Автор: Роман Ревчук

У 2000 році президентом Росії став Володимир Путін, котрий одразу буквально кинувся втілювати в життя відому єльцинську настанову: "Щоранку подумай, що ти зробив для України?".

Пунктом номер один постало: нейтралізувати, дискредитувати в очах світової спільноти надто незалежного президента Леоніда Кучму, який зміцнив свою владу в країні, і, попри популістські заяви про союз із Росією й Білоруссю, про мови та інше, твердо тримав курс на зміцнення української державності.

Засоби було обрано суто чекістські - плівки Мельниченка.

І виконавець швидко знайшовся - не в міру честолюбний екс-спікер Верховної Ради Олександр Мороз, котрий затамував жадобу помсти на Кучму з нещодавніх президентських виборів 1999 року. Отож, "мавр зробив свою справу - мавр пішов".

Кучма, задля якого навіть змінили алфавіт розміщення делегацій на французький - аби не сидів поруч Джорджа Буша, - був скомпрометований і опинився в міжнародній ізоляції.

До кого ж залишилося голову прихилити? Кучма перестав бути колишнім Кучмою.

Відтоді розпочався його "одновекторний" рух у північно-східному напрямку.

Щойно замаячила перспектива президентства Віктора Ющенка, рейтинг якого стрімко зростав, як із Москви надійшла директива про проведення конституційної реформи, котра значно зменшує повноваження президента, і розхитує систему влади в країні з іще не сформованими традиціями демократії.

Віктор Медведчук, приставлений до Кучми у якості глави АП, здійснював проект. А раніше Леонід Данилович довго не затримував біля себе людей на цій посаді.

З початком президентської компанії 2004 року, гарант Конституції "заплющив очі" на рекламну кампанію Віктора Януковича, розроблену Глєбом Павловським енд Кo у білокам'яній. Ця кампанія була далекоглядною й, по-суті, спрямованою на розкол України. Згадайте перший, другий та третій сорти українців.

Наслідки ще тої кампанії відчуваємо саме сьогодні.

Окрім того, Кучма активно підтримував промосковського кандидата, якого із Кремля кілька разів завчасно привітали з перемогою. Не судилося.

Однак головне було зроблено: клин між Півднем та Сходом і рештою країни вбито, з'явилася тріщина.

Надумані проблеми, що не піднімалися багато років, постали ребром. Склалася ситуація, коли лише близько половини населення країни "внутрішньо визнають" того чи іншого президента "своїм".

Наступним кроком стало введення в дію плану під кодовою назвою "Т" - Тимошенко.

Одразу після відставки з посади голови уряду у вересні 2005 року, Юлія Володимирівна, яка за час прем'єрства уникала відвідувати північно-східного сусіда, їде до Москви. Там з неї, за словами Тимошенко, знімаються всі звинувачення генпрокуратури Російської Федерації.

Після цього візиту, незважаючи на зовнішні "українські" атрибути: заплетену косу, програму "український прорив" та інші передвиборчі демагогічні трюки, у діяльності Юлії Володимирівни зникає національний елемент. Вона ретельно дистанціюється від заходів президента Ющенка, спрямованих на пробудження національної свідомості. Можливо, задля здобуття південно-східного електорату.

Апогеєм такої діяльності, чи бездіяльності, стала позиція Тимошенко в газовій війні січня 2009 року.

Спочатку скромно відмовчуючись за спиною президента Ющенка, коли варто було чітко заявити про спільну позицію українського керівництва, Тимошенко вигулькує в Москві в момент, коли тон "двоголового орла Путін-Медвєдєв" раптом змінився з жорсткого на лагідний.

Адже Росія щодня втрачала величезні суми у валюті. Навіть постало питання заглушення свердловин. Пам'ятаєте слова героя останнього роману відомого сучасного російського письменника Віктора Пєлєвіна, графа Т.: "У нас навіть голуби живуть з нафти і газу"?

Усіх вразив "гіпнотичний транс" - "обличчя на ній не було", - у якому Юлія Володимирівна з'явилася в супроводі Путіна в Москві перед журналістами в рожевому костюмчику? Вона тоді запевняла всіх, у першу чергу себе, що підписала надзвичайно вигідні для України газові угоди.

Ми можемо лише здогадуватися про засоби впливу на українську прем'єрку, з огляду на славні традиції Малюти Скуратова та Лаврентія Берії.

Тепер, як заявив Путін, "для нас байдуже, хто буде президентом, Янукович чи Тимошенко, аби тільки не Ющенко".

Нині ж ми є свідками реалізації останньої частини плану з поглинання України.

Усе відбувається блискавично. Воістину - бліц-кріґ, що став можливим за фактичної відсутності опозиції! Президент, який переміг із різницею в 3 відсотки, діє так, ніби за ним стоять принаймні 90% виборців країни, приймаючи доленосні рішення, які підривають держаний суверенітет.

Пригадуються звинувачення "проамериканського" Ющенка. Які рішення Віктора Андрійовича за п'ятирічну каденцію порушили всупереч Конституції позаблоковий статус держави?

Вразила безпорадність українських олігархів.

Хоча за національною ознакою серед них українця "днем з вогнем пошукати", проте за логікою речей цим людям навряд чи хотілося б повторити долі Ходорковського, Гусинського, Березовського. Схоже, що вони теж розгубилися, і бояться впасти у немилість Кремля, повторити долі своїх російських колег, вважаючи прихід Москви неминучим.

Наприклад, Рінат Ахметов. Він голосує за харківські угоди, поспішає вгадати заздалегідь бажання нових хазяїв, підтримуючи ідею проведення спільного чемпіонату Росії й України з футболу. Хоча раніше був переконаним прихильником проведення національної першості.

Кучма ж, проснувшись, промимрив щось незрозуміле, оцінюючи дії влади.

Навіть предки наші славні стривожилися. Дивлячись на лицемірні почесті від нинішньої влади, повернули президентові вінок - "Януковичу від Невідомого солдата".

Очевидно, що Росія перебуває в кризі: страйки шахтарів Кузбасу, у Самарі та інших містах. Захоплення ж України може відвернути увагу народу від проблем внутрішніх, порадувати "широку російську душу".

Споконвічна методика.

Що ж, Україна, певно, має пройти й такий етап у своєму становленні. Громадяни мають натішитися-насититися Януковичем. Бо інакше - ностальгія за чимось втраченим, як за колишнім недоваленим СРСР, супроводжувала б їх і надалі...

Останні події дуже нагадують українську революцію 1917-20 років. Проте є одна суттєва відмінність.

Уже встигло зрости покоління людей, для яких Батьківщиною є Україна. Іншої вони не знають. Вони вчили в школі її історію, пишалися перемогами й здобутками, переживали за невдачі. Чи погодяться вони з тим, що в них хочуть відібрати Вітчизну?

Час покаже...

Автор: Роман Ревчук, спеціально для УП
Джерело: Українська правда www.pravda.com.ua