Автор: Букало І. С., студент Запорізького національного університету

 В історії розвитку міжнародних відносин збройна сила застосовувалася надзвичайно часто як спосіб вирішення міжнародних конфліктів. Статистика Міжнародного червоного Хреста свідчить, що протягом останніх 5 тис. років відбулося приблизно 14 тис. війн, у яких загинуло приблизно 5 млрд. людей. Сучасні збройні конфлікти, як активні, так і латентні, примушують тисячі людей щодня стикатися з жорстокостями війни та стражданнями, смертю, руйнуванням, що їх вона спричиняє [1,311].

Упродовж тривалого часу в сучасній науці панувала думка про переважання війни та воєнних відносин у давній період. Зокрема, в радянській доктрині підкреслювалося, що тоді «майже кожна війна мала агресивний характер, ставлячи за мету підкорення інших народів, захоплення чужих земель, рабів і різних матеріальних цінностей. Войовнича загарбницька зовнішня політика більшості держав Стародавнього Сходу…визначала мету і завдання дипломатії» [2,3]. Такого погляду дотримувались і західноєвропейські автори, які зазначають, що «війни велись, зазвичай, у найбільш варварський спосіб» [3,74].

Міжнародна спільнота за свою історію виробила певний кодекс поведінки для учасників збройних конфліктів, до якого належать не тільки писані норми, але й загальні принципи та звичаєве право, тобто ті неписані правила, які всі держави традиційно визнають обов’язковими [1,315].

Зокрема, культура Стародавнього Єгипту була наповнена турботою про людей. «Сім діянь справжнього  Милосердя» закликають «нагодувати голодного, напоїти спраглого, одягти роздягненого, дати притулок мандрівнику, визволити полоненого, вилікувати хворого, поховати мертвого». Заповідь, датована ІІ тис. роком до Р. Х., каже : «Нагодуй ворога свого». Не можна було кривдити гостя, навіть якщо він був ворогом [3,74].

Приблизно у 2000 р. до н. е. виникли перші закони ведення війни, а давньоіндійська збірка законів, відома під назвою «Закони Ману», та середньовічний кодекс поведінки «Бусідо» засвідчують намагання виробити правила, які дають змогу зменшити та полегшити наслідки війни – воїнам заборонялося вбивати поранених ворогів та ворогів, які здаються у полон. Також заборонялося використання запалених стріл, стріл із зазублинами або отруєної зброї. Існували правила реквізиції власності ворога і правила поводження з військовополоненими, заборонено було оголошувати війну без пощади [1,316].

Протягом історії розвитку людства і відносин між державами, які регулювалися здебільшого за допомогою зброї, виникла система «картелів та капітуляцій» - угод між командувачами армій [4].

У Стародавньому Римі ж діяв принцип «inter arma silent leges» (коли говорить зброя, закони мовчать). Але навіть і ця лаконічна фраза Цицерона не зовсім правильно відображає необмежену римську практику ведення війни. Рим досить часто проводив різницю між своїми сусідами та іншими народами, автоматично зараховуючи останніх до своїх ворогів. У війнах з ними не було жодних обмежень; відповідно політика ведення війни була «безжалісна і віроломна».

Пізніше саме вони та філософи-стоїки розробили концепцію справедливої війни, яка відродилась у середньовіччі. Кращими намірами було продиктовано філософське вчення про те, що не можна починати війну без justa causa, інакше кажучи, війна може бути розпочата лише з метою захисту або для відновлення справедливості.

Корені гуманітарного права знаходимо і у вченнях китайських мислителів, правителів і полководців, які мали величезний вплив упродовж усієї історії Китаю. Прикладом є вчення Сунь-Цзи, відома праця якого «Про воєнне мистецтво», з’явившись близько 500 р. до Р. Х., актуальна серед фахівців і нині. Сунь-Цзи, який не був зацікавлений у розробці стратегії для короткотривалої перемоги, закликав «намагатись отримати моральну перемогу над ворогом» і стверджував, що вмілий стратег має бути спроможний перемогти ворога, не вдаючись до воєнних дій, заволодіти ворожим містом, не беручи його в облогу, і покорити ворожу державу, не проливаючи крові.

Таким чином, стародавні цивілізації Азії та Європи, виявляючи значний взаємовплив, зробили вагомий внесок у зародження та розвиток гуманітарного права.

