Опубліковано: 2010-01-12 15:51:15
Автор: Афанасенко Анна
Відмінність нинішнього становища в Україні у порівнянні з 1998 роком полягає лише в тому, що у той час спокусі дешевих запозичень піддалося лише керівництво держави, а нині – вже більш значна частина суб’єктів економічної діяльності і населення.
Ця відмінність незначна в тому сенсі, що у будь-якому випадку населення несе солідарну відповідальність за борги свого керівництва і всіх співгромадян. І тоді, і тепер механізмом стимулювання запозичень під гарантію непевного майбутнього було примусове утримування обмінного курсу гривні до іноземних валют.
В обох випадках ця штучна стійкість спиралася лише на оманливу безперервність зовнішніх валютних надходжень – і трималася до того моменту, поки ця безперервність не порушилася.
Звісно, владою було запропоновано цілий пакет антикризових заходів, проте в самих керівних органах не було згоди щодо того, якими мають бути пункти цього документу, скільки їх має бути і на що вони мають бути спрямовані. А, отримавши стабілізаційний фонд, не можуть вирішити, на що пустити гроші: на виробництво чи банки.
Проте в цьому питанні важливим є те, яку мету переслідує влада, використовуючи кошти фонду. Якщо за мету ставиться зупинка збанкрутіння банків, можливість їх подальшого функціонування, то за таких умов середньостатистичний українець не відчує на собі жодного покращення ситуації.
Натомість, якщо вкласти ці гроші в виробництво, то зменшиться безробіття, почнуться виплати зарплат, проте банківська сфера продовжуватиме і надалі занепадати і тягнути за собою всі інші. Тобто конкретно обирати якусь одну галузь і рятувати лише її не є доцільним, адже все взаємопов’язано, причому дуже тісно.
А тому слід просто детально доопрацювати плани подолання Україною кризи, опрацювати кожну галузь, з’ясувати її стан, потреби і перспективи, а потім активно діяти. І все це потрібно робити дуже швидко, адже Україна вже стоїть так близько до дефолту.
Пошук джерел формування „Бюджету-2010” в нинішніх складних умовах змусить, врешті-решт, Верховну Раду та Кабінет Міністрів запустити в дію не лише механізми залучення додаткових джерел, а і реальної економії. І розпочинати потрібно не лише з кількості чиновницько-бюрократичного апарату, а з надмірних пільг і привілеїв , якими користуються вищі ешелони законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Мати в Україні таку кількість міністерств, відомств, комісій (з правами міністерства), коли в ринково розвинутих країнах їх кількість не перевищує 12-15 – це також надмірний тягар для суспільства.
А якщо взяти до уваги, що українські міністри мають по 10 і більше заступників, а ті в свою чергу, відповідний апарат, то абсурдна надмірність чиновництва за рахунок платників податків стає очевидною.
Автор: Афанасенко Анна