Автор: Баклан Анастасія

Відродження духовності українців та національних меншин

Україна – незалежна суверенна, а головне демократична держава! Свобода віросповідання, свобода діяльності національниx меншин, усі ми вільні громадяни своєї країни. Духовність України безперечно відроджується, та чи не несе у собі небезпеку подібне свавілля у духовному житті нації? Спробуємо коротко зануритися в релігійне сучасне минуле української держави та проаналізувати насущні питання, які корисні для зацікавлених у Православному житті свого народу.

У роки Перебудови (1986-1991) у зв’язку з крахом ідеологічної монополії КПРС і широким суспільним рухом за демократизацію країни Церков почала відроджуватися – реконструювалися старі і будувались нові храми, створювалися нові приходи – люди потягнулися до Бога, долаючи наслідки десятиліття антирелігійної пропаганди. Особливе значення мало святкування 1000-ліття Хрещення Русі у 1998 році.

У 1990 році Патріархом Московським і усієї Русі був обраний Олексій II, доктор богослов’я, видатний церковний діяч. Вісімнадцять років, протягом яких він очолював Руську Православну Церкву (РПЦ), був доволі не легким періодом в історії. У зв’язку з розпадом СРСР відцентрові тенденції з’явилися і в у Церкві. На території колишніх союзних республік почали створюватися (нерідко за підтримкою місцевої влади і всупереч канонам) незалежні від РПЦ церковні структури. Розкол відбувся і в Україні – під керівництвом тогочасного Київського митрополита Філарета від РПЦ була відділена деяка кількість приходів, і на їх основі була створена „Українська Православна Церква (УПЦ) Київського Патріархату”.

У 1992 році у Харкові пройшов Собор Української Православної Церкви, який висловив недовіру митрополиту Філарету, змістив його з Київської кафедри, з поста Предстоятеля УПЦ і відрахував його за штат у зв’язку з невиконанням клятвеної обіцянки піти з зазначеного вище поста, який він дав на Архієрейському соборі РПЦ 31 березня – 5 квітня 1992 року. На Соборі Митрополитом Київським і усієї України, Предстоятелем УПЦ  був обраний митрополит Володимир (Сабодан).

У червні того ж року у Києво-Печерській Лаврі відбувся перший собор УПЦ під головуванням Блаженнішого Митрополита Володимира. У роботі Собору взяли участь весь єпископат УПЦ, представники духовенства, мирян усіх єпархій, монастирів і духовних шкіл. Як вищий законодавчий орган Церкви Собор одноголосно затвердив усі зміни, що були внесені на Харківському Архієрейському Соборі у текст Уставу по управлінню УПЦ, і засвідчив свою незмінну єдність і вірність Святому Вселенському Православ’ю.

Ювілейний Архієрейський Собор РПЦ 2000 року прийняв Визначення про Українську Православну Церкву, яким підтвердив статус – незалежної і самостійної в управлінні, іншими словами статус широкої автономії. 5 грудня 2008 року почив Святіший Патріарх Олексій II. 27-28 січня 2009 року у храмі Христа Спасителя у Москві пройшов Помісний Собор РПЦ, який обрав 16-м Патріархом Московським і усієї Русі митрополита Смоленського і Калінінградського Кирила (Гундяєва).  

На жаль, в українських школах та ВНЗ висвітлення релігійного минулого, а особливо трактування першопричин та наслідків певних подій відбувається у спотвореному вигляді. Про цю проблему розповідає професор Київського Національно Університету ім. Тараса Шевченка Віктор Король: „

"Обурює, коли який-небудь професор, що захистив докторську дисертацію, наприклад, з літератури другої половини ХІХ століття або з історії козацтва, наважується в інтерв’ю чи публікаціях визначати причини сучасного розколу в українському Православ’ї, не знаючи при цьому сутності самої Церкви, її канонічного устрою і жодного разу в храмі не бувши. Я вже не кажу про те, що ці професори навіть в Бога не вірують! І ось ці історики беруть на себе сміливість висловлюватися про церковні розколи, та ще й проголошуючи при цьому „святість” та „непогрішимість” анафемованого Філарета. Але найстрашніше те, що роблять це представники вузівської науки, які мають вплив на неосвічених, необізнаних у цих питаннях студентів, які, на наш глибокий сум, не мають доступу до джерел, що розкривають правду, і їм доводиться просто вірити усьому тому, що вони чують від своїх викладачів. Наша молодь одержує спотворену інформацію з найголовніших предметів про те, що допомагає нам жити в цьому складному світі: про нашу духовність, про наше майбутнє, про наше минуле. Все спотворюється. Я, як викладач, вважаю, що це одна з основних причин того хаосу, того душевного сум’яття і духовного розколу, які панують у нашому суспільстві”.

Також професор коментує майбутнє вирішення нинішніх проблем: „Що стосується торжества історичної справедливості, то, звичайно ж, весь світ бачить, що істинне, канонічне Православ’я завжди було, є і буде на вершині торжества. Але торжество це дається великою працею. Існує багато перешкод, підводних течій, рифів, які потрібно подолати. І в першу чергу до категорії таких підводних рифів відношу ЗМІ, які фактично допомагають вводити в оману значну частину населення України. Слава Богу, всіх обдурити неможливо, і доказом цього служать численні віруючі і православні храми України”.

Про розкольницьку церкву та інші „модні” релігії пан Віктор додає: „Той релігійний сурогат, яким сьогодні намагаються нагодувати українців, рано чи пізно наше суспільство виплюне. Святе Письмо нам ясно говорить: «Бог не в силі, а в правді», тому і шлях наш повинен йти не за сильними світу цього, а за тими, хто несе світло Божої благодаті”.

 Автор: Баклан Анастасія