Ніхто ніколи не задумувався про дорогу в минуле? Та ні напевне хтось задумувався, але ніхто не находив цієї дороги. Це дорога, стежка по якій людина іде в життя, і зробивши маленький крок, вона залишає свій слід, якому нема ідентичності. Яка цікава річ в тому, що будь-яка стежка завжди починається з якоїсь іншої стежини чи простої степової дороги чи навіть кінці-кінців з великої магістралі, де вирує великий потік машин, де існують свої правила гри, свої закони життя. Ці стежини дають початок іншій, як батько й мати дарують своїй дитині  життя, натхнення і надію. Немає стежки, яка була б похожа на іншу, і немає іншої яка б була похожа на стежку. Це природа, це неповторність людини.

…Ліс. Осінь. Прохолодний подих вітру. З дерев починає падати поодиноке багряне листя, все нагадує одноманітність, панування золотого відтінку. Проміння сонця пробиваються крізь дерева, і торкаються землі, але уже не гріють, а лише подають знак, що вони ще живі і помалу починають віддалятися від землі. Стежина простиляється в ліс іде через пагорби, потім по рівнині пізніше знов підноситься на гору. І так триває довго. Стежка лягає на землю такою хвилястою лінією, іде повз велетенські дуби столітньої давності, пізніше підходить до джерельця, набирається наснаги, терпіння і біжить дальше. Вона когось шукає? Та ні адже немає такої логічної послідовності, стежка біжить хаотично, незрозуміло куди… Помалу починає стежина виходити з лісу, це видно по її збільшенню та по рідне засадженим деревам. Так нарешті вона виходить з лісу і йде поряд з дорогою по якій уже рухаються автомобілі, ходять люди, вирує життя. Стежка не наважується перетнути дорогу, але вона і не відступає від неї. Іде ціленапрямлено, ніби має мету, як кожна людина. Раптом на одному з поворотів крутого перевалу стежка перетинає велику дорогу і її не стає на деякий час. Та ні вона пропала. Але з часом стає зрозуміло стежка не пропала, її просто невидно на фоні великої дороги, на фоні лідера, на фоні величі. Та раптом стежка передумує і вирішує іти сама і біжить далі. Значить вона не знайшла те, що вона шукала. Стежка біжить угору, на саму вершину, ніби хоче подивитися з висоти, на те що вона шукає. На самому вершечку гори стежина ніби замічає свою ціль і стріко біжить вниз, повз великі чагарники терену. Але вона минає і їх і невпинно летить далі…

…Степ. Осінь. Прохолодний подих вітру. Лани пшениці вже давно достигли і чекають, піднявши свої колоски догори, на серп людини. Набагато вужча стежка, ніж вище описана і вже не така хвиляста як попередня, а навпаки більш пряма. Ця стежка іде повз великі поля конюшини, трава вже пожовкла, але ще бореться за своє існування, невеличке озеро, вода в якого напрочуд щиста, адже це степ. Видно що ця стежка, якась більш ніжніша, адже вона шукає собі дорогу крізь найпрекрасніші місця степу. Вона стикається з двома велетеньськими каменюками і вдало минає їх. Стежка минула їх так, що вони здалися лише прикрасою для неї, як коралі в коханої дівчини. Напевне по цій стежці колись йшла дівчина залишаючи за собою незтерпну красу, підкреслюючи її навіть найнезворушливішому оку людини. Стежка ішла повільно, ніби чекала на когось. Але на кого ж? Це поки що залишається таємницею природи. Вона піднімається повільно вгору, і враз стріко летить вниз. Стежина уже не чекає вона біжить назустріч…

…Долина. Перша стежка давно уже замітила другу і бігла до неї. І враз перша стежка замітила, що друга біжить не до неї а до іншої великої більш могутньої стежки. Перша з таким поривом зупинилася з яким і починала свій біг, свій розшук “коханої людини, дівчини”. Вона стрімко розвирнулася їй було прикро, “серце” виривалося з грудей і здавалося що все потухло всеридині неї. Вона ішла і не бачила нічого з передині і нічого ззаді. Таке враження, що наступила непробудна ніч і закрила прокладаючий шлях стежці. Так все скінчилося “подумала” вона, але через що, через те що “я” так любила, так бігла долаючи все на своєму шляху. Враз стежка “відчула сльози” , які невпинно текли “по щоці”  – це була вранішня роса. Вона кожного ранку була, але стежина “не відчувала” її, “незвертала” уваги. Чим далі стежка зникала, і вужчала у старому лісі дубів, вона ставала чим далі страшнішою, а можливо просто більш жалюгідною. Вона губилася роблячи свої остані крокию Стежка це не людина, вона не може існувати не знайшовши свою другу половину, своє друге “я”, свою любов, свою гармонію. Трава починала чим раз тим більше звужувати стежину. Тай в кінці-кінців стежка зникла, не залишивши після себе жодної надії на повернення назад. Вона була надзвичайно довгою, мінливою і загубливою.

Багато молодих людей йшло цією стежкою, ніхто більше невертався. Велику кількість загубила  закоханих сердець. Всі ночі і дні неповторної молодості були зайнятті думками про стежку любові. Кожна людина ставала на цю стежку і всі блукали, але не всі були такі як стежка, вони негинули, вони продовжували жити, адаптовувалися, але там на місці - в кінці стежини. І ніхто не зміг повернутися назад по дорозі в минуле, повернути роки назад – це не в силі людини. Але всі знали, що існує така дорога.

      Напевно немає такої дороги по якій ніодна людина не йшла б. А вона є - це дорога в минуле. Пішовши нею – ти знаходиш загублене, але втрачаєш майбутнє.