Мова про мову. І не тільки

Автор: Марта Онуфрів 

Світова практика показала, що консолідація титульної нації разом із культивованим патріотизмом – вирішальний чинник у розвою будь-якої країни, рівно ж – її захисту на зовнішньому відтинку. Дивно, що більшість українських політиків, політологів, журналістів досі не розуміють важливості зшивання титульної нації за допомогою державної (української) мови та її похідних. Вочевидь, Україна повинна забезпечувати розвиток кожної етнічної меншини, однак найвища пора припинити спекуляції навколо утисків російської мови. І водночас зайнятися поверненням національної пам`яті українцям, передовсім -української мови в усі сфери життя.

Критичний стан української мови. Як подолати?

Безперечно, для російськомовних громадян не існує проблеми з українською мовою в Україні: їх влаштовує статус-кво російської мови, тобто цілковите домінування її над українською. І навпаки: свідомих українців гнітить той факт, що державною мовою не розмовляє значна частина депутатів Верховної Ради, переважаюча більшість дерслужбовців усіх рівнів, та ж мова, за невелеким винятком, не лунає з екранів телевізора, по радіо, на вулицях різних міст, триває засилля російських книг, газет і журналів тощо.

На жаль, за п`ятирічне правління «помаранчевого» Президента України мало що змінилося в країні. Маємо певні зрушення в середньому й вищому шкільництві, виросло молоде покоління, частково національно свідоме, деякі очільники ПРУ стали публічно розмовляти українською, на міжнародному рівні зроблено прорив із визнанням Голодомору-1932-33 і відновлено козацьку столицю Батурин.

Дещо з переліченого названо здобутками умовно. По-перше: ще в часи комуністичного терору українська діаспора зняла документальний фільм про Голодомор-32-33 «Жнива розпачу», який побачив світ (кінострічка здобула на міжнародних фестивалях багато золотих і срібних нагород). Окрім того, іншими середниками ширила у світі інформацію про виморювання українців штучним голодом. По-друге: кошти на спорудження Меморіального комплексу жертвам голодоморів і Батурина доцільніше було скерувати на відкриття в Севастополі та Симферополі філіалів престижних київських вузів, не менш престижних українських гімназій і т.д. Мабуть, завдяки таким заходам Крим переставав би бути «гарячою точкою» України.

Про українську мову. Її повернення в усі сфери життя має відбуватися в контексті широко масштабного національного відродження., тобто державної програми, наповненої необхідними коштами. Утім, варто б використати міжнародний досвід: надання преференцій працівникам за їхнє знання мов і використання за місцем праці (у даному випадку – української мови). Головну увагу варто звернути на середнє й вище шкільництво: виділити додаткові кошти україномовним школам, гімназіям та вищим навчальним закладам, підвищити зарплатню вчителям української мови та предметникам з українською мовою викладання, охопити шкільну молодь факультативами патріотичного виховання. Саме така програма національного відродження має бути пріоритетною для кожного президента України (інші аспекти програми розглянемо нижче). І лише тоді українська мова стане престижнішою!

Що ж до держслужбовців, то, гадаю, слід запозичити досвід гетьмана Павла Скоропадського: ще в 1918 році організовували шестимісячні курси української мови, з наступною мовною переатестацією.

Саме такий шлях обирають інші народи. Ось в Ізраїлі не тільки відродили мертву мову іврит, але й заставили вивчити її всіх, хто хочів підніматися по службових щаблях. Не менш кардинальне здійснили країни Балтії, впроваджуючи в усі сфери життя мову кожної титульної нації. Звісно, в будь-якій країні світу не отримаєш громадянства без знання державної мови, без неї не здобудеш освіту, не матимеш більш-менш оплачувану працю тощо. І тільки в Україні більшість росіян не хочуть опановувати державну мову, а й вимагають спеціального статусу для російської.

Назагал в Україні склалася парадоксальна ситуація: майже всі чиновники відкрито нехтують Законом про державну мову України, в деяких ЗМІ її просто зневажають, ще гірше - безкарно діють усілякі українофоби. У контексті останнього варто б згадати вбивство композитора Ігоря Білозіра (Львів), правозахиcника української мови Богдана Паздерського (Київ), українського патріота Максима Чайки (Одеса), а також про свавілля місцевої прокуратури й правоохоронців супроти патріота Сергія Мельничука (Луганськ) та ін.

Як же реаґують Президент України, Генеральна прокурора України на прояви ксенофобії українофобського характеру? Відповідь: клерки зі секретаріату займаються черговою відпискою, а «контора» О. Медведька потурає явним українофобам. 

