Олег ЧОРНОГУЗ

КОРОТКИЙ КУРС ,,РУССКОГО ЯЗИКА``

Почну із загальновідомого: в будь-якій колонії, яка раптом стала самостійною і незалежною державою, ще довгий час панує мова колонізатора: Індія, Малайзія, більшість країн Африки. Вчорашня п’ята колона, яка не може змиритися з рівністю з учорашнім рабом, усіляко чинить опір, продовжуючи висувати імперські теорії про так звану меншовартість корінного населення, нездатність до самостійного життя, неповноцінність його мови щодо протокольних записів чи науково-промислової групи неологізмів, які народжувалися на лінгвістичній базі мови окупанта, залишаючи мові корінного населення оспівувати тільки довкілля, своє “золоте минуле” , і той день, коли корінний мешканець був господарем на своїй землі, а не рабом. Був не рабом, жив без зайди, окупанта, пригноблювача.

Кожний екс-колонізатор, втрачаючи ґрунт під ногами, всіляко намагається утриматися на колись загарбаній землі: вдається не тільки до висміювання мови, звичаїв, одягу, традицій корінного населення, а й до фальсифікації історії, наочної агітації, як нібито конкретних фактів. Мовляв, подивіться, чого досягла ваша “бананова республіка” за часи нашого панування — виросли міста, заводи, фабрики, ви збагатилися на пам’ятники, ми вам залишили автостради й залізниці, збудували аеродром. Досі ставимо пам’ятники тим, хто утвердив вас як націю, при цьому не згадуючи про її майже докорінне винищення. І найстрашніше — це підкуп: посадами, грішми, маєтками. Підкуп тих, кого в народі одразу охрещують зрадниками, політичними повіями, яничарами, манкуртами, безбатченками.

До тих, які за “шмат гнилої ковбаси і рідну матір продаси” сьогодні можна віднести різних симоненків, лавриновичів, волг, сівковичів, голубів, скачків, ростиславів іщенків і ще сотню-другу яничар.

У цьому Партія регіонів, як і п’ята колона (комуністи, прогресивні (читай — агресивні) соціалісти й інші вороги українського народу), досить чітко і планомірно проводять колонізаторську політику, яка поділяється на три основні етапи:

Етап перший: проголосити, що йде насильницька українізація російськомовного населення України. Насправді цього й близько немає і не було, хоча постає питання: а чому має йти насильницьке зросійщення?

Етап другий: після проголошення статусу російської мови як регіональної, надати їй статусу офіційної в Україні. Тобто державної.

Етап третій і останній: зросійщення всієї України. Сумна й відома всім аксіома: нема української мови, нема українського народу, нема української держави Далі — здача України Москві.

Одним із трубадурів цієї імперської ідеології імені Затуліна-Корнілова є Вадим Колесніченко, який, безперечно, увійде в історію нашого народу, як політична повія серед найганебніших зрадників українського народу поруч з батуринським Носом, гетьманами Брюховецьким, Тетерею і їм подібними покидьками.

До цих сумних і відомих усім роздумів мене спонукали виступи кремлівських холуїв про регіональну мову в Україні — російську, яку Партія регіонів увела в свою регіональну конституцію і подала на розгляд Верховної Ради.
Зауважу: цю заяву роблять не росіяни, цю заяву роблять, з дозволу сказати, депутати з українськими прізвищами. Ці московські лакузи, сьогодні продавши за тридцять срібних рідну мову, завтра нам, українцям, знову принесуть сльози, горе, війни в гарячих точках в інтересах Московської імперії й цинкові гроби для наших матерів із тих далеких невідомих імперських точок. Ось, що таке російська мова Путіна і Медведєва. Це не мова Буніна і Толстого, як і в гітлерівських головорізів німецька мова не була мовою Канта і Шиллера.

Для мене російська мова Путіна і Медведєва в Україні — це смерть України.

Для мене російська мова в Україні — це злочин без кари. Це, як смерть за вказівкою Сталіна десятків тисяч моїх безневинних земляків у перші дні війни в парку імені Горького моєї рідної Вінниці.

Для мене російська мова — це за спиною ще живого Богдана Зіновія Хмельницького розподіл України на регіони — Лівобережну і Провобережну: між Польщею і Московією.

Для мене російська мова — це засудження й анафема Собору РПЦ на “києвскіє новиє кнігі” П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького.

Для мене російська мова — це спалення оригіналів українських літописів, письмової спадщини Київської Русі, трактатів Хмельницького, Виговського як нашої історичної пам’яті, а натомість кілька копій, переписаних німцем Федором Івановичем Міллером та Мусіним-Пушкіним.

Для мене російська мова — це указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення текстів із церковних книжок.

Для мене російська мова — це злодійство серед білого дня перед усім цивілізованим світом: прибрати чужу назву сусідньої держави і закріпити її на всіх мапах світу — “Московську державу” на “Русскую Імперію” (1713 рік).

