Чарлі САКУМА: «У попередньому житті я був українцем, козаком…»

Японською мовою спілкувалась Ольга ГУДЗ.

Цього літа у столиці Японії Токіо відбувся семінар етнічної музики країн світу, на якому з десяток японців натхненно розучували пісню...

“Взяв би я бандуру”. Керував ними вже відомий в Україні та за кордоном неординарний японець Чарлі Сакума. Пан Сакума, чи, як він себе всерйоз називає, Сакумачук, - недарма завжди привертає до себе увагу глядачів та преси: щирий фанат козацької України, грає на бандурі, носить козацькі вуса, “заплітає” гопаки, підскоки, притупи, голубці, а під час виступів приклеює собі до голови оселедця. Завдяки йому у Японію завезено ще п’ять бандур, які почали освоювати місцеві музиканти. Спеціально для “ВЗ” - ексклюзивне інтерв’ю із паном Сакумою. Розмова розпочалася у Токіо, а продовжилася у м. Осаці в Японії.

- Пане Сакумо, чи не здається вам, що, вважаючи себе козаком, ви живете в нереальному світі?

Адже Козаччина давно минула, а сучасним запорожцям не залишається нічого іншого, як на свята розмахувати шаблями та курити тютюн, позуючи перед камерами…

- Це нормальна річ. Важливо зберегти козацький дух, тобто передати власну культуру, свою сутність, що має значення саме тепер, коли козацька епоха уже відійшла. Чому в Канаді процвітає українська культура? Тому що канадські українці хочуть зберегти власну “самість”. Вони, попри все, вивчають українську мову, танцюють народні танці, співають у хорах, ходять до церкви. Якби для них козацтво було штучне, хто б тепер у Канаді побачив козацький танець? В Едмонтоні є понад тридцять колективів.

- Хто зараз Чарлі Сакумачук? Ви родом з Японії, мешкаєте у Канаді, розвиваєте українську культуру.

То хто ви: японець, канадець, українець?

- Усе разом. Поєднання різних культур – річ непогана, якщо вміло це робити. Я народився в Японії і змалку увібрав у себе східну ідентичність. Але тепер, належним чином зберігаючи рідну культуру, можу долучитися й до спадщини Канади й України.

- Коли почалась ваша любов до України?

- З 1998 року. Тоді я вперше побачив українські танці. У них усе: сум, радість, запал, стрибки, розмови, зустрічі... Коли я дивився на привітання на початку танцю, мені по шкірі побігли мурашки, по обличчю покотилися сльози. Гадаю, у попередньому житті я був українцем, козаком.

- І ви одразу почали займатися танцями?

- Почав шукати, де навчають українських танців, але врешті-решт отримав облизня, бо скрізь набирали уже досвідчених танцюристів. Тоді самотужки зайнявся бандурою, а десь через рік таки знайшов танцювальний ансамбль, вже тридцятий з тих, куди я звертався. Того разу подумав: якщо відмовлять, ставлю хрест. Та відповіли: “Приходьте”. Зараз, щоправда, бандура “відібрала” усю мою увагу на себе.

- Кого можете назвати своїм учителем “шляху бандуриста?”

- Мій перший учитель – канадсько-український композитор, співак Юліян Китастий. Потім кілька років мене наставляв доктор Андрій Горняткевич. У Львові та під час літніх вишколів у Штатах учителями були заслужені артисти України Тарас Лазуркевич та Олег Созанський. І безперечний авторитет для мене – професор Василь Герасименко. У 2007 році я приїжджав виступати у Львівській філармонії на його ювілеї.

- Чи є ще бандуристи серед японців?

- Є такі, що мають бандуру... Але ще не грають.

- Себто ви – єдиний японський бандурист! А скільки бандуристів-українців у Країні Вранішнього

Сонця?

- Троє. Оксана Степанюк та сестри Наталя і Катерина Гудзій.

- У 2005 році ви вперше побували в Україні - виступали в Києві, у Львові. Ваші виступи показували по телебаченню, про вас писали в газетах. Чи все в Україні було у рожевих барвах, чи траплялися й непрості ситуації?

- Мене тоді вразила неприязність російськомовних українців. Або ще така картинка: вдосвіта перед київським метро нафарбована дівчинка на підборах цмулить пиво з літрової пляшки… А від Львова залишились тільки найприємніші спогади. Слава Львову!

- Окрім етнічної, яка музика вам найбільше до вподоби?

- З юності відкрив для себе джаз, почав навіть потроху грати у джаз-бенді. Цікавився староамериканською бродвейською музикою та мюзиклами, а також чечіткою у стилі Фреда Астера. Але найважливішою людиною у моєму житті був американський джаз-гітарист Джонні Сміт.

З рок-музикантів для мене найзнаковіший Імавано Кійосіро.

- Як вам українська музика? Маєте широкий доступ до народного співу та мелодій?

- Так, я збираю усі українські касети, платівки, диски, відео, DVD з записами танців, хорів, мелодій, пісень. Маю близько 50-ти дисків лише з записами бандуристів. Слухаю і сучасну українську музику, але більшість моєї колекції – діаспорна, тож серед співаків географічної України мої знання наразі обмежуються Русланою.

- У якому напрямі ви хотіли б розвивати своє захоплення українською музикою?

- Хочу вдосконалити свою бандурну техніку, знання народних українських пісень. Хотів би грати і на старосвітській бандурі, виконувати на ній ще й японські пісні. Мрію поширювати бандуру, особливо її модель львівського професора Герасименка, в Японії. Чому б не залучити електричну версію

бандури до виступу рокових колективів?

- Що українське, окрім музики, для вас важливе?

- По-перше, гопак. Хотів би, щоб японці мали змогу побачити його. Також прагну глибше зрозуміти українську історію та релігію. А ще – своєю майбутньою дружиною бачу лише українку.

- Представляючи Україну за кордоном, на що звертаєте увагу?

- Україна – незалежна держава. В Україні є регіони, де розмовляють російською, але рідна мова тут – українська. Україна – батьківщина борщу та голубців. Україна – земля козацьких танців. Народний український інструмент – бандура…

- Ваші слова до українських читачів…

- Я не знаю, як ви, друзі, ставитеся до української культури, але я під ваші пісні плачу. Країні, в якій ви народилися, я присвятив усе своє життя. Не обов’язково грати на бандурі – можна розкошувати українською літературою, танцями, музикою, піснями, народними стравами чи всім одразу. Я хочу, щоб ви, українці, цим займалися. Щоб відстоювали власну культуру у себе вдома. Докладаючи зусиль, ви почуєте від слухачів ваших пісень: “Це надзвичайна музика!”.

Моє найбільше бажання – навіть не щоб японці полюбили українську культуру, а щоб самі українці глибоко закріпили її в основі свого життя. Якщо так станеться – я найщасливіша людина у світі!

Довідка «ВЗ»

Чарлі Сюіці Сакума (Сакумачук) - відомий у світі бандурист, японський козак, електромеханік. Народився у Токіо (Японія). Мешкає в місті Едмонтоні (Канада). Мріє жити у Львові (Україна).

Японською мовою спілкувалась Ольга ГУДЗ.

На фото: Пан Сакумачук недарма обрав бандуру своєю “половинкою”, адже вона дуже подібна на японську біву. Хоч остання програє у кількості струн (чотири-п’ять), але обидві мають схожу історію: на біві в самурайські часи грали незрячі мандрівні музиканти біва-хосі, розповідаючи про бойові звитяги своїх героїв.

Джерело: http://www.wz.lviv.ua/