«Відлуння криївки»             

           Під такою назвою 23 жовтня 2011 р. в приміщенні Канадсько-Українського Інституту «Просвіта» в м. Вінніпеґ відбулося святкове міроприємство з нагоди 69-ої річниці Української Повстанської Армії (УПА), організоване Управою Ліґи Українців Канади. Гостем свята був співак і композитор з Тернополя Володимир Вермінський. Володимир – лауреат премії ім. братів Лепких, заслужений артист України.

          Вступним словом про український визвольний рух та тих, хто зі зброєю в руках, не жаліючи найдорожчого – життя, воював за Українську Самостійну і Соборну Державу, свято розпочала та провела п. Мирослава Підгірна, голова місцевого відділу Ліґи Українців Канади.

          Пісні, виконані Володимиром Вермінським, повернули багатьох присутніх в рідну Україну, в роки їхньої молодості, яка припала на воєнне лихоліття.

          Ніби перегуком з привезеними з України піснями звучали і слова  головного доповідача свята – професора Манітобського університету, д-ра Ореста Цапа. У своїй доповіді «Про вас історія згадає...» він коротко зупинився на етапі зародження антигітлерівського підпілля та партизанського руху, на ситуації, в якій опинилася Україна та її народ і яка вимагала підготовки до боротьби на два фронти. Це, в свою очередь, вимагало створення своєї армії, якою стане УПА. Про цю армію ще в 1944 р. французький генерал Де Ґоль висловився: ”Якби я мав таку армію, як УПА, німецький чобіт не топтав би французької землі”. Mихайло Зeленчук, колишній хорунжий УПА, в своєму інтерв’ю «Новій газеті» каже: “За словами дослідників, ані французький Resistance, ані групи грецької ЕЛАС, ані навіть регулярна армія Тіто в (колишній) Югославії не могли зрівнятися з тією жертовністю та високою організованістю, яку виявили вояки УПА” (Оксана Кравчук. На сталь перекуті в вогні.... 13 жовтня, 2011).

          Назвою доповіді стали слова з вірша звичайної сільської жінки, колишньої зв’язкової УПА, Марії Шенгери з невеличкого села Чішки на Львівщині, що коло Олеська, з якою доповідач мав приємність зустрітися в її рідному селі. Марія померла в квітні 2011 року, але залишила для нащадків свої вірші, більшість з яких  вона переслала за океан сельчанці Галині Кравчук. В своїй поезії Марія увіковічнює пам’ять про тих, які воюючи в рядах УПА, віддали життя за Україну. В одному з віршів вона пише:

                      Вас  люд  вкраїнський  пам’ятає,

                                    Про  вас  історія  згадає,                

                                    Бо  за  Соборну  Україну

                                    Ви  всі  стояли  до  загину. 

          Важкою була  доля  українського  партизана,  а  партизанська  війна,  яку  вів  наш  народ,  була  ще важчою  та  грізнішою  від  всього  того,  що  розуміється  під  словом  війна. 

          Хвилю емоцій не тільки в доповідача, а й у всіх присутніх, викликали його наступні слова:

          «Сьогодні, користуючись з нагоди, крім загальновідомих імен, я хочу назвати  імена окремих учасників боротьби за незалежність України. Своїм смертоносним крилом війна торкнулася нашої родини та людей, з якими я особисто знайомий.

          Oдним з тих, хто “стояв до загину” був Олесь Цап (псевдо «Гайовий»), рідний брат мого батька Ілька, родом з с. Гордині теперішнього Самбірського р-ну на Львівщині. Про його трагічну долю я знав від батька. Але недавно мені вдалося натрапити на книгу Ганни Гром під назвою «Франкові Нагуєвичі» (2004). Один з розділів книги має назву «Ластівка» і «Гайовий». Не вірячи своїм очам, я переконався, що мова іде про мого вуйка. До 1951 року йому вдавалося уникнути жорен більшовицької системи. Вдень він переховувся в родини, а по ночах з іншими повстанцями боровся проти енкаведистів. Зрадник видав місце його схову. Потім... облава. Енкаведисти мали наказ командування взяти «Гайового» живим («Гайовим» його назвали тому, що майже постійно підспівував своє улюблене: «Ішов тим лісом гайовий...»)...  Поранений, він відстрілювався і пробував втікати до лісу, але вороже кільце звужувалося. Убивши трьох, останній партон він зберіг для себе...  Тіло Олеся, в яке всадили штик з написом, що таке чекає кожного “бандита”, привезли до Борислава і кинули біля будинку НКВД. Майже всю родину вивезли в Сибір...

