Звичайний фашизм?

або Два дні на барикадах

Фото зроблені журналістом Олександром ВІВЧАРИКОМ

На душі було прикро і важко. Напередодні з лікарні викрали активіста Майдану Ігоря Луценка і науковця Юрія Вербицького, вранці журналісти п’ятого каналу повідомили про загибель на вулиці Грушевського українця з вірменським корінням Сергія Нігояна. Я планував їхати до Києва, щоби відзначити з мітингуючими День Злуки. Вирішив їхати на Грушевського, щоби вшанувати пам’ять загиблого і побачити на власні очі, що там діється.

У мене вдома 70 каналів кабельного телебачення. 5-й канал і канал „24” повідомляли про події в центрі Києва. Інші 68 показували фільми, серед них і комедійні, транслювали музику, продавали прикраси, демонстрували модне вбрання і запрошували на різні шоу. В телепросторі практично нічого не змінилося. А в лікарні, у центрі Європи(!), лежало захололе тіло застреленого владоохоронцями українця; в лісі під Києвом замерзав закатований їхніми наймитами Юрій Вербицький; конав у лікарні невідомий майданівець, якого працівники „Беркуту” жорстоко побили на очах у всього світу на колонаді стадіону „Динамо” і скинули звідти. Біля самого стадіону протестувальники вели бойові дії з „Беркутом”. Між тим, на каналі „ТЕТ” гидким іржанням телеглядачам допомагали визначитися, де треба сміятися над дебільними жартами. Країна відзначали день Злуки…

Мені не хотілося ні з ким спілкуватися, та на вокзалі до мене підбігла незнайома жінка:

– Ви Вівчарик, – сказала засапано, – я вас знаю, підкажіть, як передати теплі речі і гроші хлопцям на Грушевського? Холодно, вони їм згодяться.

– Давайте, передам, я саме туди їду.

Однак жіночка з собою їх не мала. Домовилися, що візьму передачу наступного разу.

У потягу люди, здебільшого, мовчали. Київ теж зустрів напружено і похмуро. Не видно було усміхнених облич ні в метро, ні на вулицях. Узагалі, людей поменшало. Однак, усі розважальні заклади працювали, розбещені небідні панянки готували у СПА-салонах свої тіла після ситних свят до весняного сонця і літніх пляжів. Одна з них висока, гарна, розпашіла вийшла на моїх очах з шикарного фітнес-клубу в центрі столиці. Меткий водій відкрив двері шикарного авто. „К Любе на кофе”, – кинула вона йому. Авто зірвалося, ледь не чиркнувши мене по нозі. По тротуару йшли пішки суворі, зосереджені люди. „Паралельні світи”, – мимоволі зринуло в голові.

На Майдані побільшало людей з закритими обличчями. Ще зовсім недавно їх майже не було. Більшість мали з собою як не ломаку то залізного прута. Тут же біля наметів майданівці розпилювали, кололи дошки, з яких тесали дрючки. Струнка дівчина пробігла з бутлем речовини, схожої на солярку.

У КМДА вже ніхто ґречно не відчиняв двері. Усередині на сходах хвилею лежав колючий дріт. На першому поверсі вишикувалися в чергу кияни, що принесли мітингувальникам теплий одяг. Повітря здавалося наелектризованим. Я поклав свої гроші на революцію до скляного куба, що був знову наповнений купюрами, і пішов зареєструватися як журналіст у прес-центрі в Будинку профспілок. По дорозі побачив колоритний гурт людей в одностроях і масках. Не втримався, сфотографував. Мене оточили міцні хлопці. „Зітри!”, – наказали безапеляційно.

Усі мої аргументи, що я журналіст, що маю право робити світлини в людному місці на масових заходах, що вони в масках і їх ідентифікувати не можна, не подіяли. Довелося підкоритися. І лише коли я нагадав, що вже понад 40 моїх колег постраждали на барикадах, повсталі змінили гнів на милість і навіть допомогли одягнути жилета з написом „Преса”. Відтоді я був переважно в ньому.

Зареєструватися, на відміну від попередніх разів, не було в кого. Я сфотографував бійця, що відпочивав на ящику з протигазами, узяв одного собі і подався на вулицю Грушевського. У небі пропливали сірі хмари, сонце виблискувало якось зловісно, ніби пророкуючи лихо. За останньою барикадою, біля якої чатували сотні мітингувальників, починався фронт. Зовсім недалеко лунали вибухи і постріли. Було лячно, але мусив іти, раз приїхав.

