Іоан Георгій Пінзель: із храмів у музеї

   Українським Мікеланджелом називають галицького скульптора XVIII ст. Іоана Георгія Пінзеля. Його праці можна знайти у різних куточках Західної України, а також у музейних збірках світу. 2007 рік в Україні був проголошений роком Пінзеля. А незабаром колекція творів Пінзеля буде виставлена у Луврі. Про "Загадкового Майстра", як назвали його дослідники, розповідає кореспондент РІСУ Володимир Мороз.
 
  Справедливо відзначають, що чим більше людина інтелектуально обдарована й розвинена, тим яскравіше і з більшою силою виступають особливості її національної вдачі. Тому „геній завше з психологічного боку є глибоко національним”. Це твердження з „Психології національності” Д. Овсянико-Куликовського підтримав відомий український громадський діяч і лікар Арсен Річинський, проаналізувавши українські корені і мотиви у творчості Миколи Гоголя та Федора Достоєвського. Останніх, а особливо першого, як відомо водночас відносять до здобутку і української, і російської культури. Відомі такі приклади і на українсько-польському порубіжні. Проте є митці, які своєю працею і даром переросли навіть широкі рамки стику культур двох народів. Вони діяли в якомусь більш загальному просторі.

  Це — люди загадки, яких своїми називають у різних країнах і культурних колах. Тож чи не парадоксом є те, що імена цих Майстрів забували на цілі століття і повертали їх, як виглядає, завдяки випадку та багаторічним дослідженням. Тільки після клопіткої праці десятків людей в архівах, музеях, у старих церквах, які за часів СРСР перетворювали в музеї атеїзму та склади, відомим стало ім’я одного з таких загадкових митців — Іоана Георгія Пінзеля — скульптора з Бучача, спадщиною якого зацікавився навіть паризький Лувр. Французи хочуть бачити Пінзеля в себе, адже аналогів його творінням у Європі немає, кажуть мистецтвознавці. Та шлях митця до визнання нашими сучасниками навіть після повернення його імені в історію мистецтва у 1906 р., розтягнувся на цілий вік — до 2009 р.

  „Уже назріла потреба ввести ім’я Іоана Георгія Пінзеля в історію світового мистецтва. Коли зібрали скульптури цього майстра, виявилося, такої динаміки у своїх творіннях до нього не міг досягти жоден з попередників. Щодо стилю скульптора, то його творчість перегукується з чеською та баварською скульптурою. Я схиляюся до того, що на Іоана Георгія Пінзеля мало вплив бароко Італії, адже відчувається, що він був безпосередньо знайомий із кращими творами епохи Відродження, зокрема спадком Лоренцо Берніні та близького йому за духом Мікеланджело,” розповідає тернопільський мистецтвознавець, працівник Тернопільського обласного краєзнавчого музею Віра Стецько, яка досліджує творчість Пінзеля з середини 80-х рр.

 Окрім згаданих уже впливів європейського Відродження, у його роботах відчувається вплив готики, української дерев’яної різьби і, навіть візантійського мистецтва. Але І. Г. Пінзель — не залишився в рамках названих першовзірців, а переріс їх, переосмислив і став основоположником нової експресивної барокової пластики, зазначає дослідниця.
 
Біографія Майстра
 
 „Разом із тим ми називаємо Пінзеля Загадковим Майстром, адже про його життя до появи у Бучачі не відомо нічого. І. Г. Пінзель приїхав до Бучача уже сформованим митцем,” — продовжує Віра Стецько.

  З однієї сторони маємо перед собою очевидність дуже великої творчої продуктивності, а з іншої сторони Старий Майстер — суцільна загадка, пише уже львівський культуролог Тарас Возняк.

  І справді, якщо відібрати власне документальні свідчення про життя І. Г. Пінзеля, їх виявиться надзвичайно мало — недостатньо для навіть коротенького життєпису. Так, дослідники припускають, що він з’явився у Бучачі десь у 1740-х рр. Першу документальну згадку про майстра знайшли в архівах у 1995 р. польські історики мистецтва Пьотр Красник та Ян К. Островський.

  „Це — запис у церковних книгах бучацької парафії, де йдеться, що 13 травня 1751р. в Бучачі укладено шлюб між „шляхетними Іоаном Георгієм Пілзе, молодшим скульптором вівтарним та Маріанною Єлизаветою Кейтовою, вдовою”, дівоче прізвище якої було Маєвська. Окрім того, що згадка — перша, ми дізналися з неї ще й ім’я митця, яке до того було невідоме,” розповідає Віра Стецько.

