Автор: Павло ШУБАРИН

Це містечко, розташоване за 30 км на північний захід від Львова біля підніжжя одного з уступів мальовничого горбистого пасма Розточчя, зацікавить усіх шанувальників середньовічної архітектури. Адже тут дивом зберігся цілісний архітектурний ансамбль, побудований за принципом «ідеального міста» епохи Відродження, що означало відповідність двом критеріям — бути добре укріпленим та гарним водночас.

До Жовкви можна дістатися автотранспортом чи залізницею. Від залізничної станції, подолавши кількадесят метрів прямою вулицею, через одну з міських брам — Звіринецьку — потрапляємо до ренесансного передмістя, а саме — на Вічеву площу. Після нещодавньої реконструкції їй повернули бруківку, а разом з тим — і ошатний вигляд та сподівання на кращі зміни в житті деяких інших занедбаних архітектурних перлин міста. Вічева площа — це осердя міста, його окраса, створена італійськими зодчими. Ліворуч від Звіринецької брами розташовано замок, зведений стараннями польського магната Станіслава Жолкевського та його дружини Регіни у 1594–1606 роках. Замок, що зазнав кількох перебудов, доволі добре зберігся і є найстарішою спорудою Жовкви, що дійшла до нашого часу. Квадратний за планом, він захищений триярусними вежами. Над в’їзним порталом головного двоповерхового корпусу здіймається прямокутна чотириярусна башта. Дахи вкриті червоною черепицею. Протягом історії найкращі часи замок пережив у власності Яна III Собеського.

Король зробив його розкішною резиденцією, інтер’єри якої прикрашали дорогі меблі європейських майстрів, велике зібрання живопису голландських, французьких та місцевих художників. У 1706–1707 роках замок був резиденцією російського царя Петра І під час Північної війни Росії зі Швецією. Саме у стінах замку, на військових нарадах було розроблено відомий жовківський стратегічний план розгрому шведського війська. Замок відвідував і гетьман Мазепа, котрий, як вважають, саме тут дізнався про наміри царя реформувати Гетьманщину, що й стало підґрунтям таємних перемовин зі шведським королем Карлом XII. За австрійського панування, коли у будівлі розмістили адміністративні установи, замок почав занепадати. Під час Другої світової війни тут було, як свідчить табличка на одній із замкових веж, «з 26 на 27 червня 1941 року катами НКВС замордовано до 50 жителів Жовківщини». По війні приміщення замку пристосували під казарми, а згодом воно стало житлом для офіцерських родин. Нині, після реставрації 2003 року, приуроченої до 400-річчя надання місту Магдебурзького права, тут планують відкрити музей.

Західний бік площі доповнює й ратуша, двоповерховий будинок якої прилягає до оборонного муру замку. Посередині споруди, над входом, височіє дзигарова вежа, увінчана банею. Фасад в обидва боки від порталу має по шість вікон, на підвіконнях яких тішать око квіти. Дах ратуші вкритий черепицею.

З протилежного від замка торця ратуша муром з’єднана з Глинською, або Краківською, брамою. На початку 1960?х років її було розібрано, позаяк крізь цю браму не могла проїхати військова техніка, але потім стараннями Товариства охорони пам’яток історії та культури ворота відбудували. Інші дві міські брами — Львівську та Жидівську — розібрали ще за австрійців, і відтоді не відбудовували.
Краківська брама сполучає ратушу з будівлями костелу Святого Лаврентія, що є домінантою площі. Ця архітектурна пам’ятка світового рівня була збудована у ХVІІ столітті у стилі ренесанс відомими зодчими Павлом Щасливим, Амвросієм Прихильним та Павлом Римлянином. За переказами, храм було зведено на підвищенні, що його насипали узяті С. Жолкевським у полон турки. У костелі, який знову почав діяти з набуттям Україною Незалежности, завдяки опіці польського війська та відділу реставрації Варшавської політехніки, збереглися розкішно прикрашені вівтарі, мармурова хрестильня і надгробки представників родин Жолкевських, Собеських та Даниловичів. Напевно, саме через це поляки досі називають святиню «маленьким Вавелем». Чимало скульптурних композицій виконав у ХVІІ столітті німецький архітектор і скульптор О. Шлютер, а інтер’єр облаштовано пензлем італійського художника М. Альтамонте. Вражає своєю величчю й парадний портал святині, що його дослідники зараховують до найгарніших ренесансних порталів України та Польщі. Єдиний ансамбль із костелом становить чотириярусна дзвіниця, що водночас слугувала оборонною вежею мурів. Через деяку похилість дзвіниці її нарекли «жовківською Пізанською вежею».

