Цензурований Бульба і режисер Бортко в ролі Андрія

Автор: Олександр Палій

 
Як може переконатися уважний глядач і читач, щойно показаний в Україні фільм російського режисера Бортко "Тараса Бульба" за своєю ідеологією входить у гостру суперечність з першою, нецензурованою версією "Тараса Бульби".

Як відомо, роман Миколи Гоголя вперше був надрукований у 1835. Про жодного російського царя у тій версії мова не йшла, як і про прагнення козаків до когось приєднуватися.

Проте надалі зусиллями видавця і перепищика було зроблено суттєві зміни до тексту, завдяки яким з’явився "московський цар" і "русская сила". Гоголь протестував, але вже пізно – після видання книги в 1842 і лише в приватній переписці з видавцем.

Нарешті, 20 тисяч рублів, отримані Гоголем від царя, фактично за відмову від публічних протестів, довершили справу. Як результат, півтора століття українцям, росіянам і всьму світові "впарювали" "Тараса Бульбу", щодо тексту якого сам Гоголь стверджував, що в нього "вкралися прикрі помилки".

Для порівняння: у редакції 1835 Гоголь пише про Тараса Бульбу: "Это был один из тех характеров, которые могли только возникнуть в грубый ХV век, и притом на полукочующем Востоке Европы, во время правого и неправого понятия о землях, сделавшихся каким-то спорным, нерешенным владением, к каким принадлежала тогда Украйна.

Вечная необходимость пограничной защиты против трех разнохарактерных наций – все это придавало какой-то вольный, широкий размер подвигам сынов ее и воспитало упрямство духа".

Редакція 1842: "Бульба был упрям страшно. Это был один из тех характеров, которые могли возникнуть только в тяжелый ХV век на полукочующем углу Европы, когда вся южная первобытная Россия, оставленная своими князьями, была опустошена, выжжена дотла неукротимыми набегами монгольских хищников..."

Редакція 1835: "Прощайте, паны-браты-товарищи! – говорил он им сверху, – вспоминайте иной час обо мне! Об участи же моей не заботьтесь! Я знаю свою участь: я знаю, что меня заживо разнимут по кускам, и что кусочки моего тела не оставят на земле – да, то уж мое дело…
Будьте здоровы, паны-браты-товарищи! Да глядите, прибывайте на следующее лето опять, да погуляйте хорошенько!.. Черт побери! Да есть ли на свете, чего бы побоялся казак?"

Редакція 1842: "Прощайте, товарищи! – кричал он им сверху. – Вспоминайте меня и будущей же весной прибывайте сюда вновь, да хорошенько погуляйте! Думаете, есть что-нибудь на свете, чего бы побоялся казак! Постойте же, придет время, узнаете вы, что такое православная вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из русской земли царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему! Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая пересилила бы русскую силу!”.

На додачу варто згадати про цілковиту історичну недостовірність версії Бортка і російського мінкульту. Події "Тараса Бульби" відбувалися десь у першій половині XVII сторіччя - оскільки в одному з текстів згадується, що він був соратником Острянина, повстання якого відбулося 1638.
Чим був московський цар і Московія загалом для українських козаків у цей час?

Протягом численних литовсько-московських воєн, які майже безперестану тривали в XV-XVI століттях українці здобули досвід воєнних відносин із Московією. Особливо негативно сприймався в Україні союз Москви з Кримом та підбурювання Москвою кримських ханів на здійснення руйнівних походів в Україну.

У результаті одного такого походу татари спалили Київ, а церковне начиння з розграбованих київських церков було відправлено в дар московському князеві, в результаті іншого нашестя – татари вбили київського митрополита.

Як наслідок, запорізькі козаки брали активну участь у польско-московських війнах.
У 1604 претендент на московський престол Лжедмитрій І зібрав армію із запорізьких козаків, поляків та загону донських козаків і вирушив на Москву. Основну частину його війська становили українці. Під Новгород-Сіверським 15-тисячне військо Лжедмитра І розбило 50-тисячне військо московитів, але згодом відступило до Путивля.

У 1608 ще один московит Лжедмитро ІІ стверджував, що замість Лжедмитра І, під час заколоту в Москві, була вбита інша людина. Він зібрав біля себе донських і запорозьких козаків та загони литовських та польських князів. Навесні 1608 у битві під Болоховом (нині Орловська область в Росії) це військо завдало жорстокої поразки московитам.