На щастя, не всі в Україні миряться з упослідженим станом української мови: патріоти-відчуйдухи – С. Мельничук (Луганськ), В. Богайчук (Київ), О. Ільченко (Миколаїв) та ін. - відстоюють у судах України право української мови на її існування, а навіть із відповідними позовами звертаються до Міжнародного суду.

Винен не тільки Президент Віктор Ющенко

Відомо, що мова – консолідуючий і державотворчий чинник будь-якого народу. Справжні керманичі дбають не тільки про розвиток державної мови, її чистоту, але й забезпечують повагу до неї. Лише не в Україні. Навряд, чи знайдеться у світі країна, де б на національному радіо чи теле-шоу зневажали її державну мову, як це дозволяють робити всіляким лєвченкам. Бо всюди існує механізм захисту державних атрибутів.

Про чистоту мови. Не так давно Польща та Франція прийняли законодавчі акти, які обмежують використання англійської мови (в рекламах, написах, національному ефірі тощо).  А в Україні не тільки російська мова витіснила українську на задвірки, але й бездумно використовується англійська (у назвах, рекламах), а найгірше – навстіж відкрито інформаційний простір для антиукраїнської пропаганди. Ось і ведеться інформаційна війна Росії проти України, руйнуючи й без того слабкі підвалини нашої державності.

Чи винен у цьому Президент Віктор Ющенко, гарант Конституції? Безперечно! Упродовж п`яти років він мав достатньо повноважень, щоб не тільки зміцнити Україну як національну державу, але й задіяти механізми для дотримання в ній законності та правопорядку.

Однак влада лише тоді працює успішно, коли на неї чинять безперервний тиск. Такий тиск мали б здійснювати національна еліта, політичні партії правого й право-центристського крила, патріотичні громадські організації, а також активне громадянське супільство. На жаль, національна еліта розбрелася, за невеликим винятком, по політичних офісах, включившись у безконечну й безрезультатну політичну боротьбу. Щодо пасіонарних майданівців, то вони, замість створити свою дієву громадську організацію, розбіглися по власних кухнях, де й досі виливають свої образи й жалі.

Боляче, що вже вкотре українська національна ідея залишилася не реалізованою: їй забракло харизматичного й одержимого провідника та жертвенних борців. Водночас відбулася дискредитація національно-патріотичного руху, провідники якого самоусунулися від своїх першочергових завдань.

Цілковито заникло Всеукраїнське Товариство «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, яке мала б працювати на національне відродження, головно – у зрусифікованих областях України. Саме це Товариство повинно би бити на сполох із приводу триваючої в Україні русифікації, відстоювати право титульної нації на власну історію, культуру, мову!

А тим часом українська мова занепадає не тільки в Києві, а й у містах Галичини. Майже всі радіостанції Львова, Тернополя та інших міст навперейми змагаються в запопадливості до російської попси. Рідко почуєте українську пісню в ресторанах, кафе, на дискотеках, в маршрутках.
Як же можна вирішити цю проблему? Україна має запозичити міжнародний досвід щодо захисту національного виробника: 20% - чужинецької музики, 80% - національної.

Окрема тема - телебачення України. Воно практично російськомовне та ще й частенько трактує певні теми в догоду Москві, а навіть займає антиукраїнську позицію (Подібного не трапляється в жодній країні, так як уся вертикаль влади, в тому числі й ЗМІ, підпорядковані національним інтересам). А наразі більшість українських ЗМІ прищеплюють громадянам України почуття меншовартості, орієнтують на чужу культуру, чужу мову, вихолощують і без того куценький патріотизм.

Однак чи могла Галичина протистояти новій хвилі русифікації? Звісно, в межах можливого. Принаймні, депутатські корпуси місцевого, районного й обласного рівнів своїми рішеннями могли б унормувати обсяг чужомовної музичної продукції, що звучить у місцевому радіоефірі. І ще: в усіх громадських місцях мали б добитися виконання Закону про державну мову України.

Водночас слід кинути докір галицьким Товариствам «Просвіта», Конґресові української інтеліґенції, які звели свою діяльність до відзначень історичних подій та вшанувань українських визначних діячів.

Примара другої державної мови в Україні

Очевидно, ця загроза є наслідком давніх валуєвських і емських указів, компартійного злиття української з російською мовою, рівно ж – бездіяльності на національному поприщі всіх трьох президентів України. На жаль, відроджена Українська держава так і не спромоглася прийняти новий Закон про державну мову України, де було б чітко виписано кримінальну відповідальність за нехтування Законом.