          Ревні прихильники радянської влади видали і «Ластівку» (Розалію Рурак, наречену Олеся), і посадили в Дрогобицьку тюрму, де вона народжує сина і дає йому ім’я Олесь... До нинішнього дня син Олесь  і ми не знаємо, де могила його батька...

          Не багатьом з тих, хто присвятив своє життя боротьбі за незалежну Україну, – продовжував  доповідач, –  судилося дожити до сьогодні.  Не багато з них залишилося у нашому місті. Лічені дні не дожив до цього дня колишній вояк УПА блаженної пам’яті Степан Рогатинський. Про важкі роки боротьби за незалежну Україну сьогодні згадують лише п. Семен Козелко з Любачівщини. Він воював на Сінявщині у відділі «Залізняка» і підготовляє книгу своїх спогадів. Хочу назвати ім’я п. Вапляк, яка зараз в будинку перестарілих. Присутньою сьогодні є п. Ольга Жмур, родом з с. Чішки на Львівщині, яка з 2002 р. проживає у м.Вінніпеґ. Це колишня зв’язкова УПА та станична (псевдо «Фіалка»), якій довелось пережити фізичні тортури в більшовицьких тюрмах, каторжну працю в Сибірі та десятки літ тяжкої праці в радянському колгоспі. Роками вона мовчала і боялася говорити про те, що їй та її ровесникам довелось пережити. Лише 50 літ пізніше вона розповіла дочці (спогади п. Ольги лягли в основу книги Галини Кравчук «За Україну...», 2008) про свою молодість та боротьбу її покоління за незалежну Україну. Нелегко їй було згадувати про ті часи, але, як і в роки війни, помогла їй в цьому пісня, рідна українська пісня, яка допомогала її та таким, як вона, виживати в надзвичайно важкі часи. Навіть за тюремними ґратами Ольга не здавалася, а далі боролася. Її зброєю була пісня, повстанська пісня зокрема. Адже ці пісні – це сторінки живої, правдивої історії нашого народу. Доречно згадати, що на початку наступного року вийде з друку ще одна книга Г. Кравчук під назвою «Моє село на Україні...», в якій серед багатьох аспектів життя українського села та ряду важливих історичних тем, таких як багатовікова боротьба народу за незалежність України, тема ОУН та УПА, порушується тема перших українських поселень у Канаді.

          ...За останніх 20 років Україна, ставши незалежною державою, пішла вперед, ожила її правдива історія, її слава. Але чи це та Україна, за яку так важко страдали і склали голови ті, молодість яких припала на воєнне лихоліття. Доля України в руках нинішньої молоді. Її місією є розбудувати ту Україну, за яку вмирали їхні батьки та діди».

          Своє слово доповідач завершив, рядками пісні, записаної від Ольги Жмур, яка зігріла присутніх полум’ям вічної свічки Пам’яті про тих, які віддали життя за Україну:

                      Як ви умирали, вам дзвони не грали,

                                    Ніхто не заплакав за вами.

                                    Лиш в чистому полі ревіли гармати,

                                    А зорі вмивались сльозами.

                                    На ваших могилах хрести похилились,

                                    Калина зігнулась додолу.

                                    Спіть, орли, соколи, ми гостримо зброю

                                    І ждемо на поклик до бою.    

          Під впливом пісні та зворушливої доповіді перед учасниками свята проминули незабутні сторінки історичного минулого України та борців за її свободу, промайнули образи рідних та близьких, які в їхній пам’яті навічно залишаться молодими та нескореними. 

          Перед закінченням свята Голова Вінніпеґського відділу Спілки Молоді України, п. Ірка Семанюк, вручила квіти гостеві з України п. Володимиру Вермінському, а ведуча вечора Мирослава Підгірна висловила слова щирої подяки гостям і учасникам свята та всім тим,  які спричинилися до успішного його проведення. Свято завершилося виконанням національного гімну «Ще не вмерла Україна».

                                                                           Підготовила Галина Кравчук                                                                                                                                    

                     Вінніпеґ, 23 жовтня 2011 р.

                     Володимир Вермінський, колишня зв’язкова та станична УПА

                     Ольга Жмур, головний доповідач, д-р Орест Цап.