  Наступні два записи з відомостями про Пінзеля є у книзі хрещень того ж Успенського парафіяльного костелу Бучача. В них знаходимо спершу, що „Адальберт Собецький охрестив дитину іменем Бернард сина шляхетного Григорія Пілзе і Маріанни законного подружжя. Тримали при святій купелі видатний пан Бернард Меретин, архітектор найсвітлішого ясновельможного Пана і Сосновська з Бучачу”. Вже 3 червня 1759 р. охрестили другого сина — Антонія. „Іоана Пілзнова і Марії, законного подружжя. Тримали при святій купелі Казимір Пісарський та Власієвічова з Бучачу”. Але вже 24 жовтня 1762 р. маємо останній запис про Іоана Георгія Пінзеля: про те, що вдова Єлізабета Пілзнова вийшла заміж за Іоана Беренсдорфа.

  „Це дає підстави стверджувати, що Майстер помер десь наприкінці 1761 р. і дружина після річної жалоби вийшла заміж втретє. Втім, запису про смерть І. Г. Пінзеля досі не знайшли, як не вдалося також віднайти його могилу в Бучачі. Не відома і подальша доля синів скульптора. Можна тільки припустити, що його вдова з дітьми виїхала десь в Австрію чи Баварію услід за новим чоловіком,” — говорить В. Стецько.
 Наразі найчастіше дослідники творчості митця вживають варіант прізвища „Пінзель”, хоча в архівних документах окрім нього можна зустріти також „Пілзень”, „Пінцель”, „Пілце”, зауважує вона.
 Цікаво, але за даними «International Genealogical Index» у XVIII столітті в Європі відомі дві людини з прізвищем Пінзель. Ім’я першого із них невідоме і, з огляду на те, що запис зроблений у 1991 році, коли ім’я скульптора ще залишалося нез’ясованим, можна припустити, що запис стосується саме Іоана Георгія. Він, згідно з цим нотатком, народився у 1700 р. у Польщі. Наступний запис — про Міхаеля Пінзеля (Mihael Pinzel), який 22 жовтня 1704 р. одружився з Марією Пекер (Maria Poecker) у «Koenigswalde», «Zwickau», «Sachsen». Ця інформація є доволі цікавою, адже мистецтвознавці та історики мистецтва неодноразово припускали, що творчість Пінзеля пов’язана з Богемією, Сілезією, Баварією. Саксонія — історичне слов’яно-германське порубіжжя — якраз межує з цими землями.

  Щодо варіанту прізвища Пільзе, то «International Genealogical Index» у XVIII столітті в Європі відомі також дві людини: Христіана Пільзе (Christiane Pilze), що народилася у 1772 р. Поблизу Познані, і Вайт Пільзе (Veitt Pilze), охрещений 1569 р. у Вюртемберзі. Зазначимо, що існував також варіант прізвища Пельзе (Pelze) — у Прусії та Угорщині.

  „У 1999 р. на Баварському мистецькому ринку з’явилися шість боцетті (зменшені зразки скульптур), які вважали „чеськими”. Роботи одразу ж закупив Баварський національний музей у Мюнхені. Поява робіт майстра в Баварії підтверджує гіпотезу тих науковців, серед яких Адам Бохнак, що шукали першоджерел формування пластики І. Г. Пінзеля в різьбі майстрів південно-німецьких земель і вважали, що творив скульптор під впливом пластичних засад готики,” зазначає В. Стецько.

  Так само, за її словами, вважав, що витоків скульптора потрібно шукати в Баварії і Тадеуш Маньковський. Знаковою у цьому відношенні є і тривала співпраця, навіть дружба, між І. Г. Пінзелем та Б. Меретином (?-1759), який походить з італо-швейцарсько-австрійського кордону і був італійцем чи німцем з Лугано, вказує Т. Возняк. Тож, чи не зблизила відстань земляків? Відповіді наразі немає. Та й варіантів біографії І. Г. Пінзеля може бути, згідно з Т. Возняком, принаймні три: „патріотичний”, коли митець — українець чи поляк, який після мандрів і навчання повертається в рідні країни як це зробив Григорій Сковорода; „німецько-чеський”, де богемський, баварський чи швейцарський І. Г. Пінзель, шукаючи освіти як Б Меретин, відвідує Італію і з нез’ясованих причин осідає у Галичині, можливо, прагнучи розпочати нове життя. Зрештою, можливим є також „італійський” варіант, де венеціанець чи флорентієць також із неочевидних причин мандрує через Відень, Мюнхен чи Прагу до Львова.
 „Думаю, Меретин знав Пінзеля ще з Європи,” — зазначає В. Стецько.  Одначе це є тільки припущення. Реалії ж — спадок митця, який наскрізь пройнятий релігійними мотивами.
 
