…І знову дощ! Як він набрид їй! Спершу вона раділа йому, потім дратувалась, а тепер завжди бере парасольку виходячи з дому. Ще тоді, років десять тому, приїхавши до Львова на навчання, дівчина знаходила в ньому щось романтичне й привабливе.. з роками цього не стало, залишився лише гіркий спогад про кохання, кохання до дощу…

Квапливо пребігаючи дорогу, Ліна поспішає до редакції, де на неї чекає філіжанка свіжої кави та нові статті. Журналістика – це єдина її розрада, можливість позбавитись від самотності, пишучи читачеві про наболіле.Так, вона самотня, незважаючи на сина, що чекає на неї вдома, на люблячого чоловіка, що так кохає її.Ї й могли б заздрити мільйони, бо вона має все..Та як їй іноді хочеться утекти, забути, повернути. Зробити цього вона не може, бо така в неї доля, доля, яку вона вибрала собі сама. Здавалось, чого б ще хотіти, та їй не вистачає одного – кохання - взаємного, щирого, пристрасного, забороненого, того, яке десять років тому вона покинула, того, від якого вона втекла, щоб стерти, забути, пережити. Не змогла!
(10 років до того)

..Під брамою церкви серед юрби запрошених на свято стояла дівчина, немовби відірвана від усього на світі, стояла мовчки, не вірячи в те, що відбувається.. Така прекрасно юна і така сумна.. З церкви вийшли молодята: прекрасна наречена в білій сукні та красень-наречений в чорному костюмі з краплинкою суму в очах.. Лунали вітання, музика, оплески, лилось шампанське, усі раділи.. Лиш вона чимдуж мчала геть від усього цього, збиваючи ноги до крові бігла сама незнаючи куди. «Він тепер одружений – єдине, що крутилось у її голові – він більше не мій». Цей вибір вона зробила сама, це його право на щастя, хто вона йому така? Простий епізод тривалістю в кілька років, вона тепер – ніхто, бо є інша – дружина. Їй було нестримно боляче й важко та вона знала: треба негайно їхати звідси туди, де він її ніколи не знайде, де вона не бачитиме його... Тоді вона не знала, що він щоночі приходитиме у її сни, тільки в них вона буде йому нареченою.

Їхнє шалене почуття кохання не змогло проіснувати, не змогло вижити під натиском осуду, презирства, заборони. А причиною цьому – 15 років різниці в віці. У чистоту їхнього кохання, у бажання бути разом ніхто не повірив, їх ніхто не зрозумів. Не розуміли і її батьки. Вона покинула його, своїми ж руками зруйнувала своє щастя, тоді це було «єдиним виходом - так її змусили вважати. Він довго намагався повернути її, зрозуміти, що сталось. Він так віддано її кохав, кохав навіть тоді, коли під вінець вів іншу, ту, яка ще довгі роки намагатиметься замінити її та їй ніколи це не вдасться.

Їх двоє, колись пара, тепер чужі…У нього вміла господиня-дружина та, на жаль, немає дітей, так розпорядилась доля….У неї турботливий чоловік та син, як крапля води схожий на її коханого, на чоловіка якого вона і досі кохає…У неї обручка на пальці та на серці невіддана любов та щемка радість, що поруч з нею росте частинка того, хто подарував їй кохання та сина…їхнього сина…

P.S.Не бійтесь щось змінювати, бо страх руйнує наше життя…