РІЗНИЦЯ, АЛЕ ДУЖЕ НЕВЕЛИКА

Автор: Євген Петренко

Навіть у країнах з демократичними режимами жінки століттями боролися за свої права. У французькій Третій республіці один із парламентаріїв доводив, що різниця між жінками і чоловіками незначна, але з амфітеатру прозвучали слова: «Нехай живе ця мала різниця!». Це висловлювання з виразним сексуальним відтінком увійшло до словників. Найбільш воно подобається тим, хто ігнорує іншу, чималу різницю: у світі політики і бізнесу домінують чоловіки. Це можна проілюструвати на двох прикладах: французькому, де сама перспектива жінки при владі стала епохальною сенсацією, і скандинавському, де така сама перспектива не викликає жодних емоцій.

Приклад Франції
Для початку порівняймо Францію з Англією, її постійним суперником. В історії й суспільній свідомості Франції, країні кохання, моди й елегантности, прекрасна стать займає особливе місце. Англійські звичаї і література не оспівували жінок із французькою екзальтованістю, але погоджувалися на їхнє правління: енергійним правителькам із залізною волею — Єлизаветі і Вікторії — імперія завдячує своєю потугою.

Польща, Німеччина, Англія у гербах мають птахів і звірів; у Франції роль герба виконує Маріанна, чиї погруддя встановлюють у школах і меріях. Її прообразом служать чергові володарки масової свідомости: акторки і моделі, зокрема Бріджит Бардо, Катрін Деньов.

Як часто буває, таке афішування символів приховує мінімум реальних прав. Франція, незважаючи на Маріанну, яка уособлювала Свободу і вела людей на барикади, перебувала у більшій залежності від чоловіків, ніж багато європейських країн. Виборчі права, активні й пасивні, жінки отримали там лише у 1944 році, ще більше ця країна відставала у практичному запровадженні рівноправ’я.

Складно повірити, але аж до 1965 року заміжня жінка не могла ні відкрити власного банківського рахунку, ні розпочати працювати без дозволу чоловіка. До 1970 року материнські права були меншими від батьківських прав, нерівність прав при розлученні утримувалась до 1975 року, а в певному розумінні — навіть до останніх років, коли було ліквідовано період у 300 днів, після якого розведені жінки і вдови, на відміну від чоловіків, набували право на повторний шлюб.

Щоб якось зменшити французьке відставання у правах жінки, соціалісти підтримали у 2000 році закон про паритет. За цим законом, політичні партії повинні складати виборчі списки зі співвідношенням жінок і чоловіків половина — наполовину. Прихильники цього закону не тільки турбувались про рівність, але й думали про облагородження політичного життя. Вони доводили, що жінки, завдяки своїм абсолютно природним якостям, стануть ближчими до буденних турбот виборців і візьмуться за вирішення конкретних проблем. Політика нічого не втратить, коли у ній буде менше пустих, ялових амбіцій.

Але ці сміливі теоретичні конструкції не дали очікуваних вагомих результатів. Жінка, як символ країни, — на почесному місці. Та вже перспектива влади для Сеголен Руайяль — зрештою, дуже реальна — викликала великі емоції, порівнювані з емоціями у зв’язку з боротьбою Гілларі Клінтон за владу у Білому домі. Досить нагадати, що у розпал виборчої кампанії Сеголен Руайяль, її колега і номінальний союзник, колишній прем’єр Лоран Фабіус публічно іронізував: «А хто виховуватиме дітей?»

А як із жінкою при владі? Найвідоміша французька журналістка Хрістін Окрен, дружина міністра закордонних справ Бернара Кушнера, написала кілька книжок про людей влади, зокрема й про «жінок, які нами керують». В останній вона ставила запитання: чи жінка краще управлятиме, а чи під тиском влади, грошей і оточення погодиться з одвічними правилами?

Маргарет Тетчер, прем’єр Великобританії протягом одинадцяти років, увійшла в історію як синонім рішучости (зокрема, стверджувала, що кожна жінка, яка веде домашнє господарство і керує сімейним бюджетом, краще від інших знає, як керувати країною). Президент Міттеран, який розумівся на жінках, казав, що «це єдиний чоловік у британському уряді», і вважав, що у неї — «очі Калігули і уста Мерилін Монро». Справді, тільки її рішучість дозволила зламати опір страйкуючих гірників та виграти війну за Фолклендські острови.

