Автор: Д.О.СВІДНИК  
   
Болехів -- перше місто Івано-Франківської області, якщо в'їжджати до неї з боку Стрия. Зараз Болехів є містом обласного підпорядкування і з кількома прилеглими селами утворює окрему адміністративну одиницю. Раніше місто належало до Долинського району, а у 1944-1964 роках було центром окремого Болехівського району.

Місто розташоване у передгір'ї Карпат, у долині річки Сукіль. За кілька кілометрів на схід від Болехова протікає ріка Свіча.

Перша письмова згадка про "болехівські землі" належить до 1371 року. 1546 року в Болехові, на Старій Бані, було споруджено перше підприємство -- солеварню. 1603 року місту було надано маґдебурзьке право. З 1772 року місто входило до складу Австрії, а в 1919-1939 роках -- Польщі. 1910 року в місті проживали чотири тисячі мешканців.

Це було типове єврейське містечко. Греко-католики становили 5,5% населення, латинники -- 14,9%, а 78 відсотків мешканців зараховували себе до іудейського віросповідання. Це був найбільший показник (разом зі Щирцем) серед всіх галицьких міст та містечок. Нині в Болехові мешкає десять тисяч людей, а із селами, підпорядкованими міськраді -- 21 тисяча.

1875 року через Болехів було прокладено залізницю зі Стрия до Станіслава. Поряд з магістральною залізницею з широкою колією було збудовано кілька вузькоколійних залізниць, якими переважно перевозили ліс. Вздовж долини річки Сукіль у 1907-1911 рр. була збудована лінія Болехів -- Тисів -- Поляниця -- Хірава, довжина якої -- 36 кілометрів.

1904-1905 років товариство Galizische Forst- und Domnendirektion, Lemberg збудувало k.u.k.Waldbahn (цісарсько-королівську лісову залізницю) Долина -- Рахиня -- Болехів довжиною 27 кілометрів. До 1965 року обидві вузькоколійкі були ліквідовані.

У 1884-1920 роках Болехів був центром гендерного руху в Галичині. Тут жила письменниця, організаторка жіночого руху Наталя Кобринська. В місті є будинок-музей, могила, пам'ятник Кобринської (1855-1920). Часто до неї приїжджала Ольга Кобилянська. У Болехові в 1884-1888 роках. бував Іван Франко, який звідси мандрував до села Лолин, до Ольги Рошкевич. Франко записував бойківські пісні та легенди, а згодом на основі місцевого матеріалу створив драму "Украдене щастя".

4 травня 1915 року Січові стрільці вели бої за Болехів, звідки переслідували ворога у напрямку Калуша і Галича. У 40-х роках на Болехівщині діяли загони УПА. Навесні 2002 року в лісовій криївці неподалік Болехова під час лісорозробок у двох бідонах було знайдено архів УПА.

Після припинення активних дій УПА на Болехівщині продовжували діяти підпільні націоналістичні групи. В 60-ті роки в селах Кальні, Лужках, Слободі Болехівській, Солукові зародилася нова політична організація -- Український Національний Фронт. Його провідниками були Дмитро Квецко, Михайло Дяк, Ярослав Лесів, Зіновій Красівський, Микола Крайник. У 70-80-х активними діячами Гельсінської групи стали Зіновій Красівський та Ярослав Лесів. З ними співпрацювали Василь та Петро Січки і Василь Стрільців із сусідньої Долини.

Поряд з Болеховом розташоване село Гошів, славне своїм монастирем і чудотворною іконою Матері Божої. Перша історична згадка про монастир у Гошеві датована 1570 роком. Спочатку він розташовувався в урочищі Чорний або Красний ділок. На початку XVII ст. монастир було пограбовано і спалено. Згодом за підтримки Євстахія Шумлянського святиню відбудовують. Незабаром її переносять на Ясну Гору, яку подарувала монастирю родина Гошовських. У 1835-1836 роках тут зводять кам'яні споруди монастиря, а 1842 року закінчують будівництво церкви Преображення.

Найбільшого розквіту монастир набув у 30-х роках XX століття завдяки допомозі Митрополита Андрея Шептицького та численних жертводавців Греко-Католицької Церкви. До Другої світової війни у монастирі проживало 70 ченців, які ще й утримували та обслуговували лікарню, що діяла при ньому. На відпусти сюди приїжджали десятки тисяч паломників з усієї Галичини.

23 березня 1950 року монастир було закрито. Ще раніше, 1946 року, пропала чудотворна ікона Гошівської Божої Матері, відома з 1735 року. 1991 року було відроджено монастир, а о. Ювеналій Мокрицький відтворив копію Гошівської Богородиці, яку у Римі поблагословив Папа Іван Павло II. Тепер щорічно монастир на Ясній Горі приймає понад сто тисяч прочан. До храму на горі веде хресна дорога.