Я йшов, а навколо мене вирувало фронтове життя. Люди бігли з шинами до передової. Гуму до Європейської площі підвозили машинами. Хтось віддавав накази, медики відводили постраждалих. Між бійцями пересувалися дівчата, котрі носили їжу і чай. Їх благали піти геть, бо небезпечно, але вони не слухалися. У повітрі пахло горілою гумою і ще чимось їдким. На кордоні між беркутівцями і повсталими щораз вище здіймалася стіна вогню. Чорний ядучий дим піднявся до неба. „Будуть беркутівці прокопчені”, – зло пожартував хлопець в мотоциклетному шоломі. З-за вогню вилетіло декілька гранат і з неймовірним гуркотом розірвалися поруч із нами. Декілька хвилин я нічого не чув. Слух повернувся з криком жінки.

– Що ж це робиться?! – лементувала вона. – Брат іде на брата, українець на українця!...

Медики бинтували пораненого.

– Вони нам не брати, – сказав він чи то собі, чи відповідаючи на лемент згорьованої жінки. – Мали б допомагати нам, а вони разом з бандитами нас катують і вбивають. Гірші за окупантів!

Літній дядечко, що підтримував його голову, погодився.

– Валеро, мені теща-москалька розповідала, як у Красногорську під Москвою в таборі для полонених люди після війни підгодовували сухарями німців. А ти бачив, щоб за дні протистояння кияни беркутівцям хоча б бутербродика принесли?

Перебинтованого повели з поля бою, а я перемістився ближче до когорти журналістів, що стояла просто навпроти лави беркутівці, яких ще не затягло димом. Шини розгоралися все сильніше, ставало спекотно, обличчя спецпризначенців напружилися. З-за їхніх спин по атакуючих стріляли снайпери. Я фотографував усе. Ніхто не протестував. Раптом відчув сильний удар по сумці, котру тримав у лівій руці. Здалося, що хтось ударив по ній палицею. Але поруч нікого не було. На землі лежала гумова куля. Усе стало зрозумілим. Але ж на мені жилет з написом „Преса”! Проте дякую, що хоч цілилися не в голову. Я підняв трофей і став його розглядати. Знову вибухнула  граната. Не так сильно, але чомусь було багато газу. Навколо почали кашляти. Хмара накрила й мене. Відчув, що не маю чим дихати. Дуже запекло в очах, обличчя заливали сльози. Не знав куди йти. Від розпачу згадав, що маю ж протигаз… Здавалося ще трохи і задихнуся. Раптом мене підхопили дужі руки, у рота полився лимонний сік. Стало легше. Підтягли ще кудись. „Откройте глаза”, – наказав невідомий. Я старанно намагався розплющити очі. У них чимось побризкали. Хвилин за десять попустило.

Хто мене вів, не знаю, а лікарем виявився мій тезка Олександр з Дніпропетровська.

– Я понимаю, вы журналист, – сказав він, – но поймите, это не игра, это война. И нам отступать некуда. Или сейчас, или никогда. Не отвлекайте ребят, они настоящие герои. Вы не представляете, сколько ранений и отравлений. А они не сдаются. Я почти не сплю, некогда. Еле на ногах стою, как они выдерживают, не знаю. Нужны свежие силы, а мужики спят. Сколько у нас козаков, и где они? Больше ротозеев с фотоаппаратами…

Я подякував і пішов присоромлений. Вечоріло. Над Майданом Незалежності і нашої гідності здіймався чорний дим. „Наче Батий повертається”, – зітхнула біля мене старенька, обгорнута державним прапором.

Відпочивши у прес-центрі, знову вийшов на Майдан. Навколо кипіла робота. Люди довбали бруківку і підносили її до барикад, згрібали сніг у мішки і зміцнювали ними оборону. На цих роботах були задіяні навіть дівчата, жінки і літні чоловіки. Хлопці розбирали рекламні щити, тягли бетонні блоки, усе, що траплялося до рук і будували нові укріплення на Грушевського. Узявся до згрібання снігу і я, поки не розболілося хворе серце. Люди працювали швидко і переважно мовчки. Лише інколи хтось вимовляв: „фашисти”, „бандити”, як це можна йти проти народу?”, „не здамося банді”.

