Напротязі багатьох століть за Україну постійно йшла боротьба. Між собою за неї боролись її вороги, з ними, в свою чергу, боролись українці. Також  за допомогою сусідів-ворогів українці боролись між собою за ту ж Україну. Пролито було море крові, моря людських страждань.

Особливо багато трагічних сторінок нездобутої  самостійності в ХХ-му столітті – часи Центральної Ради, Гетьманату та Директорії, коли не зуміли українці дійти згоди і втримати незалежність. Все поглинула громадянська війна і червоний більшовицький терор. Ще прикрішим є поразка українських повстанців в середині століття, коли їх роздирали протиріччя, зі всіх сторін були вороги – більшовицька армія, фашисти, поляки, свої яничари...

Проте боротьба йшла незважаючи на могутніх ворогів (одна військово-репресивна машини СРСР чого варта!), недостатнє матеріальне забезпечення, шалену ворожу пропаганду, внутрішні протиріччя. Так і гинули найкращі діти України, сміливі і безкомпромісні. Вони боролись за вільну, щасливу та багату країну, адже твердо знали, що народ буде жити щасливо лише при здобутті незалежності.

Багато було сказано про те, як би ми розвивались, якщо б незалежність отримали в 20-х чи 40-х роках. І от щасливий, довгоочікуваний, омріяний і вистражданий момент настав. 24 серпня 1991 р. Україна здобула незалежність. Усі вірили, що тепер, будучи господарями на своїй землі, заживемо щасливо і багато, як мріяли наші герої, котрі за це несли себе на вівтар визвольної боротьби.

Та якось дивно все вийшло: при владі опинились вчорашні партійні і комсомольські лідери і їх прихвосні-псевдодемократики. Поступово, але дуже впевнено, влада перетворилась на закритий клуб, куди без певних зв’язків чи статків (а одного без другого не буде) стороннім вхід заборонено. 

Помаленькo, під виглядом загальнодержавної приватизації, в якій нібито брав участь увесь народ, найбільші і найприбутковіші державні підприємства опинились в руках так званих олігархів. Тепер дохід від них йде не у держбюджет, тобто на благо населення України, а на рахунки вузького кола людей. Тих самих, які тепер фігурують на телебаченні, як «світські леви», благодійники і «зірки». Помаленьку доприватизовують те, що залишилось. Тепер влада ще й землю  с/г призначення думає продавати. Останнє, що не продане.

Про такого роду явища можна говорити довго. Усе це наводить на думку, що не за таку Україну боролись наші предки. І тут в першу чергу стоїть зовсім не національне питання, не питання мови, якими так люблять жонглювати наші «демократики». А стоїть тут питання банального привласнення майна народу. Україну собі майте, а заводи і землю нам віддайте.

Якби борці за державність повставали б з могил, то, глянувши на ситуацію в країні, вони напевно б сказали нам: «Bи що, зовсім тут подуріли? Ми стільки крові своєї прилили, боролись з такими потужними ворогами, йшли на вірну смерть, а ви плоди нашої боротьби так по-дурному розбазарили, готового втримати не змогли!». І ще, напевно, багато чого б нам сказали. А нам не залишилось би нічого іншого, як опустити від сорому очі і заплакати. Так, заплакати за усі ті марні жертви, за всі страждання і поневіряння нашого народу в минулому і в сьогоденні. Адже наші негаразди продовжуються уже в незалежній Україні, де нас ганебно обікрали і принизили. А так звані патріотичні організації і партії тільки і вміють, що з прапорами ходити. Замість згуртування для корисних народу дій, роздробились і деградували.

Шкода, дуже шкода, що маємо таку прикрість, тож святкуючи День Незалежності і інші патріотичні свята не забудьте пом’янути хвилиною мовчання ідею про щасливе життя народу в незалежній соборній Україні.

Вперше статтю опубліковано тут: http://voxpopuli.blox.ua/html