Падальщики історії

Автор: Тарас Возняк

Гіркі міркування напередодні Дня закінчення ІІ світової війни.

Коли сходить сніг я завжди очікую двох неприємних симптомів.

З-під снігу з’являються купи сміття та трупи тварин, що замерзли впродовж довгої зими. Коли наштовхуєшся на це десь в Стрийському парку у Львові, то не відчуваєш особливого естетичного захоплення. Щоправда і містичного страху також. А тільки таку собі гидливість.

Другим симптомом є поява маси антиукраїнських провокацій головною метою яких є намагання дискредитувати національний український рух та Україну як державу загалом.

Все це, як правило, прив’язується до чергової річниці завершення ІІ світової війни. А також звинувачень українців у колабораціонізмі з нацистами, профашистських настроях тощо.

Спочатку я реагував на це з всією щирістю – бо ж невже не розуміють чи не бачать очевидної несправедливості таких припущень. Але тепер, зрозумівши механізми появи цих симптомів, відчуваю просту гидливість. Гидливість до тих, хто з року в рік організовує ці шабаші.

З приходом до влади в Росії Путіна ця робота по дискредитації України набула системного характеру. Це великі і добре скоординовані, щедро профінансовані спецоперації. Вони реалізуються як в Україні, так і в Росії. А останнім часом і в так званому "вільному світі".

Інструментами здійснення цих заходів давно вже є не смішні агенти КГБ з американських фільмів про СССР 70-тих років. Росією правлять досвідчені бійці, які добре засвоїли найоптимальнішу техніку використання сили супротивника для того, щоб його ж і повалити.

Тому такими інструментами дискредитації українства з метою його знищення, як це не парадоксально, давно вже є і Верховна Рада, і обласні та міські ради, і навіть ОБСЄ, яке не зацікавилося нічим в Україні, крім ситуації з російською мовою. Так ніби українська мова заполонила Київ та інші міста.

ЗМІ і говорити нічого. Через ці майданчики здійснюються спроби проводити рішення, які або дискредитують Україну та українство, або ж її дискримінують.

Прикладами спроб дискредитації, використовуючи цей інструментарій, і є щорічні спроби напередодні 9 травня чи то переносити пам’ятники совєтським солдатам, чи то "забороняти" комуністичну ідеологію.

Кому і навіщо це потрібно, зрозуміло. Натомість це прикривається тріскотливим псевдопатріотизмом деяких провінційних діячів. І робиться їхніми руками. А "братія тільки очима лупа" – ніхто навіть не робить спроби назвати провокатора провокатором, а дурня – дурнем.

Звичайно, залишається запитання – чого в цих провокаціях більше – замовленої провокації чи безнадійної загумінкової глупоти. Думаю, що більше проплаченості. Однак робота цієї замовленої дрібноти – тільки перший етап такої спецоперації.

Після нього на ці замовлені і спровоковані з-поза України "факти" кидаються, я б так назвав, "падальщики історії". Вони розмазують ці добре організовані та приплачені "свідчення" печерності всього українського руху і українського націоналізму зокрема (як історичного так і сучасного) по шпальтах газет, по екранах телебачення, на тисячах Інтернет сайтів.

Моментально розгортаються масовані інформаційні кампанії. Причому не десь там у Львові чи Києві, ба навіть не тільки у Москві, а і у Берліні та Відні, Нью-Йорку та Лондоні. Всіма засобами і всіма мовами.

Останнім блискучим прикладом цих технологій стала поява у Відні білбордів з прямою політичною пропагандою – "Україна та Грузія в НАТО – це ІІІ світова війна!". Здогадайтесь з трьох раз – хто був замовником такої милої "соціальної" реклами.

І вже зовсім страшно, коли замовленим "матеріалом для провокацій" стають замовні чи спонтанні вбивства. Як от у випадку з вбивством проукраїнськи налаштованого одеського хлопця Максима Чайки. Не знаю, чи це вбивство було замовним, чи спонтанним. Не скажу випадковим – бо логіка розвитку подій вела до нього.