Для мене російська мова — це розпинання України на всіх хрестах і дорогах. Це кайдани і канальські роботи, це знищення до нігтя українського населення таких міст, як Батурин, Перевалочна, зруйнування Січових залог і жорстокі перські походи з московським царем-імператором, тисячі смертей і мільйони козацьких кісток під фундаментом нової столиці Московії — Петербурга (та сама епоха Петра І).

Для мене російська мова — це наказ Петра III переписати з української мови російською всі державні постанови і розпорядження.

Для мене російська мова — це указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії (1753 рік).

Для мене російська мова — це суцільна зрада українського народу “старшим братом” на всіх етапах нашої спільної історії. Коліївщина, коли після “дружнього бенкету” з московським генералом Гуровим, який нібито прийшов на допомогу українцям, зв’язали сонних Залізняка і Ґонту і здали полякам (1768 рік).

Для мене російська мова — багнети і мушкетні постріли московських військ генерала Теккелі у груди запорозьких козаків, які зустріли хлібом-сіллю своїх нібито братів по вірі й по крові; підступне, по-московськи зрадливі знищення Запорозької Січі (1774).

Для мене російська мова — це заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати український буквар (1769 рік).

Для мене російська мова — закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях і суцільна кров, кров українців від багнетів московських “братів” (1775).

Для мене російська мова — це “завоевание Сибири и покорение Крыма” (Олександр Грибоєдов. “Горе от ума”) устами московських поетів і пензлями художників.

Для мене російська мова — це “смирись Кавказ — идет Ермолов” Олександр Пушкін.

Для мене російська мова — це депортація великих і малих народів Московською імперією в “Сібірь нєісходімую”.

Для мене російська мова — розгром Кирило-Мефодіївського братства і ще жорстокіше переслідування української мови і культури. Заборона кращих творів українських письменників.

Для мене російська мова — це вічне заливання гарячого сала за шкіру українця.

Для мене російська мова — це суцільна кров, яку з українця точив “старший брат”, набагато молодший за часом народження Тією кров’ю ми писали свою історію, щоб потім, читаючи її, постійно пити бром і розмірковувати над тим, чому це називається дружбою двох братніх народів.

Для мене російська мова — це закриття навіть недільних українських шкіл для дорослих у Московській імперії (1862 рік).

Для мене російська мова — це указ головного жандарма Московської імперії Валуєва не давати цензурний дозвіл на друкування українськомовної духовної і популярної освітньої літератури, оскільки “ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може”. От тільки невідомо: чому так, І як сталося у світі, що понад 30 мільйонів населення (мабуть, більше ніж тоді було “великоросів” від Дону до Вісли) розмовляло саме українською мовою і в нас, українців, не було інквізитора Сталіна і ніхто нас насильно не українізовував за всю історію нашої Руси-України.

Для мене російська мова — це чітке роз’яснення міністра освіти Росії Д. Толстого — “кінцевою метою освіти всіх інородців незаперечне повинно бути обрусіння” (1870 рік).

Для мене російська мова — це Емський указ Олесандра II про заборону українських вистав, співів українських пісень і друкування нот з українським текстом (1876 рік).

Для мене російська мова — це чергова заборона викладання навіть у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою (1881 рік).

Для мене російська мова — це заборона українських вистав в українських губерніях Московської імперії (1888 рік), Олександр III.

Для мене російська мова — це заборона перекладати російську літературу українською (1882 рік).

Для мене російська мова — це заборона друкувати українські книжки для українських дітей (1892 рік).

Для мене російська мова — це закриття прем’єром Столипіним усіх українських культурних центрів, товариств, видавництв, заборона читання лекцій українською мовою, заборона створення будь-яких не московських клубів (1910).

Для мене російська мова — це постанова Сьомого дворянського з’їзду в Москві про винятково російськомовну освіту і неприпустимість вживання інших мов у школах Московської імперії (1911).

Для мене російська мова — це заборона відзначати 100-літній ювілей Т. Г. Шевченка і ліквідація української преси (1914 рік).

Для мене російська мова — це кампанія зросійщення в Західній Україні, заборона українського слова, освіти, Церкви (1914 рік).

Для мене російська мова — це чергове загарбання України московськими більшовиками (1918—20 рр.).

Для мене російська мова — це кров і смерті, й виколювання очей московськими багнетами навіть мертвим українським студентам під Кругами (1918 рік).

Російська мова для мене — це постріли в скроню без суду і слідства головорізами Муравйова на вулицях Києва тільки зате, що кияни розмовляли українською мовою і дехто ходив у вишиванках (1918 рік).

Російська мова для мене — це червоний кривавий терор в Україні, організований Сталіним-Леніним (1920).

Російська мова для мене — це принесене в Україну московськими сатрапами канібальство (1921).