Описуючи канцлера Німеччини Ангелу Меркель, Окрен звертає увагу на те, що вона «більшого значення надає компетентності, ніж завоюванню симпатій оточення», і звертає увагу на незначну деталь: на робочому столі Меркель стоїть гравюра у срібній рамці. І це не фотографія чоловіка чи когось із родини, а зображення Катерини ІІ, потужної російської цариці, зрештою — землячки Меркель, бо — саксонської принцеси. Окрент говорить, що пані канцлер не розлучається із цією гравюрою. Невідомо, чи вона цінує символ російсько-німецьких зв’язків, чи силу характеру, а чи просто спільне регіональне походження. «Люди не звертають уваги на стать їхнього лідера, а на те, що він може зробити», — каже Меркель. Якщо так, то чому стільки емоцій при висуненні кандидатур Сеголен чи Клінтон?

Оцінюючи останню, можна скористатися думкою Карла Бернштейна, автора змістовної біографії цієї «виняткової жінки в історії Америки». На його думку, своїм обранням на посаду сенатора Нью-Йорка Клінтон повинна завдячувати «турне слухання»: вся кампанія 2000 року не була еманацією сили і амбіції отримання влади, а навпаки — нинішній держсекретар дбала лише про те, щоб нікого не образити, і виборцям говорила те, що вони прагнули почути. Навіть протягом першого року в сенаті Клінтон фактично продовжувала турне, приносила каву колегам, пам’ятаючи, хто з них п’є з вершками, і відносила філіжанки.

Відома журналістка Анета Вернер, яка працювала для ВВС, проінтерв’ювавши відомих жінок-політиків, зробила кілька психологічних портретів. Кожна із цих жінок переможно пройшла випробування (наприклад Юлія Тимошенко — в’язницею, Вайра Фрейберга — еміграційною бідністю і початком з нуля), що сприяло їхньому загартуванню; вражала їхня працьовитість, оскільки вони були матерями і дружинами, які не занедбували «другої професії» і при цьому не намагалися набути чоловічих рис, не втрачали жіночности, були елегантними; спільною рисою жінок-політиків є теплота і сердечність, з якою вони ставилися до людей. Розповідаючи про Тетчер, Вернер каже, що жіноча природа у відносинах із оточенням не виключає твердости і рішучости. Чоловіки це добре знають.

«За іронією історії консерватор Саркозі зруйнував традиції власного політичного табору, увівши в уряд жінок (майже половину), частина з них не була депутатами і навіть походила з етнічних меншин (Рашида Таті, Рама Яде). У французькій лівиці за лідерство вже традиційно борються дві жінки, але у списках більшість становлять чоловіки», — пише Хрістіна Окрен.

За прикладом Скандинавії
Скандинавський приклад схиляє нас до питання: «Як сталося, що країни, які посідають перші місця у різних рейтингах гармонії і добробуту в суспільстві, мають відносно найбільшу кількість жінок у владі?»

У периферійній і донедавна неотесаній Скандинавії рівноправ’я мало обмежуватися нордичним відповідником трьом «к»: костьола, колиски і кухні. А тимчасом відбулося щось зовсім інше, це особливо видно у Фінляндії. Фінки вже у середньовіччі здобули економічні права, на які інші європейки чекали до новітніх часів. Фінські жінки першими у світі стали депутатами.

Але у Скандинавії не було б рівноправ’я, якби не тамтешній клімат. Патріархат при морозі і довгих ночах не мав шансів. Тим же пояснюється і значна присутність жінок у фінському народному епосі «Калевала». До поширення соціального забезпечення, відпусток для народження дитини і доплат на дитину скандинавський чоловік, власник малого господарства, не міг дозволити собі самостійно утримувати дружину та дітей.

Крім клімату, своїм місцем у суспільстві фінки завдячують загарбникам. Шведи, які колонізували «поганську» Фінляндію, дозволили вдовам розпоряджатися власним маєтком: не тому, щоб сприяти фемінізму, а щоб ослабити сімейні зв’язки: раніше підкорені фіни уникали розпорошення родинних капіталів, і вдовин маєток потрапляв під управління чоловіків, родичів чоловіка. А тепер вдови залишалися на своєму. Хоч як дивно, але фінки позитивно оцінюють російського царя Миколу ІІ і його згоду на надання виборчих прав жінкам. Після революції 1905 року громадянки Великого Князівства Фінляндії могли бути обраними до новоутвореного парламенту провінції.