Географія творчості
 
  І хоча всі причини того, чому І. Г. Пінзель осів саме у Бучачі, залишаються остаточно нез’ясованими, однією із них, безперечно, є меценатство ексцентричного вельможі, власника Бучача і старости Канівського Миколи Потоцького.
 
  „Факт, що І. Г. Пінзель прожив у Бучачі приблизно 15 років, заснував тут сім’ю, мав майстерню і залишив значну частину свого спадку. Діяльність М. Потоцького дала змогу митцю реалізувати себе,” розповідає В. Стецько.

  А реалізовувати було коло чого, адже Бучач тих часів — не звичайне провінційне містечко, а резиденція однієї з найбагатших та найамбітніших людей Речі Посполитої, наголошує дослідниця.

 Точна хронологія появи творів майстра, яких наразі відомо приблизно 150, не встановлена, адже щодо більшості із них відсутні документальні свідчення. Втім, вони таки є, а решту дослідники встановлюють на основі порівнянь. Вони і допомагають встановити як просторову, так і часову географію діяльності митця:
          1750 р. — І. Г Пінзель створив першу відому свою роботу — придорожню статую святого Яна Непомука у Бучачі;
          приблизно 1750 р. — вівтар з фігурами Архангелів Михаїла та Гавриїла для парафіяльного костелу у Монастириськах;
          1750-ті рр. — вівтар святого Тадея і вівтар святого Миколая для Успенського костелу у Бучачі, зокрема скульптури святих Вікентія і Франциска Борджіа, ангелів, рельєф на тему турецьких війн, розп’яття;
          1750-51 рр. — скульптурні композиції для Бучацької ратуші:           12 подвигів Геракла, „Давид перемагає Голіафа”, „Самсон розриває пащу лева”, „Посейдон заспокоює море”, Феміда, Невільник, Козак;
          1751 р. — придорожна статуя Богородиці у Бучачі.
          1755 р. (?) — для церкви Покрова Богородиці у Бучачі: різьблені амвон та бічні вівтарі Миколая і Вознесіння з алегоричними постатями Віри, Мудрості, Мужності, святого Товія, а також рельєфи „Відсічення голови Іоану Предтечі”, „Чудо святого Миколая”, „Подорож в Емаус”, рельєфи „Ангел-хоронитель”, „Благовіщення” на дияконських дверях храму, царські врата;
          1755-58 рр. — скульптурна група „Святий Фелікс з Дитиною” для костелу у Маринополі;
          1756-57 рр. — скульптури для костелу тринітаріїв у Львові (храм згорів у 1848 р.);
          1757-58 рр. — скульптурні групи „Самсон роздирає пащу левові”, „Жертвопринесення Авраама”, „Розп’яття” з при стоячими Богоматір’ю, Іоанном та ангелами у костелі села Годовиця поблизу Львова;
          кінець 1750-х рр. — статуя святого Онуфрія для монастиря у Рукомиші;
          1759-61 рр. —скульптури для фасаду львівської Святоюрської Катедри, „Юрій Змієборець у битві зі змієм”, святий Атанасій, святий Лев;
          1760 р. (інша версія — 1752-55 рр.) — вівтар Марії парафіяльного костелу у Городенці зі скульптурами святих Анни, Марії, Єлизавети, Йосипа, Якима та ангела;
          1760 р. — скульптури для костелу у Буданові, зокрема отця Церкви святого Ієроніма;
          1761 р. — п’ять вівтарів для парафіяльного костелу у Монастириськах, зокрема статуї святих Якима, Анни, царя Давида та Авраама.
 
 
Доля шедеврів

   Отож І. Г. Пінзель творив до самої смерті й залишив по собі дуже багатий спадок.

  „Але його твори наразі перебувають у дуже поганому стані. Перш ніж потрапити на виставку, як от у Лувр, вони потребують реставрації,” — зазначає В. Стецько.

  Але навіть цим скульптурам і рельєфам пощастило, якщо порівняти їх долю з іншими творіннями майстра. Так, статуї Яна Непомука та Богородиці були поруйновані до постаментів після Другої світової війни. У 2006 р. статую Богородиці відновили (скульптор Роман Вільгушинський). А от від комплексу статуї Яна Непомука збереглися його голова і дві голівки ангелів, які раніше оточували святого. Їх зберігають в костелі Успіння.