На захід від Болехова (14 км) розташовані знамениті скелі та печери біля села Бубнище (Скелі Довбуша). Ці печери з лавками, сходи, рови, вали-бійниці, криниця глибиною 6 метрів та інші споруди невідомого призначення давно цікавили мандрівників та істориків. Більшість учених вважає, що найімовірніше -- це залишки скельного монастиря, схожого на Манявський Скит.

Ботаніко-геоморфологічний резерват "Скелі Довбуша" був затверджений як пам'ятник природи республіканського значення 1981 року. Його площа 100 га. Основна група скель, висота яких до 30 м, півколом охоплює з півночі і сходу внутрішню площу, з західного боку обмежену ровом і, очевидно, оборонним валом. Висота входу в основну печеру становить 1,6 м. Над печерою видовбана в скелі відкрита полиця глибиною до одного метра, над нею прорубані в камері косі рівчики, в яких, мабуть, був закріплений дах дерев'яної прибудови. Далі праворуч розміщена друга, дещо більша, відкрита печера, висотою 2,3 м. Її називають "конюшнею". Біля неї ще одна невелика печера, яка, можливо, служила мешканцям цієї старовинної оселі для зберігання знарядь праці та харчів.

Крім основної групи скель, якими оточена стародавня оселя, в навколишньому лісі навкруги неї є чимало окремих скель-веж. Серед них на заході -- "Тюльпан" (до 40 м висоти), на південний захід -- "Лялька".

Серед населення є багато легенд і переказів про ці печери. Дехто вважає, що тут були замки або сторожові укріплення ще з руських часів, які сповіщали населення про тривогу перед нападом. Досі збереглись сліди прибудов до скель, можливо, то були дерев'яні стіни і укріплення якогось замка.

В одній з легенд говориться, що напали татари на Болехів і запалили його: "А наші люди чули і віділи, як горіло місто. Селяни тоді стали бубніти в бубен і так давали знати, аби ся ховали люде, бо близько ворог. Від того й Бубнище."

Дехто пов'язує різні споруди в печерах і самі печери з перебуванням там ватажків карпатських опришків, особливо з іменем Олекси Довбуша. Він справді бував у цих місцях, але навряд чи довго міг би залишатись тут: адже скелі були всім відомі. Що вже говорити про легенду, за якою Довбуш, як людина небаченої сили, власними руками збудував всі тутешні укріплення і будови.

"Ходив туда і Довбуш. Любив там си спочивати. Якби ни тота Дзвінка, що го зрадила, бо бов щи довго пожив. А вна віддалася за Штефана Дзвінчука та й розказала му, чим мож Довбуша вбити. Як уже Довбуш прощався з тим світом, у горах зірвалася така буря, такі громи, а вітри хватнули тоту Дзвінку в хмари і верли і коло того замку. Як станете лицьом до тих кімнат у скалі, то з лівого боку і троха ззаду стойит високий камінний стовпище. То Дзвінка скаменіла," -- говориться в одній з легенд.

Печери в скелях не раз відвідував Іван Франко. 1881 року він, побувавши тут, написав філософський вірш "Бубнище". Вже згадувалось що, влітку 1884 року Іван Франко вів тут свою першу групу студентів мандрівників за маршрутом: Борислав -- Східниця -- Урич -- Корчин у Бубнище і далі у Гуцульщину. Під враженнями від цієї мандрівки він написав поему "Україно-руська студентська мандрівка" і вірш "В дорогу". Влітку 1890 року Іван Франко пішки прямує зі Стрия до Верхнього Синьовидного, а звідти -- до Бубнища, опісля -- у село Лолин.

Сходами можна вийти на вершину скель, з яких відкривається чудова панорама на карпатські хребти, вдалині, на південному заході, можна побачити гору Ключ, яка у жовтні 1914 року стала ареною кривавих боїв між УСС та російським військом. На південь від гори Ключ 19 березня 1946 року у руки енкаведистів потрапив важкопоранений Ярослав-Дмиро Вітовський ("Зміюка", "Андрієнко"), командир Тактичного Відтинка УПА "Маківка", син Дмитра Вітовського (пізніше закатований в тюрмі).

До Бубнища можна мандрувати від Нижнього Синевидного (Синевідсько) трасою Стрий -- Сколе долиною річки Тишівниці (11 км). Дійти до Скель Довбуша можна і від села Розгірче (12 км), що на правому березі ріки Стрий. 
 
Автор: Д.О.СВІДНИК 
Фото:  VOVSAD
 Джерело: Поступ