Російська мова для мене — це знищення золотого фонду українства — наших прославлених на весь світ хліборобів, які закінчили своє життя у тайзі й тундрі (1932).

Російська мова для мене — це голодомор, геноцид, етноцид мого народу (1933).

Російська мова для мене — це постріли трійки у скроню кожного українця за його право розмовляти і писати українською мовою (1937).

Російська мова для мене — це гарматне м’ясо з моїх рідних братів, яких червона московська імперія кидала без одягу, харчів і зброї в пащу гітлерівських окупантів (1943).

Російська мова для мене — це мільйони біженців на Захід до приходу других совєтів в Україну (1943).

Російська мова для мене— це постійна депортація малих і великих народів із рідних земель (1944).

Російська мова для мене — це суцільна асиміляція народів Московської імперії, червоної, білої, загарбницької.

Російська мова для мене — “етіх хахлов надо убівать, рєзать, вєшать, топіть, виселять”. Ростріли, постріли, смерті. Це за 300-літнє з величезним гаком безжальне винищення мого українського народу московським зайдою Це, коли нас було 30 мільйонів і стільки ж залишилося. Це, коли московитів було двадцять мільйонів і стало 130 мільйонів. І все це одним словом називається — дружба.

Російська мова для мене — це виселення з рідної землі мільйонів українців на землі вічної мерзлоти тільки за те, що вони хотіли волі й незалежності (1945—1948 рр.).

Російська мова для мене — це винищення кращих синів мого народу не тільки в Україні, а й за її межами: Виговські, Богуни, Войнаровські, Коновальці, Петлюри, Бандери, Ребети, засуджені до смерті Шумуки, Лук’яненки.

Російська мова для мене — це Сибірі Колима.

Російська мова для мене — це Соловки і Сандормох.

Російська мова для мене — це мордовські табори української інтелігенції. Це смерть Василя Стуса і Валерія Марчєнка.

Російська мова для мене — це скривавлені багнети у державах різних народів світу.

Російська мова для мене — це 21 січня, коли до могили Тараса Шевченка в Каневі піднявся Олекса Гірник із Калуша, розкидав по схилах Чернечої гори тисячу власноруч написаних листівок: “Протест проти русифікації українського народу. Олекса Гірник. На знак протесту спалююсь”. Після цього облив себе бензином і підніс до грудей запальничку. Так починався 1978 рік — рік будівництва “єдіного совєтского народа і єдіного русского язика”.

Російська мова для мене — це “мочіть чеченців в собствєних сортірах”. В понєдєльнік покончім с Чечньой. Во воторнік возьмьомся захахлов!” (1994—96).

Російська мова для мене — це ростріл приспаних газом у Норд-Ост 18-річних чеченок, і куля кожній з них в скроню персонально.

Російська мова для мене — це. блюзнірство якоїсь танцюристки з поламаною ногою чи то головою Могилевської, яка дозволяє собі безапеляційно по-валуєвськи заявляти у телепередачі “Свобода слова”, що в “Києве никогда не разговаривали на украинском языке”. Це може заявляти особа, яка в руках ніколи не тримала найелементарнішого підручника історії. Навіть московського.

Російська мова для мене — після цих вищеназваних і неназваних указів уже мова фашиста, расиста, шовініста, окупанта і людиноненависника. А кожний служка — екс-українець, негідник і покидьок, щоб мені там не доводили корнілови, затуліни з бабуріним разом узяті.

Російська мова для мене — це заяви екс-президента РФ Путіна про наведення ракет на Україну.

Російська мова для мене — це постійні погрози жиріновських, затуліних, лужкових, бабуріних про превентивні атомні удари по Україні; їхні заяви про Крим, як “Ісконно русскую землю”, і місто Севастополь “Ісконно русскій город русской слави”.

Російська мова для мене — це суцільне знущання і зневага мого народу встановленням пам’ятників гнобителям України, руйнівникам Запорозької Січі і знищення автономії України в роки незалежності і нібито соборності України. Катерині II і тирану Сталіну.

Російська мова для мене — це мова не тимчасового гостя в Україні, це мова гнобителя, загарбника й окупанта.

Російська мова сьогодні в незалежній Україні, якщо Україна соборна і незалежна, для мене — це смерть моєї мови, це смерть мого народу, це смерть моєї незалежності, це смерть України і це її останнє поневолення. Останнє і навічне. Як вічною буває тільки смерть. Чи розуміють ці московські вищеназвані і не названі мною найманці і тушки? Це новий короткий курс історії ВКП(б) за Д. Табачником. А це мій короткий курс “русского язика”, після якого над нашими чорноземами може знову злетіти тільки чорний ворон з чорним дзьобом, з чорним піднебінням. З моторошним коротким, мов постріл, криком — ккря!  

Про автора:

Олег Чорногуз - член Національної Спілки письменників України, автор багатьох збірок сатири і гумору, мешкає в Києві.

“Альманах УНС” ¦ , 195-202, 2009 р.