Автор:  Павло КУЗИК

Відпочинок на Флориді – мрія чи не кожного американця. Вони приїжджають туди сім’ями, проводять незабутні два тижні, купаються, засмагають, відвідують парки розваг. І повертаються до буденності, холодної і сірої, – туди, де немає пальм, а алігаторів можна побачити лише в зоопарку... Американська мрія була моєю реальністю. Впродовж майже п’яти років я жив і працював у лабораторії на березі Атлантичного океану, в одному з найгарніших і найменш забудованих куточків Флориди. То як же воно – жити на пляжі?

Життя лабораторії значною мірою керувалося ритмами океану. По-перше, були добові ритми припливів і відпливів, які визначали, чи зможемо ми після роботи побігати вздовж океану або пограти на пляжі у футбол. Від них залежала якість хвиль для серфінгу. Своєю чергою, ці ритми керувалися циклами Місяця, здатного міняти висоту припливів... На відміну від туристів, нас цікавила не так температура води, як урагани. Сезон ураганів триває з початку червня до кінця листопада, хоча їх найбільше і вони найсильніші наприкінці літа – на початку осені. Не раз ми змушені були забивати дошками вікна та двері, збирати свої речі й втікати світ за очі, сподіваючись, що буде куди повернутись... На щастя, щоразу центр урагану нас оминав, хоча якось, через ушкодження лінії електропередач, два тижні не було світла. Для Америки це щось…

Здатний океан піднести й більш неприємні сюрпризи. Якось у вітряний і дощовий вересневий день з’явилися чутки про корабельну аварію. Всі побігли на пляж. На каміння через дорогу від лабораторії викинуло пристойних розмірів яхту, яка не змогла впоратися з величенькими хвилями. Ми стояли, подумки співчуваючи власнику яхти, аж раптом почали кашляти, пчихати, плакати, наче серед нас зненацька почалась епідемія грипу. Вигадливіші припустили, що корабель перевозив отруйні гази, які потрапили в повітря. Правда виявилася гіршою: разом із хвилями вітер приніс до наших берегів так званий червоний приплив, спричинений масовим цвітінням мікроскопічних водоростей. Ці водорості накопичують нейротоксини – речовини, які порушують роботу нервової системи, викликають замор риби, почервоніння шкіри плавців, а потрапляючи в повітря – подразнення дихальних шляхів. «Червоний приплив» часто трапляється у Мексиканській затоці, де вода набагато тепліша, ніж в океані, а біля східного узбережжя Флориди це явище рідкісне. Як і рекордну кількість ураганів, його пояснювали глобальним потеплінням, та все ж сподівались, що надовго він не затримається... Даремно. «Червоний приплив» тримався біля наших берегів кілька тижнів, тоді раптово зник, лише для того, щоб через кілька днів повернутися з новою силою. Загинули всі лабораторні тварини, яких ми тримали в акваріумах з протічною морською водою, більшість риби у ставку перед гуртожитком, а я отримав запалення очей – не міг їх навіть розплющити. Лише коли похолоднішало, «червоний приплив» відійшов, і ми змогли зняти марлеві маски і вдихнути на повні груди.

Більшість часу, однак, океан був лагідним. Він приймав у свої обійми нас, розпашілих, після ігор на пляжі, заколисував на хвилях наші турботи, дарував натхнення... Бриз з океану охолоджував у спекотні літні дні, а взимку пом’якшував холодні подихи далекої Арктики. На пляжі ми палили багаття і спостерігали запуск «шатлів» із сусіднього мису Канаверал, особливо ефектний вночі. Океан був невичерпним джерелом різноманітних черепашок, акулячих зубів і дивовижних істот, яких час від часу викидало на берег. Як-от португальські кораблики – медузи із синьо-зеленим «вітрилом», гігантські кальмари, риби-молоти та ін.

Але ніщо не дивувало Семі Джезіні, аспіранта лабораторії, який усе життя прожив біля океану. Він із легкістю визначав найекзотичніших тварин, плавуче насіння, принесене з далеких тропічних островів. Але навіть він здивувався, побачивши якось на піску незвичайного жука з кількома чорними смугами на надкрилах. Поклавши на долоню, пильно на нього подивився: «Цікавий жук. Ніколи такого не зустрічав». Глянувши йому через плече, я мало не помер від сміху. Так, це був колорадський жук – найбільший ворог українських огородників.