Але мало минути майже сто років, щоб обрання Тарью Галонен президентом розпочало дамську еру у фінському політичному житті. Тодішні вибори назвали «три проти одного» — крім Галонен, тодішньої міністра закордонних справ, на президентство претендували міністр оборони, багаторічна голова парламенту та колишній прем’єр-міністр.

Галонен у 2003 році разом із Аннелі Єттеенм’які створила перший у світі жіночий президентсько-прем’єрський дует. Але кабінет Єттеенм’які виявився дуже нестабільним: проіснувавши 55 днів, канув у Лету в атмосфері скандалу. Пані прем’єр — тепер депутат Європарламенту, а пані президент — найпопулярніший політик у країні; Рітте Уосукайнен, інший фінський політик великого калібру, донедавна — голова парламенту, прославилась після опублікування скандальної автобіографії «Тремтяче полум’я». У ній авторка описала свої стосунки з чоловіками — вона зневажила своїх колег з уряду: міністра культури назвала змією, керівника МВС — позбавленим чести, міністра закордонних справ — брехуном, і описала інтимні стосунки зі своїм чоловіком. Зрозуміло, що книга стала бестселером і політичним успіхом. Обійшлося без скандалів і судових процесів. Мало того, зросла популярність самої Уосукайнен, улюблениці таблоїдів, — дами, яка зробила собі зачіску «а ля Маргарет Тетчер» і вміє шокувати громадськість з усміхом і елегантністю. Також її чоловік був на сьомому небі.

Товста скляна стеля
Якщо у політиці фінки подолали всі бар’єри, то у бізнесі їм не пощастило досягти відповідних висот. Хоча більшість фінського уряду — це жінки, але у десятиособовій раді директорів «Нокії», символу сучасної Фінляндії, — майже самі чоловіки. Норвегія не чекала і законодавчо у 2004 році встановила рівноправність. Відтоді обом статям гарантовано принаймні 40?% місць у керівництвах державних фірм. Рішення ніби прогресивне, але виявилось, що норвезький ринок праці не був готовим до такої зміни.

Мала впливовість жінок у бізнесі властива не тільки Скандинавії. З минулорічного аналізу п’ятисот найбільших американських фірм, проведеного журналом «Форбс», випливає, що жінки керують лише одинадцятьма великими підприємствами. Невже чоловіки, діючи за принципом «хто має гроші, той має владу», цілеспрямовано обмежують доступ жінок до посад у великих фірмах?

Чому амбітні жінки, не гірші від чоловіків, не потрапляють на найвищі посади, а тільки завершують кар’єри заступниками? У 70-х роках невидимі причини, які не давали зайняти жінкам перші місця, описані як скляна стеля. Еліс Іглі та Лінда Карлі, авторки книги «Через лабіринт: правда про те, як жінки стають лідерами» пишуть, що жінки не мають часу на товариські зустрічі. Бо на них, а не на зборах під час праці, приймаються найважливіші рішення. Особливо кадрові.

Перемогти чоловіків
Навіть якщо жінки вже знайдуть час для спілкування з колегами по роботі у неформальній обстановці, то вони приречені виконувати типово чоловічі функції. Кілька років тому розголос отримала судова справа проти мережі магазинів Волл-Март, однієї з найбільших фірм США. Його розпочала менеджерка, яка почула, що не має жодних шансів на просування по службі, бо не полює і не рибалить. Суд встановив, що керівництво концерну інтегрувало персонал шляхом спільних полювань на куріпок, а хто не брав участи у ньому, втрачав шанс на успішну кар’єру.

Але, з другого боку, авторки блискучих успіхів у бізнесі й політиці рідко згадують про необхідність зміни правил і не думають бути речниками жінок, що професійно не реалізувалися. Вони не закликають пробивати скляні стелі. Якщо ми їх пробили, кажуть, і перемогли чоловіків за їхніми правилами, то чому інші жінки не зможуть дати собі ради? Навіть в англійському парламенті є тир для відпочинку депутатів, але немає ясел, які можуть полегшити життя жінкам-депутатам. Чи не в цьому й полягає проблема?

За матеріалами закордонної преси підготував Євген Петренко
Джерело: Українське слово