Армія Лжедмитра ІІ стала табором за кілька кілометрів під Москвою – у Тушині, після того як в біля села Тушина загін литовсько-українського шляхтича Олександра Лісовського розбив військо московитів під керівництвом князя Хованського.

Головну роль в таборі грав князь з Волині Роман Ружинський, який фактично керував самозванцем. Головною воєнною силою були українські козаки, число яких доходило до 10 тисяч, а також кількатисячний загін поляків.

У червні 1610 в битві під Клушиним майже 7-тисячне польсько-українське військо розгромило 35-тисячне військо московитів та загони шведів і європейських найманців, які діяли в союзі з Москвою.

Однією з причин стало те, що московські воєводи затримали виплату платні найманцям, після чого ті збунтувалися, а московське військо, побачивши це, розбіглося. Цар Шуйський звелів розкидати по табору хутра й коштовності, щоб затримати поляків. Сам він утікав першим, при чому, загрузнувши в болоті, кинув свого коня й прибув у Можайськ на селянському коні. Московський обоз, скарбниця, артилерія та прапори й клейноди, включаючи шаблю й булаву Шуйського, потрапив до поляків.

У 1611 поляки і запорожці відбили у московитів Смоленськ. Невеликий загін запорожців у цей час примушував до здачі воєвод на Рязанщині.

1612 нове московське ополчення обложило Москву, де засіли поляки, а на підмогу гарнізону вирушило військо литовського гетьмана Яна Ходкевича, в якому був і загін запорозьких козаків. Загін Ходкевича кілька разів проривав облогу та доставляв обложеним харчі, але остаточно зняти облогу не зміг і повернувся додому.

Протягом 1613-15 років в Московії на власний розсуд без наказу короля діяв загін Олексадра Лісовського (так звані "лісовчики"), який завдав кілька поразок московитам, зокрема, князеві Дмитрові Пожарському.

У 1618 українське козацтво взяло участь у черговій московсько-польській війні. Навесні польське військо на чолі з королевичем Владиславом підійшло до Вязьми і розкинуло табір, очікуючи підходу підкріплень. Проте грошей в уряду не було, а більшість жовнірів розбрелася.

Аби врятувати королевича і виправити ситуацію, польський уряд звернувся по допомогу до Війська Запорозького. Після переговорів українське командування під керівництвом гетьмана Петра Сагайдачного вирушило на Москву. Задля збереження таємниці гетьман не повідомив польську сторону, яка закликала Сагайдачного піти до Смоленська. 20-тисячне українське військо захопило московські фортеці Рильськ, Курськ, Лівни, Єлець Шацьк, Михайлов.

Інший загін козаків діяв у тилу московитів. У районі Серпухова запорожці зустрілися з московським військом князя Дмитра Пожарського. Проте московити під час першої сутички з козаками розбіглися. Спроба іншого воєводи Волконського завадити гетьманові форсувати річку Оку провалилася, московитів було відкинуто від переправи.

Поблизу Донського монастиря козаки Сагайдачного атакували московитів й ущент їх розбили. Після цього Сагайдачний під Тушиним з’єднався з Владиславом. Тим часом окремі загони козаків захопили міста Ярославль, Переяславль, Романів, Каширу, Касимів та кілька менших фортець.
У вересні 1618 року, українські і польські війська під проводом гетьманів Сагайдачного і Ходкевича обложили Москву. Козаки стояли перед Арбатськими ворітьми й готувалися до штурму, коли польська шляхта відмовилася продовжувати війну. Проте, завдяки цьому походові споконвічні українські землі Чернігівщини й Новгород-Сіверщини назавжди лишилися за Україною.
Запорізький гетьман Тарас Федорович та запорізьке військо брали участь у Смоленській польсько-московській війні (1632-34).

Під Смоленськом завдяки діям армії запорожців на чолі з гетьманом Тимофієм Орендаренком та їхньому несподіваному форсуванню Дніпра московти опинилися в пастці. Частина козаків вирушили в похід у московський тил на фортеці Великі Луки, Можайськ, Ржев, Калугу, але більшість лишилася облягати московське військо.

На початку 1634 запорожці та поляки змусили капітулювати під Смоленськом московську армію Михайла Шеїна. На знак ганьби московська армія пройшла під шибеницею. До рук козаків і поляків потрапило 118 гармат і 129 московських прапорів. Самого Шеїна за наказом царя було страчено в Москві.