Майже щовечора, вийшовши на пірс за лабораторією, ми бачили дельфінів, які грайливо вистрибували з води. Запливали до нас і ламантини (морські корови) – великі добряки, і кити. З травня по серпень відкладали яйця морські черепахи. Акули, хоча переважно й невеликі, метр-два завдовжки, не тільки полювали на рибу. Мій знайомий стверджував, що величезна акула мало не відкусила йому ноги, але він зарізав її ножем, якого завжди тримає прив’язаним до пояса. На підтвердження своїх слів підняв штанину і продемонстрував жахливий шрам...

Одного вечора я гуляв біля океану. Міхаела, студентка зі Словаччини, саме пішла купатися, а Семі – серфінгувати. Але не встиг я відійти, як обоє з криками вискочили з води і довго вдивлялися в океан. Недалеко від берега періодично з’являвся чималий чорний плавник. Акула! Можливо, навіть велика біла. Ці гіганти, найнебезпечніші з акул, майже ніколи не трапляються на мілководді. Але ж могла й заблукати… На відстані кількох метрів я помітив іще один плавник – цього разу білий, але такий же здоровенний. Що б то могло бути? Дві акули? Чи то акула та косатка вирішили побавитися одна з одною? Лише переглянувши мої фото й порившись в Інтернеті, Семі дійшов висновку, що ми бачили величезного ската – манту. Ось чому плавники з’являлись на однаковій відстані один від одного. А різних кольорів були тому, що бачили їх зі спинного (темного) і черевного (світлого) боків.

З океану жили численні кулики, зуйки, мартини, крячки, пелікани та чаплі. Останні зухвало ловили рибу і в нашому ставку, ігноруючи напис «Рибалити заборонено». Одного липневого дня в ставку з’явився маленький алігатор. Ці рептилії на Флориді не дивина, живуть у кожному озерці, в кожній річечці, але соленої води не люблять. Цього алігатора це зовсім не хвилювало, та й риба припала йому до смаку. Він одразу став місцевою знаменитістю. На нього приїжджали подивитися з усіх околиць, фотографували. Коли студенти-практиканти почали кидати йому ковбасу і яйця, ми з Семі зрозуміли, що час діяти. Годувати алігаторів небезпечно, тоді вони починають розглядати людей як джерело їжі, стають агресивними (саме того року від нападу алігаторів на Флориді загинуло троє чоловік). Невідомо, чи вижив би малий у солоній воді, тож ми впіймали його й відвезли у прісноводне озеро за кілька кілометрів від лабораторії. По дорозі алігаторчик голосно квакав – кликав маму. Можливо, невдовзі він її і знайшов, бо в озері жило кілька дорослих рептилій.

Були й інші шкідники. Літніми вечорами доводили до нестями москіти, яких на Флориді аж 75 видів. Про їх кількість свідчать довколишні назви, як-от Москітна лагуна. Коли кусали вогняні мурахи, вражене місце пекло вогнем, не даючи заснути вночі. Коли ж під ранок нарешті вдавалося стулити очі, влаштовували побудку крикливі папуги. Єноти тягнули усе, що залишалося без нагляду. Я став свідком одного з їхніх злочинів. Коли російський професор необачно залишив відчиненими двері своєї кімнати, до нього одразу навідався єнот, узяв у передні лапи буханець хліба, залишений на дивані, спокійно вийшов з кімнати і зник у кущах. Єноти – універсали: не погребують ні овочами, ні м’ясцем, ні навіть помиями. А ще вони з легкістю лазять по пальмах і добре бачать у темряві. А от у інших наших сусідів, броненосців, зір взагалі нікудишній. Риються в землі, не звертаючи уваги ні на що довкола. Якось молодий броненосець перерив нам усе подвір’я не гірше за крота, кілька разів натикався на мою ногу, нюхав і продовжував свою брудну справу.

Життя на березі океану цікаве. Однак з часом мене, уродженця Карпат, почали гнітити рівнинні пейзажі Флориди. Кожного року, приїжджаючи додому, я ходив у гори. І ось я повернувся. Від мого міста до гір – рукою подати. Вони ніколи мені не набриднуть. Але знаю, про що тепер буду мріяти… Правильно – про море.

Автор:  Павло КУЗИК
Джерело: Високий Замок   www.wz.lviv.ua