Ночував у КМДА. Усе тіло боліло, а між тим, вартові, подрімавши кілька годин, ішли на барикади. На їхнє місце лягали ті, що повернулися з них. Вранці дізнався про нові атаки беркутівці і нових постраждалих. Подався до прес-центру, повз мене пронесли розпухлого, побитого чоловіка. Не витримав, пішов на Грушевського. Бої тривали. Цього разу я був обережніший. Одягнув маску, від газу тікав, враховував напрямок вітру. Спецпризначенці знову стріляли і кидали гранати, протестувальники відповідали камінням, коктейлем Молотова. Стріляли також з великої змайстрованої щойно рогатки і феєрверками. Беркут намагався загасити шини водою, бійці опору підпалювали нові. Згорів магазин біля барикади. Бійці спротиву охороняли вхід до Національної Академії України. Я згадав, як учора після однієї з атак беркутівців допомагав жіночці, котра назвалася Світланою Шевчук, знайти тележурналістів. Вона розповіла, що працює в Академії. Беркутівці розбили скляні двері до приміщення і кинули туди гранату. Працівники повтікали.

– Я залишилася сама, – волала пані Світлана. – А там безцінні речі, шедеври нашої культури, артефакти. Врятуйте їх! Вороги завжди нищили нашу пам’ять, культуру…

– Нічого не пропало? – запитав я охоронця.

– Здається, ні, – відповів Борис з Вінниці. Ми розговорилися.

– Ви журналіст, – говорив він, – напишіть правду, скажіть людям, що ми маємо справу зі звичайним фашизмом. Комуністи і члени партії регіонів завжди навішували цей ярлик нам, звичайним українцям, котрі люблять свою землю, мову, культуру. Усе це їм чуже, а тому нецікаве і не має вартості, можна і гранату кинути. А я захищатиму Академію, бо тут теж наша душа. Проти нас бездушні люди. Може тому вони такі жорстокі. Я все думав, як це можна бити вбивати простих людей, катувати навіть жінок. А тепер зрозумів: вони фашисти, для них це нормально. Не дивно, що розгорнули по всій країні полювання на євромайданівців, бо ми не хочемо бути рабами. Нам не жити разом. Якщо вони переможуть, то знищать усіх. Чому стільки людей спить, невже не розуміють? Коли Київ узяв Муравйов, то людей вбивали навіть за вишиванку і українську мову. А чим люди, які нацькували на нас Беркут, кращі від Муравйова?

Я їхав додому засмучений і натхненний водночас. У центрі Києва народжується нова Україна, народжуються вільні люди. Але як же їм важко! Уже дома дізнався про те, що захисники відтепер уже кривавого режиму розгромили медпункт; катували українця-козака, відрубали йому чуба, роздягли на морозі, фотографувалися з ним. Так робили гітлерівці. Почув, як замордували Юрія Вербицького. І не лише за те, що він був з Майдану, а, насамперед, за те, що львів’янин. Я дізнався, як беркутівці, захопивши в полон протестувальників, били їх ногами, змушуючи співати гімн України. Вочевидь він їм чужий. Отже, це завойовники, а їхні дії таки справді звичайний фашизм. У тлумачному словнику української мови написано: „Фашизм  – політична течія, в основі якої лежить ідеологія культу сильної особистості, агресивного шовінізму та расизму”. Хіба не проти цього виступили українці на Майдані? Хіба не за європейські, демократичні цінності вони вийшли? І що отримали у відповідь? Отже, боротьба триває і треба знову їхати до Києва, адже мені вже передали теплі речі і гроші на революцію…

Автор статті:  журналіст Олександер ВІВЧАРИК,

м.Сміла, Черкаська обл.

(karafka13@gmail.com)

Фото зроблені журналістом Олександром ВІВЧАРИКОМ,

На світлинах: 1– на Майдані зараз нема усміхнених облич; 2-3–  поповнення на передову; 4– майже 70-річний захисник Майдану, колишній директор видавництва пан Олег; 5– гумова куля в живіт – це ще не найгірше; 6-8– спецпризначенці стріляють з-за спин; 9-17– бійці революції відповідають як можуть; 18– шини, як перепустка на передову; 19-22– жінки не стоять осторонь революції; 23– як там наші захисники?; 24– гумова куля і свинцева шрапнель беркутівців; 25– журналістам теж непросто; 26– не втримався, взяв поїсти; 27– польський журналіст, що ошелешив беркутівців запитанням, чому вони українці б’ють українців; 29– на знаменитому піаніно вже не грають; 30– „ставай лідером на барикадах або не ходи сюди”, – кричали Віталію Кличку на Грушевського; 31– тут народжується нація; 32– „наче Батий повернувся”; 33– барикади зводять дуже швидко; 34– небайдужа Світлана Шевчук з Академії наук