Вже не лише Крим, але й Одесу опановують не лише спецслужби сусідньої держави, але і їх штурмові загони. Для них важливо повністю контролювати й вулицю, щоб, у разі чого, ніхто не смів навіть пальцем поворухнути на захист українства та України.

І це на території "суверенної" України. За повної бездіяльності всіх щаблів влади. Ба більше – думаю, що місцевий і не місцевий органи влади підтримають не батьків загиблого чи українство у Одесі, а "права" вбивці та його господарів. А також ідеологів цих вбивць, які вишивають на екранах "українського" телебачення, як от одеський чорносотенець Ігор Марков у черговій шустеріаді.

Зрештою він робить свою роботу. Ширить так би мовити "свободу слова".

Головним мотивом всієї вервечки щорічних антиукраїнських весняних провокацій є три завдання.

Перше це намертво накинути всім без виключення українським національним рухам – від крайнього націоналістичного до націонал-демократичного – жупел фашизму та нацизму.

В масовій свідомості як українців, так і росіян чи американців має бути чітко зафіксовано просту бінарну пару: Україна – нацизм, українці – фашисти. Чи це стосується історії – бо ж, насправді, всі "бендеровцы" і навіть "петлюровцы" і "мазепинцы" ще з XVIII століття були нацистськими колаборантами.

Чи це стосується сьогодення – таким самим "фашистом" був і покійний В’ячеслав Чорновіл, і є президент Віктор Ющенко – бо ж інакше він би не обстоював так Голодомор чи ветеранів УПА. Сюрреалізм? Так. Але спрацьовує на всі 100%.

Звичайний німецький бюргер не розбирається в тонкощах історії. Для нього історію слід писати на білбордах – бо тільки їх він і читає, а не товстющі наукові книги. Тим і користуються спритні маніпулятори масовою свідомістю.

Друге завдання полягає у тому, щоб відтерти Україну від честі бути переможцем над нацизмом у ІІ світовій війні.

І байдуже, що Україна в боротьбі з нацизмом втратила 10 мільйонів, байдуже, що українські хлопці не лише були у лавах Червоної армії – причому зазвичай простим гарматним м’ясом, яким совєтські полководці так браво закидували супротивника, але і в лавах Української повстанської армії, яка боролася як з нацизмом, так і з більшовизмом.

Бо переможцем може бути тільки Росія. І вона є ним. Правда, не насправді, а тільки у тій лавині фільмів, яку продукувала російська кіноіндустрія останнім часом.

Виявляється, що НКВДисти, СМЕРШівці і були головними ковалями перемоги, лицарями на білому коні. Про десятки мільйонів жертв ГУЛАГУ – ні слова. Їх не було, бо бути не могло.

Разом з тим вміло затушовується той факт, що саме СРСР разом з Третім Рейхом розпочали ІІ світову війну, розшматувавши у вересні 1939 року Польщу. Це вже потім нацисти "вероломно напали" на білого агнця – країну Сталіна та Берії.

Чому й спазматично тримаються терміну "Отечественная война", яка розпочалася пізніше – неначе перед нею не було огидного 1939 року. І все це масово заполонило всі без виключення канали українського телебачення.

І третє завдання полягає в тому, щоб уникнути засудження режиму, який тепер реанімовано в Росії. ФСБешні правителі Росії всіма силами намагаються уникнути суду над своїми попередниками та осуду комунізму.

І так само суду над собою як гідними продовжувачами славних традицій ГПУ-НКВД-КГБ.

Вже всім стало зрозуміло, що Нюренбергського процесу над комунізмом не буде. Гестапо та СС осудили, а ГПУ та НКВД – ні. І те, що жертв комунізму було в кілька разів більше, ніж жертв нацизму нічим цьому не зарадить.