У середньовіччі досить активно розвивалась доктрина bellum justum, як учення про справедливу війну. Головний зміст цього вчення мав дати відповідь на запитання: чи дозволено християнам брати участь у війнах. На етапі раннього середньовіччя служителі церкви давали негативну відповідь на це запитання, оскільки це суперечило основним канонам християнства.

Значний внесок у розвиток теорії міжнародного гуманітарного права в цей період зробив Хома Аквінський (1224-1274). Він визначав існування справедливої війни за наявності таких передумов: 1) для того, щоб вважатись справедливою, війна має оголошуватись і проводитись компетентним сувереном, а не приватною особою; 2) обов’язкова наявність справедливої причини для війни; 3) держава, яка проводить справедливу війну, має володіти справедливими намірами, тобто, її дії мають сприяти підтриманню добра й уникненню зла.

Війни в середньовіччі велися із особливою жорстокістю і мали на меті остаточне знищення  противника. Певне полегшення правил ведення війни відбулося завдяки зусиллям церкви, з одного богу, і традиціям лицарства – з іншого. Книгою лицарських законів був «Статут лицаря», на якому присягали лицарській вірності. Серед найважливіших його статей варто виділити основні зобов’язання лицаря: битися за віру й виступати на захист релігії, і навіть вмерти, але не зректись християнства; щит лицаря завжди має бути притулком і захистом слабкого та пригнобленого; лицар не має права вступати в нерівний бій, тобто кілька лицарів не повинні йти проти одного й мусять уникати будь-якої облуди та брехні.

Прослідковуючи еволюцію розвитку міжнародного гуманітарного права, варто зазначити, що в цьому процесі важливе місце посідає національне законодавство. Наочним прикладом є Воєнний кодекс 1621 р., укладений шведським королем Густавом ІІ. Він налічував 150 статей, серед яких лише сім стосувалися гуманітарного права [3,76-84].

Під час тридцятирічної війни у травні 1625 р. побачила світ робота видатного голландського вченого Гуго Гроція «Про право війни и миру»,  в якій він розглядав проблеми співвідношення війни і права, і доводив, що в разі неможливості уникнення війни вона повинна вестись у відповідності з принципами права і гуманності.

До Гуго Гроція іспанський учений Франціско де Вітторіа також обґрунтував необхідність гуманізації війни, але не пропонував шляхів вирішення проблеми. Одним з перших розробив правові підстави пом’якшення жорстокості війни Гуго Гроцій у праці «Від законної війни до миру».

У 1762 р. у праці «Про суспільний договір» Жан-Жак Руссо сформулював ідею, яку пізніше було взято за основу в міжнародному гуманітарному праві: «Війна – це відносини не між людьми, а між державами, і люди стають ворогами випадково, не як людські особи і навіть не як громадяни, а як вояки…». А з вояками, вважає Руссо, можна воювати тільки до тих пір, поки вони самі воюють. Але щойно вони склали зброю, «вони знову стають просто людьми», і до них слід ставитися гуманно (Ж.-Ж. Руссо. Про суспільний договір, кн. 1, гл. ІV).

Проте безпосередньо зародження сучасного гуманітарного права відбулося наприкінці ХІХ ст. і пов’язане з іменами Анрі Дюнана та Френсіса Лібера, які майже одночасно заклали підвалини двох складових міжнародного гуманітарного права, яке має два джерела походження.

Першим юридичним оформленням захисту жертв війни стала Женевська конвенція 1864 р. «Про поліпшення долі поранених і хворих воїнів під час суходільної війни». Початок цьому напрямові міжнародного гуманітарного права поклав громадянин Женеви Анрі Дюнан, який у 1862 р. видав книгу «Спогади про Сольферіно», в якій, вражений жахами поля бою після битви при містечку Сольферіно в Ломбардії, запропонував скликати міжнародну конференцію, або розробити документ стосовно долі поранених і хворих воїнів, який мав стати обов’язковим для всіх учасників.

Перша Женевська конвенція була розроблена на міжнародній конференції, в якій взяли участь представники 16 держав, далі цей напрям у гуманітарному праві дістав назву «право Женеви». В період з 1864 по 1907 р. цю Конвенцію ратифікувало 57 держав.

В 1899 р. було укладено договір, що поширював дію цієї конвенції на поранених, хворих та осіб, що потерпіли корабельну аварію.

