Шлях від катакомб до патріархату

Автор: Богдан Червак

У Верховній Раді України зареєстровано проект постанови про надання Українській Греко-Католицькій Церкві статусу репресованої. Якщо народні обранці підтримають цю ініціативу, то таким чином буде відновлено історичну справедливість щодо однієї з найбільших християнських церков, без якої неможливо уявити релігійне, духовне та культурне життя України

Знаменно, що заходи із надання УГКЦ статусу репресованої відбуваються у рік, коли сама Церква відзначає сумний і знаковий для своєї історії ювілей. Двадцять років тому завершився складний і драматичний період легалізації УГКЦ, або ж, як кажуть вірні Церкви, — «виходу із катакомб». Ініціатива врегулювання на державному рівні статусу УГКЦ належить Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській обласним радам, які на своїх сесіях практично одностайно ухвалили звернення до Президента України, парламенту з проханням ініціювати на загальнодержавному рівні «процес встановлення історичної справедливости щодо УГКЦ та визнання за нею статусу репресованої».

Не залишилася осторонь проблеми сама УГКЦ. Спочатку Секретар Синоду Єпископів владика Богдан (Дзюрах) в інтерв’ю для ЗМІ зазначив, що «внаслідок жахливих репресій Церква потерпіла не тільки морально, духовно, коли були знищені структури Церкви, священство, репресовані вірні та духовенство. Але також було втрачено багато матеріальних надбань… Тому, якщо буде визнано офіційно статус репресованої Церкви, сподіваємося також, що буде визнане право на певну реституцію». Згодом глава УГКЦ, Блаженніший Любомир, наголосив, що Церкві було б легше жити й працювати, якби вона мала необхідні майнові засоби. «Тоді б ми мали засоби для кращого будівництва та розвитку Українського Католицького Університету, могли б організовувати будинки для літніх людей, сиріт, тих, хто лишився самотнім після розлучення, тощо», — пояснив Предстоятель УГКЦ.

В ім’я правди треба нагадати, що першим високопосадовцем, який констатував одну із найболючіших проблем греко-католиків, був президент Леонід Кучма, який у свій час назвав УГКЦ невід’ємною частиною духовного життя і повноправним суб’єктом української історії, з якої ця Церква колись «була брутально виштовхнута». Однак за свого президентства він так і не зробив належних кроків, щоб відновити історичну справедливість.

Нещодавно з аналогічною за своїм змістом заявою виступив чинний президент Віктор Ющенко. Крім того, він відзначив «подвиги Української Греко-Католицької Церкви, її ієрархів, священнослужителів, усіх вірян» та підкреслив, що «у найбільш чорні години вона стала опорою нації та береже цю місію до цього часу». Отже, сподіваємося, що вже нинішній глава держави докладе практичних зусиль до відновлення справедливости стосовно однієї із церков Київської традиції.

Без сумніву, переломним моментом в історії УГКЦ став 1946 рік. Саме у цьому році було «скасовано» унію Берестейського собору, на якому Українська Греко-Католицька Церква офіційно почала церковно єднатися з Апостольським престолом та насильно її приєднано до Російської Православної Церкви. Власне, після цього «возз’єднання» і розпочався масовий терор проти УГКЦ, який і змусив її перейти на нелегальне становище. Репресивні органи комуністичної влади діяли швидко і, як правило, ефективно. Одразу ж було заарештовано й репресовано 10 єпископів, 1400 священиків, 800 монахів і монахинь УГКЦ, включно з тодішнім главою Церкви митрополитом Йосипом Сліпим. Паралельно проводилися репресії проти цивільного населення — передусім тих, хто ревно дотримувався гнаної віри.

Важливо зауважити, що зачистки структур УГКЦ відбувалися не лише в Західній Україні, де проживала більшість українських греко-католиків. У 1949 році стався насильний перехід греко-католиків у православ’я в Закарпатті. Мало того, з допомогою спецслужб було ліквідовано Перемишльську єпархію, частина якої залишилася за межами Радянської України, зокрема у Польщі, проте перебувала у сфері впливу СРСР. Після цих акцій Греко-Католицька Церква в Радянському Союзі опинилася поза законом.

Так перед знекровленою Церквою постала страшна дилема: припинити своє існування або, за прикладом ранніх християн, перейти у «катакомби», тобто на підпільне існування. Було обрано другий шлях. Особливо «катакомбне» життя пожвавилося після «хрущовської відлиги», коли із сталінських концтаборів повернулися багато священиків, зокрема єпископи Іван Лятишевський та Микола Чернецький. Це дало можливість засновувати «катакомбні» церкви і монастирі практично у всій Західній Україні, а греко-католицький рух став масовим. Божественні Літургії відбувалися не лише у помешканнях мирян чи у закритих владою церквах, а й у традиційних для греко-католиків місцях — Зарваниці, Крехові та Гошові. Також діяли підпільні семінарії, у яких проводилося Богословське навчання. У різні роки підготовкою душпастирів займалися о. Михайло Косило, о. Євстахій Смаль, о. Євген Пелех, о. Василь Семенюк, о. Антоній Масюк, о. Микола Куць, єп. Величковський, єп. Василик, єп. Дмитерко та інші. Усі вони вирізнялися самопосвятою та жертовністю, своїм прикладом утверджували мирян у вірі та дарували надію на Воскресіння Церкви. У катакомбних умовах існувало чернече життя. Монахи і монахині ходили у цивільному одязі, працювали вчителями, медиками, звичайними робітниками, таємно виконуючи своє духовне служіння. Підпільний монастир існував там, де проживало принаймні кілька осіб чернечого стану.