Безперечно, утвердження російської мови як другої державної, як це нещодавно проголосив лідер Партії реґіонів Віктор Янукович, може надовго перекреслити повернення української мови в усі сфери державного життя. Навіть, коли це лише передвиборча риторика В. Януковича, то вона активізує існуючі в Україні антиукраїнські сили, аж до виникнення гострих провокацій на міжнаціональному ґрунті. Особливо відкрито й зухвало такі сили діятимуть після приходу до влади Віктора Януковича у статусі президента України.

Прихильники другої державної мови в Україні зсилаються на багатомовність Швейцарії. При цьому лукавлять: цю країну населяють три народи, які з давніх давен живуть у рівноправних стосунках. Відмінними були відносини між українцями й росіянами, оскільки останні ототожнювалися з носіями імперських амбіцій Москви.

А як же проблему двомовності вирішують у Північній Америці? По-різному. Адміністрація США протидіє спеціальному статусові іспанської мови у своїх деяких південних штатах. Вочевидь, іспаномовні американці, знаючи про поголовну корупцію в Мексиці та крайню злиденність її пересічних громадян, не горітимуть бажанням повернутися - разом із колишніми мексиканськими територіями - до своєї прабатьківщини. Але в США ніхто не може передбачити, що в перспективі може втнути її величність Історія. Канада й досі розплачується за свою надмірну демократію. У франкомовній провінції Квебек час від часу спалахують сепаратистські настрої, відбуваються референдуми на відокремлення Квебеку від англомовної більшості Канади.

Утім, варто зазначити, що у випадку США й Канади йдеться не про аборигенів-індіан, які живуть у резерваціях, а про давніх переселенців зі Старого світу. Що ж до титульних народів, які заселяють стару й добру Європу, то кожен з них користується своїм споконвічним правом: бути господарем на власній землі, дбаючи про свій всесторонній розвиток. І тільки Віктор Янукович та іже з ним хочуть нас, українців, загнати, ні, не в несходимі й багатющі індіанські резервації, де стороннім вхід заборонено, а в духовне ґетто без можливостей на наше національне життя. Бо надання російській статусу як другої державної стане новою петлею на шию титульної нації й без того ослабленої її трьохсотлітнім колоніальним станом.

Одвічне: що робити?

Спершу мені хотілося винести в останній підзаголовок слова Івана Мазепи, проголошені ним після Полтавської битви: «През незгоду всі пропали, самі себе звоювали!». Але, зваживши, вирішила, що у свідомого громадянства України є ще шанси, аби відстояти українську ідентичність, водночас сприяти розвою України.

Отже, що робити? Передовсім потрібно активізувати українське громадське життя. Існують дві розв`язки. Перша: переформатувати Всеукраїнське Товариство «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, усунувши від керівництва багатьох бездіяльних і дискредитованих осіб. Друга: відродити Товариство української мови, літератури і культури, звернувшись за допомогою до найвищих національних авторитетів.

Окрім того, апелювати до всіх українських патріотів і кожного зокрема: зміцнити своїм членством, можливо, не полишаючи партійних лав, переформатовану «Просвіту» чи, краще, Товариство української мови. Розробити за допомогою провідних українознавців державну програму національного відродження України, а відтак скерувати її до новообраного Президента України (звісно, не до В. Януковича), президента Світового конґресу українців, щоб прийняли її на всеукраїнському рівні. І ще: створити українсько-діаспорну наглядову комісію, яка котролюватиме виконання Програми.

Закликати політичні сили правого крила, щоб оголосили 5-10-річний мораторій на участь у політичній боротьбі, а замість цього сконцентрувалися на реалізації державної програми національного відродження. Залучити до національно-просвітницької діяльності молодіжні патріотичні організації, свідому українську молодь, зокрема студентів і старших школярів. Утім, у контексті національного відродження варто б використати позитивний досвід Галичини початку минулого століття.

Зрештою, змусити державні чинники виробити мовну політику України з урахуванням інтересів титульної нації, в тому числі українізувати й захистити власний інформаційний простір. Надати українській мові та її похідним постколоніального статусу.

І найголовніше: активно сприяти наведенню порядку в нашій рідній домівці!
Насамкінець про президентські вибори-2010. Потрібно всім українцям зібратися в єдиний міцний кулак, щоб запобігти приходу до влади проросійських сил на чолі з Віктором Януковичем (згадаймо осінь 2004 року!).

Підтримаймо виключно того з демократичного табору, хто має набільше шансів на перемогу. Адже саме так поступають державницькі народи, які не хочуть відійти в небуття, а, навпаки, прагнуть посісти гідне місце на міжнародній арені. Лише таким чином пересторога Івана Мазепи вбереже український народ і нашу Україну від нової всенаціональної катастрофи. І відкриє дорогу до кращого майбутнього України.

Автор: Марта Онуфрів (Торонто, Канада), журналіст