У 1906 р. вперше було переглянуто Конвенцію 1864 р. і прийнято нову конвенцію з такою самою назвою, а в 1907 р. дію принципів Конвенції 1906 р. поширено на війну на морі.

Кодифікація гуманітарного права відбувалася тим часом і на доктринальному рівні. Інститут міжнародного права на оксфордських сесіях розробив Кодекс законів і звичаїв суходільної війни (1880 р.), а в 1913 р. – Кодекс законів і звичаїв ведення війни на морі, що сприяло розробці Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 рр. Велику кодифікаційну роботу проводив також Міжнародний інститут гуманітарного права.

У 1929 р. було прийнято дві нові Женевські конвенції, що скасували дію попередніх. Перша мала ту саму назву, що й конвенції 1864 та 1906 рр., але була більш досконалою, а друга – про поводження з військовополоненими.

Після Другої світової війни в 1949 р. в Женеві було скликано Дипломатичну конференцію, на якій Женевські конвенції 1929 р. були замінені новими, вдосконаленими Конвенціями, що і складають сучасне «право Женеви».

У 1977 р. були розроблені й прийняті два Додаткові протоколи: Додатковий протокол І, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, і Додатковий протокол ІІ, що стосується захисту жертв збройних конфліктів не міжнародного характеру.

Розвиток іншого напряму міжнародного гуманітарного права  - норм і принципів обмеження засобів і методів ведення війни, або «права Гааги», - пов'язаний з ім’ям Френсіса Лібера – німецького юриста, який під час війни між Північчю і Півднем у США за дорученням президента Авраама Лінкольна розробив інструкцію для польових військ США, відому як кодекс Лібера. В 1863 р. було видано наказ, що містив правила ведення війни, які передбачали запобігання надмірним стражданням та жертвам під час бойових дій.

Першим міжнародним документом цього напряму стала Санкт-Петербурзька декларація 1868 р. «Про заборону використання вибухових і запалюючих снарядів вагою менш ніж 400 грамів».

Подальший розвиток кодифікація цього напряму дістала на міжнародних конференціях у Парижі (1856 та 1884 рр.), Брюсселі (1874 р.) та в Гаазі, де в 1899 та 1907 рр. було розроблено та прийнято низку конвенцій, які закріпили норми і принципи засобів та методів ведення війни. Під егідою Ліги Націй у 1925 р. у Женеві було прийнято «Протокол про заборону застосування під час війни задушливих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів ведення війни».

У 60-ті роки ООН розширила свою діяльність у створенні системи гуманітарного права. У 1967 р. Рада Безпеки ООН наголосила, що права людини повинні поважатися всіма сторонами, втягненими в конфлікт; сторони повинні виконувати всі зобов’язання, взяті ними у відповідності до Женевських конвенцій 1949 р.

В подальшому Генеральна Асамблея ухвалила низку інших важливих актів: Основні принципи захисту цивільного населення в період збройних конфліктів (9 грудня 1970 р.); Основні принципи правового режиму комбатантів, що борються проти колоніального та іноземного панування чи расистських режимів (12 грудня 1973 р.); Принципи міжнародного співробітництва держав щодо виявлення, арешту, видачі та покарання осіб, винних у воєнних злочинах проти людства (3 грудня 1973 р.); Декларація про захист жінок та дітей за надзвичайних обставин та в період збройних конфліктів (14 грудня 1974 р.).

На конференції ООН у 1980 р. було прийнято текст Конвенції про заборону та обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що завдають надзвичайних пошкоджень або діють не вибірково, з чотирма додатковими протоколами. Також були укладені: Конвенція про заборону бактеріологічної зброї 1972 р., Конвенція про заборону хімічної зброї 1993 р., Оттавська конвенція про заборону застосування, накопичування запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їх знешкодження 1997 р. [1,316-320].

Література:

1. Міжнародне право: Основні галузі: Підручник/ За ред. В. Г. Буткевича. – К.: Либідь, 2004. –С.311-320.

2. Международные отношения и дипломатия на Древнем Востоке. – М.: Наука, 1987. – С.3

3. Міжнародне гуманітарне право: Підручник/ За ред. Репецького В. М. – К.: Знання, 2007. – С.74-84.

4. Пикте Ж. Развитие и принципы международного гуманитарного права. М., 1994.

5. Міжнародне право: Підручник. – К.: Правова єдність, 2009. –С.364.