По-перше, "Захід" сьогодні розчленований і перебуває у кризі, перш за все моральній – за преференції в закупці газу та нафти він готовий ходити до сауни з колишніми шпигунами в своїй країні. Та й сама Росія не хоче покаяння.

Коли я написав слово Росія, то задумався – яка Росія? Що стосується корпоративного клану російських спецслужб – то це справа зрозуміла. Так само як і ті "отщепенцы", які ведуть свій родовід від дисидентів совєтської епохи.

Але ж між ними – мільйони так званих "простих росіян" – чи потребують вони каяття? Чи тільки гордості за перемоги? Наразі "прості росіяни" погоджуються з тим, щоб за них відповідало ФСБ. І для мене це багато що значить.

В подібній ситуації були німці після ІІ світової війни. Напевно з великими труднощами і може не всі, і не до кінця, але вони таки осудили і на особистому, і на моральному, і на офіційному рівнях не лише нацизм, але й своє персональне злочинне минуле.

І тепер німецька держава та суспільство роблять все, щоб не допустити будь-яких рецидивів нацизму чи його глорифікації. Отже, німці хочуть покінчити з своїм злочинним минули.

Натомість я не бачу з боку росіян (якщо вони вважають себе єдиними правонаступниками і єдиними спадкоємцями всіх перемог СРСР) ні бажання осудити Голодомор, депортації, репресії всієї епохи комунізму, ні каяття.

Що ж робить корпоративний клан російських спецслужб щоб уникнути суду над самим собою? Він, як і кожен вуличний злодій вкравши шапку, тікає і верещить "лови злодія!".

Не забуваймо головний слоган російських масмедій 2004 року про "помаранчеву чуму". Тож щоб самим уникнути осуду і суду, ця бригада вибрала найкращу тактику – напад, що, як відомо, є найкращою обороною.

Вони будуть переслідувати і судити всіх, хто засумнівається у єдино вірній "історії від ФСБ". Поки це законопроект у російській держдумі. І поки він стосується тільки території Росії. Але це тільки поки-що. Знаючи безпринципність та корумпованість різного роду шредерів можна сподіватися, що вони будуть здатні погодитися і на розширення зони дії цих рестрикцій. Як в часі, так і у просторі.

До нацистських колаборантів зарахують не лише Мазепу з Петлюрою, але й сьогоднішніх українських діячів. А також жадатимуть їх видачі і від інших держав.

Тоді жодні українські "патріоти" не втечуть нікуди – їх будуть передавати до рук істинного "правосуддя" від ФСБ.

Це своєрідна тактика залякування, дискредитації і втечі від відповідальності за свої ж злочини – три в одному! Тут я трішки згущую. Для краси. А може, і не згущую – час покаже.

Зрозуміло, що такого роду політиканство пожирає все, чого торкається. В тому числі, і так званої "правди історії". Ця правда такого роду політиканам насправді не потрібна. Здавалося б, ну і Бог з ними.

Однак біда у тому, що вони зашкально політизують та інструменталізують цю історію. Щороку шквал цієї політизації та інструменталізації наступає саме напередодні завершення останньої великої війни.

І амплітуда цієї істерії з року в рік зростає. Пам’ять про велику війну є ще болючою раною. Це і використовують цинічні маніпулятори – сучасні "падальщики історії" та їхні маріонетки і в Україні, і поза нею.

Підсумовую. Із сусідами-партнерами ми нічого зробити не в силі. Вони переслідують свої цілі тими методами, які вважають ефективними. Про мораль – ні слова.

Єдине, що ми можемо, це – підмести власну хату. Як від всюдисущих агентів впливу, прямої агентури, так і псевдопатріотів, які ллють воду на млини чужої політики.

Вже час відкрити дискусію щодо цих удаваних гіперпатріотів. Називати їх поіменно. Аби нарешті привести все до тями. Досить бути дурнями, врешті-решт!

Автор: Тарас Возняк, для УП

Джерело: Українська Правда  http://www.pravda.com.ua/news_print/2009/4/28/93954.htm