Париж без гламуру і ля муру…
Для чого люди їдуть у Париж? 

Автор:  Наталія БАЛЮК

Одні, щоб здійснити давню мрію: “Побачити Париж і померти…”  Інші, щоб виконати “обов’язкову програму”: Тріумфальна арка, Єлисейські поля, Ейфелева вежа, Монмартр, Лувр, а потім з виглядом завсідника казати знайомим: “Я там був”. Третіх приваблює ілюзія паризької моди, і вони їдуть, щоб прибарахлитися і потім ненав’язливо хвалитися колежанкам, мовляв, а ці чобітки я купила у Парижі. Хоча бутики у Парижі нічим (ані цінами, ані асортиментом) не відрізняються від бутиків у Варшаві, Мюнхені чи Стокгольмі. Є і четверта категорія: ті, хто шукає у Парижі найдешевший супермаркет. Таким туристам не цікавий Лувр, їм просто на нього забракне часу, бо є інший життєвий пріоритет – провести півдня у супермаркеті, щоб привезти до Львова купу фігні, яка у наших “Арсенах” коштує дешевше… І Боже вас збав опинитися в “одній зв’язці” з такими горе-туристами.

Я б нікому не радила ходити по Парижу організованим натовпом. Якщо є така можливість – тікайте від людей і гуляйте самі, дихайте цим повітрям на повні груди. Максимум вдвох, наприклад, з рідним чоловіком. Інакше жодних позитивних відчуттів у “сухому залишку” у вас не залишиться. Уривчасті спогади про Ейфелеву вежу чи Нотр Дам затьмарять враження від неорганізованих, завжди не пунктуальних членів групи, які зазвичай не знають, що таке дисципліна, повага до часу і бажань інших та елементарна культура співіснування. Ви ніколи не насолодитесь принадами цього магічного міста, якщо будете постійно озиратися на натовп і залежати від його примітивних смаків. Хоча… Як сказав мені один добрий знайомий, “саме слово “Париж” – це таке сильне самонавіювання, що жодна сила його не похитне”. Париж не може розчарувати, переконував він мене, коли я, повернувшись з кількаденної поїздки, призналася йому і самій собі, що Париж не виправдав моїх сподівань.

Місто, затаскане туристами

Хемінгвей стверджував, що “Париж – це свято, яке завжди з тобою”. Можливо, він так казав, бо у часи Гемінгвея туристичний бізнес був ще не дуже розвинутий, а проблема еміграції не набула загрозливих для корінних парижан наслідків. Нині Париж аж ніяк не нагадує місто-свято, він поступово, але цілеспрямовано перетворюється на місто, запруджене і затаскане туристами. Від цієї навали різношерстого натовпу Париж втрачає свій шарм, свою індивідуальність, а відтак привабливість.

…Виходжу з метро неподалік Ейфелевої вежі – зі всіх боків мене оточують верескливі, завжди перезбуджені підлітки, яких бідолахи-вихователі намагаються збити докупи. Людський потік тече до “залізної леді”. Вже здалеку бачу вершечок знаменитої вежі, яка височить над дахами будинків. Але щоразу мою увагу відволікають всюдисущі туристи, які штовхаються, шумлять… А за кількасот метрів від 300-метрової грандіозної металоконструкції чи не на кожному кроці стоять молоді негри чи араби, які торгують мініатюрними символами Парижа. Сувенірні вежі вони нанизують на велике металеве коло або розкладають на землі і продають халтурку по два євро. Торгівля ця, ясна річ, незаконна. Торгаші щораз озираються, бояться поліції, яка з ними не церемониться. Тому на кожен різкий звук чи рух негайно реагують – ховають сувеніри за пазуху куртки і втікають. Я була свідком, як кілька таких продавців бігли мені назустріч - втікали до підземки, а за ними на велосипеді їхав поліцейський. Але тільки-но страж правопорядку проїжджав, як тут же за його спиною з’являлися нові нелегальні торговці сувенірами. Їх біля витвору мистецтва знаменитого інженера Олександра Ейфеля “пасеться” незліченна кількість. Це ж скільки, думаю, треба наробити цих мініатюрних веж, і який це потужний тіньовий бізнес! За статистикою, щороку Ейфелеву вежу відвідують до семи мільйонів туристів.

Та спостереження за вуличними торговцями і нав’язливими натовпами туристів якось притупляють увагу до самої вежі. Зблизька це сталеве диво, побудоване у 1889 році, справляє гнітюче враження. Задираючи голову, почуваєшся мурахою. Звичайно, варто було зайти всередину і піднятися нагору, щоб побачити Париж з висоти пташиного польоту. Але через брак часу (треба вистояти довжелезну чергу) я цього не зробила. Натомість перейшла міст через Сену і подивилася на вежу здалеку. Враження від символа торжества металу дещо інші. Як сказав один естет – творіння Ейфеля геніальне у своїй потворності… Про це людство сперечається вже 120 років.