Неподалік Лаврентіївського костелу над площею здіймаються бані василіянського монастиря. Цей релігійний, культурний і видавничий осередок Галичини, заснований 1682 року заходами єпископа Й. Шумлянського, був уособленням українського духу в місті. Після пожежі 1690 року монастир відбудували за сприяння польського короля Яна Собеського. 1895 року тут заснували друкарню, з якої у 1897–1944 роках ширився місячник «Місіонер», що мав найбільший наклад серед тогочасної галицької преси. У 1906–1907 роках монастир було реставровано, внаслідок чого Троїцька церква дещо змінила свій вигляд. Нині на особливу увагу заслуговують розписи у неовізантійському стилі, виконані у 1930-х роках майстром Юліяном Буцманюком. Священною реліквією храму, що збирає численних прочан, є мощі Святого Партенія, якого було страчено 250 року після жахливих тортур, бо він відмовився зректися християнства.
Східний бік площі зайнятий двоповерховими будинками з торговими рядами. Поблизу крамниць — лавки, сидячи на яких замилуєшся навколишньою красою. Раптом з однієї з кам’яниць лунають звуки «Двох кольорів» у виконанні Квітки Цісик… Українське серце сповнюється почуттям патріотизму.

Північна частина Вічевої площі забудована ренесансними кам’яницями на два поверхи, фасади яких, щоправда, з плином часу втратили свою колишню пишноту. Будинки переслідують дві мети: перший поверх (підсіння) зайнятий крамницями, а на другому — розміщені житлові кімнати. Саме тут, на розі площі з вулицею Львівською, відкривається настільки чудовий огляд на середньовічне архітектурне диво на тлі порослого деревами пагорба.

Одразу за рогом відкривається вид на домініканський кляштор. Споруда, зведена протягом 1653–1655 років, інтригує своїм виглядом та висотою кам’яного муру. Від зовнішнього оздоблення до наших днів, на жаль, майже нічого не збереглося. Костел, оточений з трьох боків будівлями келій, сьогодні передано греко-католицькій громаді, і він потребує реставрації. Пройшовши далі вулицею, на боці кляштора, побачимо храм та шпиталь Святого Лазаря, заснований у ХVІІ столітті, а на протилежнім — дерев’яну Троїцьку церкву, що належить до визначних творінь галицької школи народної архітектури. Цей шедевр було збудовано 1720 року на кошти власника Жовкви Костянтина Собеського та парафіян львівського передмістя. Екстер’єр храму витримано в дусі Відродження, але іконостас має бароковий зміст. Стіни та дахи всуціль вкриті ґонтою. Подвір’я церкви, обнесене металевою огорожею, вкрите коротко підстриженим газоном із клумбами квітів.

У Жовкві є ще одна дерев’яна церква — на цвинтарі у Винниках (сучасне передмістя, а в давнину — давньоруське поселення, поблизу якого й було засновано місто). Аби її дістатися, треба повернутися вулицею до Вічевої площі, звернути праворуч на вулицю Запорізьку… А тут на нас чекає сюрприз. Раніше в Галичині найчисленнішими громадами були русини, поляки та юдеї. Не становила виняток і Жовква. Якщо храми українців та поляків ми вже оглянули, то надійшла черга до юдеїв. Тут, на вулиці Запорізькій, 4, знаходиться одна з найвідоміших та найбільших синагог Європи, яку було зведено наприкінці ХVІІ століття, в часи правління короля Яна III Собеського.

Польський монарх не лише видав привілей на будівництво синагоги, а й надав матеріал на її спорудження та позичив кілька тисяч злотих. Існує припущення, що зведенням храму керував королівський зодчий Петро Вебер, котрий надав споруді оборонного характеру.

На знак подяки за сприяння в будівництві юдеї назвали синагогу іменем Яна Собеського. Під час останньої світової війни вона була спалена фашистами, а велике єврейське кладовище знищене. Сьогодні синагогу за призначенням не використовують, а вигляд її просто волає про порятунок. 1999 року американські фахівці включили жовківську синагогу до сотні пам’яток світової культури, які потребують негайної реставрації.

Оглянувши усе ще величну синагогу, вирушаємо на пошуки дерев’яної церкви Різдва Богородиці. Будь-який місцевий мешканець покаже вам туди дорогу. Слід пройти деякий час вулицею, згодом через ринок, а, попетлявши серед типово сільських хатин, побачимо бані церкви. Різдвобогородицьку церкву було збудовано 1705 року майстром Кунашем. На відміну від Троїцької триверхої, ця церква тризрубна одноверха. Дахи вкриті бляхою. В інтер’єрі храму привертає увагу іконостас, створений 1709 року майстром місцевої школи Іваном Гутковичем. У його різьбленні використані традиційні мотиви листя аканта, грон винограду та виноградної лози, елементи класичної архітектурної пластики, і в усьому проглядається висока виконавська майстерність автора іконостаса. Жовквою прогулюються групи захоплених мандрівників з Європи та Америки. І в цьому немає нічого дивного, адже Жовква — це архітектурний шедевр світового рівня. Місто, де так тісно переплелися витончене розуміння краси з багатою історією гармонійно поєднаних національних культур. Як і скрізь по Галичині, тут усвідомлюєш, що українська культура є невід’ємною складовою західної цивілізації.

Автор: Павло ШУБАРИН, географ, публіцист
Джерело: Українське слово