Чи могли запорожці після всіх цих багатолітніх акцій, в яких брало участь практично все Військо Запорозьке, говорити тими словами, якими говорять герої Бортка? Звичайно, ні.

Ось як, наприклад, говорив про союз із Москвою, навіть після багаторічної війни з поляками, український полковник Іван Богун: "У Московщині панує найогидніше рабство. Там немає і бути не може нічого власного, бо все є власністю царя. Московські бояри титулують себе "рабами царськими". Увесь народ московський є рабом. У Московії продають людей на базарі, як у нас худобу. Приєднатися до такого народу – це гірше, як скочити живим у вогонь".
Насправді екс-киянин Бортко своїм фільмом і особливо своєю роллю в ньому пропагує "подвиг" бульбового Андрія, тільки на користь іншої країни.

Цікаво, що аналіз творчості самого Гоголя переконливо свідчить, що редакція "Тараса Бульби" 1842 була фальсифікацією його поглядів. Гоголь написав кілька цілком "сепаратистських" нарисів про українську історію, зокрема "Размышления Мазепы".

У грудні 1833 він пише із Санкт-Петербурга своєму другові Михайлу Максимовичу, що незабаром став першим ректором Київського університету: "... туда, туда! В Киев, в древний прекрасный Киев! Он наш, он не их, - не правда? Там или вокруг него деялись дела страны нашей".

В іншому своєму листі від 2 лютого 1833 Гоголь пише: "Бросьте в самом деле кацапию да поезжайте в гетьманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рассудишь хорошенько... Для чего и кому мы жертвуем всем. Едем".

У літературній творчості Гоголя чимало досить неполіткоректних, як з точки зору сучасності, згадок про "кацапов" і "москалів".Чого лише варта ця: "Надобно вам знать, милостивый государь, что я имею обыкновение затыкать на ночь уши с того проклятого случая, когда в одной русской корчме залез мне в левое ухо таракан. Проклятые кацапы, как я после узнал, едят даже щи с тараканами". "Вечера на хуторе близ Диканьки".

Водночас, і це слід визнати, Гоголь публічно не протестував проти видання 1842. Виною цьому, очевидно, і тяжка хвороба письменника, і 20 тисяч рублів, отриманих від царя.
Крім того, кожному письменникові хочеться творити вже зараз. Хто зна, можливо, якби не було варіанту з "царем і з отєчєством", то наші сучасники нині нічого б не знали ані про Гоголя, ані про його твори.

Зрештою, не кожен здатен, як Тарас Шевченко, відправитися в заслання "без права писати й малювати".

Сам Швеченко у вірші "Гоголю" писав так:

"Кому ж її покажу я,
І хто тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово?

Всі оглухли – похилились
В кайданах… байдуже…
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже"

Отже, які висновки з імперської кіноепопеї з Тарасом Бульбою? Перший і втішний. Нинішній російський кінематограф, щоб бути хоч трішки переконливим, змушений вдаватися до української історії. Досі спроби створити героїчне кіно на російському історичному ґрунті за всі 18 років новітнього російського кіно виглядали відверто третьорозрядними.

Однак, з цього ж випливає вкрай невтішний для нас результат. Про українську історію нам розповідають поляки і росіяни. Український історичний ґрунт фантастично багатющий для візуалізації. В прикордонних індіанських сутичках за всю їхню історію XVII – XIX століть загинуло 40 тисяч осіб, як за рік-два пересічної історії середньовічної України.

На історичному матеріалі цих "воєн" американці зняли тисячі фільмів. В Англії Робін Гуд ховався в лісі під "районним центром" Нотінгемом, грабуючи багатіїв і роздаючи їхні статки бідним. Про нього знято десятки фільмів в усьому світі, іноді дуже непоганих.

Тим часом українські робін гуди збиралися в багатотисячні загони й брали штурмом найбільші фортеці Європи, однак досі не відзначені кіно, яке залишається "найважливішим із мистецтв".
Тому найголовніше: де нові українські Довженки? І де бізнес та держава, здатні їх профінансувати, щоб розповісти про все?

Автор: Олександр Палій, історик, для УП
Джерело: http://www2.pravda.com.ua/news/2009/4/6/92747.htm