Інший обов’язковий пункт програми – Монмартр (буквально – Гора мучеників) і величава базиліка Сакре-Кер, яку побудували після поразки Франції у франко-прусській війні 1870 року на 130-метровому пагорбі. Піднятися на цю висоту, аби подивитися на дахи паризьких будинків, можна або пішки, сходами, або фунікулером. Туристи віддають перевагу пішій ході, хоча для нетренованих це непросте завдання. Туристів тут також море. Як і арабів-іммігрантів, які на картонних коробках влаштовують лохотрони. “Кидали”-наперстники працюють за старою відомою схемою – “грають” з лохами на гроші. В Україні зірковий час цих лохотронів минув ще на початку дев’яностих років минулого століття. А в Парижі лохи, мабуть, не переведуться ніколи… “Кидали” стоять кожні п’ять-десять метрів дорогою до знаменитих сходів, що ведуть до Сакре-Кер. Працюють за традиційним планом – кілька своїх, серед яких обов’язково є жінка, заманюють клієнтів, хтось вдає, що виграв, і вже якийсь наївний турист дістає з гаманця грошенята… А на сходах ті ж араби хапають тебе за руки, аби прив’язати до руки якусь мотузку і заплести косичку. У чому прикол, я так і не зрозуміла, але, йдучи сходами, думала лише про одне - як би оминути цих підозрілих хлопців… Це, звичайно, справляє неприємне враження і змазує привабливість Монмартру як своєрідної легенди, де очікуєш побачити не гамірливих шулерів, а художників зі зсунутими набік беретами, що граціозно стоять перед мольбертами і малюють пейзажі.

Ті самі відчуття я пережила і на знаменитій вулиці Ріволі, яка тягнеться від Лувра. Тут такий жвавий рух, така штовханина, що, здається, йдеш не по вулиці, а у громадському транспорті їдеш. Подібна картина і біля духовного серця Парижа – знаменитого Собору Паризької Богоматері (Нотр Дам). Часом складалося враження, що туристи запрограмовано відвідують визначні пам’ятки, аби “відбути номер” і зробити обов’язкове фото на пам’ять. Від цієї туристичної експансії Париж знецінюється, а його пам’ятки архітектури перетворюються у суцільну декорацію. Париж стає кітчем. Хочеться іншого Парижа – романтичного, заманливого, того, про який писав Гемінгвей.

Француз «бідує» на 900 євро

Взагалі-то, у Париж я їздила не з туристичною, а з робочою програмою – на соціальний тиждень (для туризму і шопінгу нам виділили один день). Щоранку метро ми їздили на околиці Парижа (93 департамент), де у величезному приміщенні, пристосованому для виставок, відбувались зустрічі з французькими політиками, соціологами, журналістами, профспілковими лідерами, бізнесменами, які обговорювали цьогорічну тему соціального тижня – солідарність та боротьбу з бідністю. Місце проведення форуму організатори обрали невипадково. В 93-му департаменті живуть переважно безробітні емігранти. Цей район вважається одним із найбідніших, де найбільший рівень злочинності і насилля. На соціальному тижні на цьому особливо наголошувалось, і власне в такий спосіб організатори хотіли привернути увагу до проблем соціально незахищених верств.

Перше, що мене шокувало, це кількість людей, які приїхали на ці слухання. В перший день було понад чотири тисячі (!) учасників форуму, який тривав чотири дні. Переважно люди середнього і старшого віку, які працюють у різних доброчинних фондах. Їм цікаво слухати політиків, дізнаватися, як сильні світу цього бачать шляхи вирішення чи реформування соціальних проблем, обмінюватися досвідом, організовувати спільні проекти. Друге, що здивувало, - щоб взяти участь у роботі соціального тижня, вони платять грошовий внесок – 45 євро. Це у нас політики платять громадянам, аби ті взяли участь у мітингах, а там навпаки: щоб послухати розумних людей, треба заплатити за таку можливість. Говорили про бідність, про соціальну нерівність, проблеми емігрантів… Лейтмотив – Європа недостатньо соціальна. Хоча я б з цим посперечалась, оскільки більшість європейських країн, як на мене, давно побудували соціалізм. У тій же Франції бідною вважається людина, яка заробляє менше, як 900 євро (мінімальна зарплатня – 1300 євро, середня – 2200 євро). Найбідніших у Франції близько 10 відсотків (в Іспанії, для прикладу, таких близько 20 відсотків). До того ж людина на кожному кроці отримує від держави пільги і дотації. Ані з голоду, ані від холоду малозабезпечені не помруть, навіть якби хотіли... За найскромнішу кімнатку у Парижі треба заплатити щонайменше 600 євро. Звичайно, маючи дохід 900 євро і віддаючи за квартиру 600, прожити на 300 євро нереально. Держава дбає про таких людей і опікується ними. Особливо - найбіднішими. Не маєш де жити – держава надасть житло (в Парижі є купа незаселених будинків). Не маєш грошей, аби заплатити за няню чи дитячий садочок, держава подбає про твого малюка, який ходитиме в садок безкоштовно. Втратив роботу – отримуй допомогу, за яку можна прожити. З 1998 року у Франції діє закон, який гарантує кожній людині, навіть не громадянину, мінімальну безкоштовну медичну допомогу. Така потужна соціальна складова, по суті, заохочує деяких лінькуватих французів байдикувати. А це, звичайно, не подобається тим, хто має роботу і платить чималі податки. Дехто каже, що у Франції вигідно бути бомжем. Хоча економічна криза трохи підірвала віру людей у краще майбутнє. Але це стосується якраз не малозабезпечених, а тих, хто має хорошу роботу і високу зарплату. Вони панічно бояться цю роботу втратити, оскільки останнім часом тривають скорочення. Від цього завжди життєрадісні французи потерпають від депресій. Але з цим, як кажуть, жити можна … Нам би їхні проблеми.

Ціни ходових продуктів на паризькому базарчику:

1 кг курки – 6,95 євро;

1 кг курячого філе (грудинки) – 8,95 євро;

1 кг свинини – 16,85 євро;

1 кг філе яловичини – 20 євро;

яблука, груші, мандарини (кг) – 1,95 євро;

виноград (кг) – 2,80 євро;

помідори (кг) - 3,95 євро;

1 кг салату з моркви – 5,85 євро;

3 авокадо – 2,50 євро.

Автор: Наталія Балюк
Фото: Париж. Лувр.
Вікісховище
Джерело:  Високий Замок www.wz.lviv.ua