Вірні УГКЦ відзначалися особливою громадянською активністю та мужністю. Незважаючи на переслідування та реальну можливість бути заарештованими, вони чинили опір розграбуванню храмів, намаганням влади використовувати церкви у господарських цілях. При цьому вдавалися до страйків та інших дійових методів спротиву. Так, у селі Тисмениця Івано-Франківської области селяни, захищаючи церкву від руйнівників, прогнали міліцію і зачинилися в храмі. Облога тривала три дні. За це було заарештовано і засуджено на сім років таборів суворого режиму організатора — Володимира Василика. Широкого розголосу набуло звернення священика «катакомбної» Греко-Католицької Церкви Григорія Будзінського до Генерального прокурора СРСР із протестом проти переслідувань його за релігійною ознакою.

У 1963 році на волю вийшов Йосип Сліпий, який оселився у Римі. Митрополит, а згодом — патріарх і кардинал, Й. Сліпий домігся того, що питання стану УГКЦ в СРСР набуло міжнародного розголосу. Його звернення і виступи «На трибуналі ім. А. Сахарова», «До католицьких діячів», «Церква мучеників» розповсюджувалися у вільному світі та мали значний міжнародний резонанс серед лідерів багатьох впливових країн. Це сприяло тому, що уряд ЧССР на чолі з Олександром Дубчеком у січні 1968 року легалізував УГКЦ і дав дозвіл на відновлення Пряшівської єпархії.

У самій Україні почастішали звернення до органів державної влади з вимогами реєстрації греко-католицьких громад. Особливо багато петицій подавали в кінці 1970 х та на початку 1980 х років. Початком виходу УГКЦ з пiдпiлля можна вважати 1987 рік, коли до греко-католицького руху долучилися відомі дисиденти — В’ячеслав Чорновiл, Михайло Горинь, Іван Гель, Степан Хмара, за сприяння яких було створено Ініціативну групу для захисту прав вірян та Церкви, яка трансформувалася у Комітет захисту УГКЦ. Це дало можливість у серпні 1987 року зібрати десятки тисяч підписів під відкритим листом про вихід УГКЦ з підпілля. Водночас відбувалися святкування 1000 ліття Хрещення України-Руси, поїздки єпископів до Москви, голодування на Арбаті, відкриті греко-католицькі відправи, велелюдні походи до церкви Св. Юра у Львові. Врешті-решт, 20 грудня 1989 року українські греко-католики офіційно зареєструвалися як релігійне об’єднання.

Навесні 1991 року кардинал Мирослав-Іван Любачівський, тодішній глава УГКЦ, повернувся з еміграції до своєї резиденції у Львовi. Нині главою Української Греко-Католицької Церкви є Верховний Архієпископ кардинал Любомир Гузар. З 21 серпня 2005 року резиденція глави УГКЦ знаходиться у Києві. УГКЦ — найбільша Католицька Церква східного обряду, що налічує майже шість мільйонів вірян.

З висоти часу можна і треба зробити належні висновки із катакомбного минулого УГКЦ. Передусім — зазначити, що драма УГКЦ стала можливою через бездержавний статус українського народу. Відсутність власної держави спричинилася до жорстокого терору з боку комуністичного режиму, для якого УГКЦ була символом духовної незалежности українців, їхнього прагнення жити у самостійній країні. Діяльність УГКЦ у «катакомбах» була складовою частиною національно-визвольної боротьби українського народу, а тому знаходила підтримку серед широких мас населення в Україні та за кордоном. Цілком справедливо стверджує І. Гель, який стояв біля витоків греко-католицького руху при кінці минулого сторіччя: «Хочу наголосити на тому, що боротьба за УГКЦ була водночас боротьбою за свободу совісти та українську державність. Тому ми маємо пам’ятати про ту національну трагедію i прирівняти її за намірами до Голодомору, репресій у 1937–1938 роках».

Сьогодні перед УГКЦ стоять нові завдання. Одне із них — визнання Патріархату Української Греко-Католицької Церкви, що, за словами Патріарха Йосипа Сліпого, стане «овочем дозрілої свідомости» нашого народу. Очевидно, що Церква, яка пройшла випробування «катакомбами», спроможеться гідно виконувати свою духовну місію і в нинішніх умовах.

Автор: Богдан  Червак,  парафіянин церкви Св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі
Фото1: Йосип Сліпий
Фото2: Любомир Гузар
Джерело: Українське слово