійшов до Парасковеї і отак нагло зловив її зі дійки. Ви знаєте, моя корова – то ще та кобіта. Вона мене кілька разів ледве не забила, поки дала себе подоїти. А тут отаке, вилизане й напрасоване, буде пхати до неї свої клешні. Парасковея, довго не думаючи, розвернулася, завалила тому копитом у інтимне місце і погнала до річки.
Сестра одразу метнулася за нею. А я, злий, як чорт на празник, пішов в саму купу тих експертів, що нависли над постраждалим. Той корчився на землі і тільки й стогнав: «Нонсенс, нонсенс, в лабораторних умовах ВЕДЕХАТЕ не виявляли жодної агресії. Це неможливо!»
- Можливо, дядьку, - гигикнув я, - корова, то вам не країна, якою правлять отакі жевжики, як ви, які нічого крім мудрих слів не знають. Біля корови робити треба, господаря їй треба. Щоб після того, як за дійки зловити, не копита літали, а молоко текло…

Авторські зауваги: Робити з України корову – якось неетично. Але як іще було зобразити працьовитого, досвідченого, але часто недалекоглядного та обмеженого українця та красивих псевдорозумних політиканів, які не знають, з якого боку до тієї держави підійти… Найгірше, що і роль держави, яка втікає із наших рук, корова зіграла на відмінно.