 „Голівки виявили у 2007 р., коли ми проводили інвентаризацію творів майстра,” пригадує В. Стецько     Композиції з Бучацької ратуші були поруйновані під час пожежі 1865 р. У 1866 р. ті з них, що збереглися, реставрували, але і їх понищили у радянський час.

  Скульптури з Буданова теж частково врятували. Але їх не побачиш в Україні, адже священик костелу передав їх спершу до Кременця, а потім — у Польщу, зазначає В. Стецько.

  У нашій державі найбільші колекції робіт І. Г. Пінзеля зібрали у Музеї сакральної барокової скульптури XVIII століття імені І. Г. Пінзеля (Львів, площа Митна, 2, тел. 8 (0322) 75-69-66) та в Тернопільському обласному краєзнавчому музеї (Тернопіль, майдан Мистецтв, 3, тел. 8 (0352) 25-39-92). У першому можна оглянути, зокрема, твори митця з костелів у Годовиці, Городенці, Монастириськах, статуетку святого Якима.

  „До речі, серед експонатів — фігура святої Анни з костелу у Монастириськах. Її після руйнувань костелу за часів СРСР використали як надмогильну фігуру. Так на кладовищі і знайшов шедевр дослідник точності Майстра Борис Возницький,” каже В. Стецько.

  У Тернопільському краєзнавчому музеї зберігають алегоричні фігури, а також рельєфи „Відсічення голови Іоану Предтечі” та „Чудо святого Миколая”, з Покровської церкви у Бучачі. Там же — скульптури святих Вікентія і Франциска Борджіа з бучацького Успенського костелу.

 Рельєфи „Подорож в Емаус”, „Ангел-хоронитель” та „Благовіщення” із Покровської церкви у Бучачі експонують у Тернопільському обласному художньому музеї (Тернопіль, вул. С. Крушельницької, 1, тел. 8 (0352) 52-80-72).

  Голівки ангелів із парафіяльного костелу, що у Городенці, є в Івано-Франківському художньому музеї (Iвано-Франкiвськ, вул. Низова, 2, тел. (03422)4-40-38).

  У фондах Національного музею у Львові (Львів, проспект Свободи, 20, тел. 8 (0322) 74-22-80) — фігура святого Юрія, який поборює змія (дерев’яна модель, з якої І. Г. Пінзель виображував кам’яну скульптуру святого на фасаді собору Юра). Там же зберігають царські врата з Покровської церкви у Бучачі.

 А от фігури Юрія змієборця і святих Лева та Атанасія можна оглянути там, де їх встановили у XVIII ст. — на соборі святого Юра у Львові. На місці — у храмі цього святого, що в селі Рукомиш Бучацького району залишилася і статуя святого Онуфрія.

  „Тепер фігура стоїть у храмі. Але протягом багатьох років ніхто не знав, що її автор — Пінзель і скульптура перебувала в ніші над воротами на церковне подвір’я. Щороку її для оновлення забілювали вапном,” розповідає син священика у Рукомиші Володимир Суханець.

  У Баварському національному музеї перебувають сім боцетті, що виконані у стилі І. Г. Пінзеля, зокрема святого Якима та Анни, царя Давида та Авраама. Ці чотири твори співставляють із відповідними фігурами костелу у Монастириськах. Також Баварський музей придбав боцетті із зображенням святого Ієроніма (ймовірно аналог фігури з Буданівського костелу) і святого Йосипа та ангела (обидва останні не мають відомих повномірних аналогів скульптур).
       
  Іоан Георг Пінзель залишається людиною-загадкою. Його відкриття — справа майбутнього, а наразі в дослідженнях спадщини Майстра, здається, є більше питань, аніж відповідей. Навіть збережені твори іноді задають загадки. Так, на передпліччі скульптури „Алегорія Мужності” митець зобразив портрет-маску.

   „Обличчя чоловіка сповнене драматичного трагізму. Невідомо хто це, але, оскільки І. Г. Пінзель у своїй творчості керувався прийомами митців епохи Відродження, коли автори вводили свої автопортрети у сюжети власних композицій, то можна стверджувати, що він створив саме автопортрет. Подібно і Мікеланджело зобразив себе у вигляді трагічної маски на здертій шкірі апостола Варфоломія, яку він сам тримає у руках на фресці „Страшний суд”,” говорить дослідниця.
 
 
Джерело: Гомін України, http://www.homin.ca/news.php/news/5311/group/9