Так, наприклад, можна з’ясувати, що прототипи сучасних нічних добродіїв були зовсім не такими вже й добрими і позитивними. Одним із них був скандинавський господар Вальгалли, бог Одін.

Іншим прообразом Діда Мороза було зле і жорстоке божество – Великий Старець Півночі, у якого вірили, наприклад, кельти. Він ходив вночі по селищах з великим мішком, у який збирав пожертви, залишаючи за собою замерзлі трупи людей.

Щоби його задобрити, кельти прив’язували до дерева юну панну, яка за ніч, звісно ж, перетворювалася на таку собі «снігурочку»…

Відображення цих вірувань і звичаїв можна знайти, зокрема, в поемі Ніколая Нєкрасова «Мороз – Червоний ніс», де Мороз вбиває в лісі молоду вдову, залишаючи її діточок сиротами. Раптово подобрішав Дід Мороз лише в радянські часи – не в останню чергу і під впливом християнських традицій.

Власне християнським прообразом сучасних чарівних доброчинців, що згодом не стільки замінив, скільки об’єднався з язичницькими персонажами, став єпископ Миколай Мирлікійський, знаний як «Миколай Чудотворець».

Історичних даних про нього збереглося не так уже й багато, зате залишилася ціла низка переказів та легенд.

Так, за переказами, цей покровитель моряків та дітей не лише активно займався доброчинством, допомагаючи найбільш нужденним, а й умів воскрешати мертвих. Нібито він також був присутнім на Першому Нікейському Соборі (де за єресь ударив по обличчю одного з учасників), а також спричинився до знищення одного із храмів Артеміди. При цьому цікаво, що за язичницьким календарем він помер близько 345 року якраз у день богині Діани, що є римським варіантом грецької Артеміди.

Найбільш популярною легендою, у якій Миколай Мирлікійський виступає у ролі добродія, є розповідь про те, як він врятував від тяжкої долі трьох дочок одного бідняка. Сім’я була занадто бідною для того, аби вони могли вийти заміж, і усе йшло до того, що дівчата будуть змушені займатися проституцією. Та однієї ночі Миколай таємно закинув у вікно їхнього будинку три гаманці, повні золотих монет, забезпечивши їм таким чином придане. Звідси і пішла традиція робити нічні подарунки.

Саме день смерті Миколая Чудотворця, 6 грудня (19 грудня за новим стилем у Російській імперії) і став «Зимовим днем св. Миколая».

На іконах «Зимовий Миколай» зодягнений у єпископську митру – кажуть, що так його почали зображувати на вимогу російського царя Миколи І, невдоволеного тим, що його небесного покровителя малюють без головного убору.

Попри усі відмінності між християнським Миколаєм Чудотворцем та усе більш популярною постаттю Санта Клауса, які сьогодні в умовах ринкової економіки стали мало не конкурентами, останній є ніким іншим, як сильно американізованим єпископом Миколаєм Мирлікійським (що підказує вже співзвучність між словами «Миколай» і «Клаус»). Історія цього перетворення також є довгою і цікавою.

Ім’я Санти є всього лише спотвореним варіантом голландської транскрипції імені св. Миколая – Sint-Nicolaas, скорочено – Sinterklaas.

Саме такий «переклад» запропонував у своїй «Історії Нью-Йорка», опублікованій 1809 року, Вашингтон Ірвінґ. З його легкої руки Миколай також втратив усі свої єпископські ознаки, і був змальований як повнуватий голландський моряк з люлькою та зеленим плащем. Можливо, те, що св. Миколай був якраз покровителем моряків, в цьому випадку є не просто збігом…

Незважаючи на те, що книжка Ірвінґа була всього лише сатирою на голландську культуру у Нью-Йорку і більша частина цього образу була жартівливою вигадкою, він непогано прижився. Впродовж усього ХІХ сторіччя постать Санта Клауса поступово набувала того вигляду, який нам знайомий зараз, хоча саме ім’я ще зазнавало змін (Франк Баум у своїй книзі називав його «Neclaus»). Як товстий чоловік, сани якого тягнуть олені, він з’явився вже у віршованому творі невідомого автора «Візит святого Миколая», що його опублікувала нью-йоркська газета Sentinel 23 грудня 1823 року.

А в другій половині ХІХ сторіччя група саамів (є такий фіно-угорський народ) переїхала з Норвегії до Аляски, привезла з собою 500 оленів і почала призвичаювати ескімосів до цих тварин. Згодом з’явилася рекламна кампанія фірми Lomen Company, у якій олені під керівництвом саамів тягнули сани Санта Клауса. Так остаточно утвердилася дружба між Сантою та оленями.

Та, мабуть, найбільший внесок у сучасний «імідж» американського Миколая зробила компанія Coca-Cola. Власне для цієї компанії у 1931 році художник Хеддон Сандблом намалював Санту, одягненого у червоно-білий зимовий костюм (відповідно до фірмових кольорів Coca-Cola), що став «обличчям» її різдвяної рекламної кампанії.

З того часу Coca-Cola щороку використовує для сезонної кампанії саме його малюнки, і завдяки цьому Санта Клаус став таким, яким ми собі його сьогодні уявляємо – знову через рекламу.

Більше того, малюнки Сандблома так добре прижилися, що сьогодні американці часто думають, буцімто саме він першим створив червоно-білого Санта Клауса. Насправді ж таким його час від часу малювали ще раніше (хоча це зовсім не було загальним правилом), а у червоно-білому костюмі Санта з’явився і у рекламних кампаніях White Rock Beverages – для мінеральної води у 1915 році і для імбирного елю – у 1923.

Проте лише завдяки масовій рекламі Coca-Cola такий зовнішній вигляд американізованого Миколая Чудотворця набув сучасного поширення. На християнські ж корені Санта Клауса сьогодні вказує хіба що те, що іноді він зображується із загнутим посохом католицького єпископа в руках.

Ніде правди діти – з часом змінилася не лише його зовнішність, а й поведінка і переконання. Якщо із самого початку св. Миколай обдаровував лише бідних і нужденних (у повній відповідності з легендою про трьох дочок), то Санта Клаус уже почав приносити подарунки усім дітям загалом. Втім, так само змінився і ближчий до нас християнський Миколай Чудотворець.

Змінилося і ще дещо. Замість того, аби приносити людям лише радість та подарунки, зимовий добродій почав багатьох дратувати.

Свого часу ще протестанти на чолі з Мартіном Лютером гостро виступили проти католицької церкви і її святих – у тому числі і проти Миколая Чудотворця. Та в той же час Лютер хотів зберегти традицію зимових подарунків, і в результаті у XVI сторіччі протестанти замінили Миколая нейтральним Крісткіндом, який почав приходити 25 грудня. У багатьох протестантських країнах він і досі виконує обов’язки Миколая.

Та, мабуть, найбільше «ворогів» нажив собі св. Миколай після того, як емігрував до США і став Санта Клаусом.

Уособлення американського «чану культур», доволі комерційний по своїй природі Санта став у їхніх очах небезпечним конкурентом для своїх вітчизняних аналогів. У Чехії вже деякий час із Санта Клаусом бореться Єжішєк, тобто «Ісусик» (якого колись чеська комуністична влада безуспішно намагалася замінити російським Дідом Морозом), а у Росії холодну війну зі Штатами по волі політиків веде сам Дід Мороз. Зовсім недавно, 3 грудня, голова російського парламенту Ґризлов оголосив Санту «самозванцем» на території країни.

На щастя, сам Миколай і усі його колеги не надто добре знаються на політиці, і продовжують просто приносити людям подарунки та святковий настрій.

І вже не настільки важливо, як вони називаються і у що одягнені – тим більше, що через якихось сто років це все знову може виглядати зовсім по-іншому. Вони ж і так, як колись Миколай Мирлікійський, не прагнуть слави, а несуть радість таємно, коли ніхто їх не бачить – під покровом зимової ночі.

Автор: Данило Мокрик

http://4post.com.ua