Автор: Світлана МУШТЕНКО

Уявімо собі: одного теплого листопадового вечора 2009 року до будинку драматичного театру ім. І. Франка зійшлося багато людей. Вітання один з одним, квіти, розмови…
Чому таке піднесення?.. Мине кілька хвилин, і на рідну сцену мала б вийти одна з провідних актрис театру, народна артистка СРСР та України Ольга Яківна Кусенко. Цього вечора зала стоячи вітала б свою улюблену актрису з 90-річним ювілеєм…

Народилася актриса в нелегкий час 1919 року в Києві. Київський театральний інститут закінчила теж знакового 1941 року.

Далі — не сцена, а — фронт… Пройшла нелегкий шлях війни. І тільки 1944 року зійшла на сцену театру ім. І. Франка, багато років (1973–1987) очолювала правління Українського театрального товариства. Вона — лауреат Державної премії. Грала в таких виставах франківців: «Циганка Аза», «Свіччине весілля», «І змовкли птахи», «Калиновий гай» і багато інших. Знімалась у фільмах.

Актриса пережила дві великі особисті драми. Всім, мабуть, відомо, які теплі сімейні стосунки були в подружжя — Ольги Кусенко і Юрія Тимошенка — однієї з блискучих зірок української сцени, актора-коміка, улюбленця українців (Тарапуньки). Тож перша драма — раптовий розрив цих відносин, а друга — передчасне «вигнання» Ольги Яківни з театру — в нікуди. А ще грала б і грала…

В останні роки життя (90-ті) О. Кусенко дуже зблизилась із колегою по сцені, актрисою високого ґатунку Нонною Копержинською. Наче й раніше, працюючи багато років разом, мали б дружити. Поєднало їх — звільнення з роботи.

Забрати у цих актрис сцену — це вирвати їхню душу. Як можна було вчинити так із майстрами такого масштабу, які пройшли фронт і знали справжній запах і смак сцени?! І якщо згадати, що особисте життя обох на той час було вже дуже самотнім… стає боляче.

Актриса такої величини, як Ольга Кусенко, — це епоха. Так і було сказано в короткому повідомленні про її смерть в одній із київських газет у листопаді 1997 року: «пішла епоха».

Коли написала ці рядки, спам’яталась. Чомусь саме цього вечора (з 15 на 16 листопада, а це час її відходу до інших світів) я сіла за свій письмовий стіл, аби щось згадати про Ольгу Кусенко і передати ці спомини іншим. А будуть вони, мабуть, не тільки про неї, а й про нього — Юрія Тимошенка.

Ользі було вісімнадцять, коли 1937 року вступила на акторський факультет Київського театрального інституту. А до цього часу перебувала спочатку в будинку «для дітей політкаторжан» (ним був її батько), а потім — в інтернаті на Лук’янівці. Студентські роки були світлими й щасливими. Разом із Юрієм Тимошенком вони навчались на курсі Георгія Полєжаєва і Олександра Фоміна. Він на той час був закоханий у дівчину зі знатного театрального роду — родичку Панаса Саксаганського. А Ольга закохалася (до безтями і без взаємности) у вишуканого франта Бориса Каменьковича, в майбутньому — видатного балетмейстера. Набуваючи акторської майстерности, обоє готувалися до виходу на велику сцену. В кінці 30-х років Юрій Тимошенко разом із Юхимом Березіним придумали цікаві маски —міліціонера і театрального освітлювача. Виступ мав велику популярність. Журі першого туру Всесоюзного конкурсу артистів естради в Москві особливо відзначили саме цей номер, рекомендувавши його на другий тур. Актори придбали квитки до Москви «на завтра».

А «завтра» — 22 червня 1941 року.

А Ольга Кусенко в цей день отримала довгоочікуване запрошення від О. П. Довженка прибути на кіностудію для переговорів. Щастю не було меж — ще б пак: запрошував сам Довженко! І вона вирішила йти на кіностудію. А в репродуктор голос Левітана повідомляв про початок війни. Вже бомбили Житомир, Київ, Севастополь. Ольга прорвалась до кабінету Довженка і почула від нього: «Треба працювати». І молода, вродлива актриса влаштовується на роботу у шпиталь на Лук’янівці. Далі закінчила курси медичних сестер і почала працювати в пеклі на колесах — у військово-санітарному потягу. Зберігся її щоденник, вірші тих важких років.

Новорічної ночі 43-го Ольга Кусенко разом з іншими акторами виступала перед військовиками на передовій лінії під Сталінградом. Німці розташувалися в кількох метрах від землянки, де відбувся цей виступ. Для актриси почуття вдячности присутніх були незабутніми.

Фотографія Юрка Тимошенка студентських років завжди з нею. Інколи вони листувалися.

З концертною бригадою Тарапунька і Штепсель дійшли до самого Берліна. Було це у травні 1945 р. А 1946 рік став для Ольги Кусенко роком її повного щастя: початок сімейної ідилії (прожили разом 18 років) і зайнятість у спектаклях театру ім. І. Франка — «Вишневий сад», «Сто тисяч», «У пущі».

Невдовзі після війни вона зіграла кмітливу Урсулу у виставі «Багато галасу даремно». А через два десятиріччя у тому самому спектаклі, відновленому в театрі Євгеном Пономаренком, вийшла на сцену в ролі Беатріче. Роль ця — мрія багатьох актрис, і Кусенко зіграла її блискуче.

Рецензенти того часу відзначали надзвичайну жіночність, сміливість і самоповагу героїні. Беатріче у виставі була уособленням волі, приваблювала іскрометним розумом і дитинністю, яку ховала за гострим словом.

Понад шістдесят ролей зіграла Ольга Кусенко в рідному театрі. І коли її запитували: «Що ж найбільше хвилює вас зараз, у даний момент?», — відповідала: «Прокидаюся рано-вранці, біжу до театру. На великій нашій дошці об’яв під склом — скромний білий клаптик: розподіл ролей у новій п’єсі. Праворуч, там, де друкуються прізвища виконавців, — моє».

А слава Юрія Тимошенка в естрадному дуеті з Юхимом Березіним була в ці роки надзвичайною. Скільки листів отримували вони від людей з проханням допомогти, зі скаргами на начальство і безлад. У цей час він знявся у фільмі «Падіння Берліна», що теж сприяло популярності актора.

У чудовій квартирі в центрі Києва (Пасаж) була «повна чаша»: і творча, і людська. Завжди разом, завжди удвох, крім творчих маршрутів. А коли настала лиха година розлучення, причиною якої була відсутність дітей, він попросив дозволу в Олюні взяти тільки книжки з домашньої бібліотеки.

Під час гастролей Україною Юрій Тимошенко зустрів естрадну співачку, яка «с ума свела, разбила душу мне, покой взяла». Вона влилася в гастрольну програму. Прізвище цієї співачки — Юлія Пашковська.

Живучи в одному місті, вони, звичайно, інколи зустрічалися. Ольга проходила, намагаючись не помітити, не зустрітися поглядом. Юрій був заклопотаний пошуком дитячого харчування.

Мине двадцять років, і він прийде на виставу, в якій грала Кусенко, — «І змовкли птахи..» — з квітами та шампанським, зі старшим сином Юрієм. Чекатиме її на службовому вході, проведе до їхнього будинку в Пасажі і попросить дозволу повернутися… Відповідь буде — «Ні».

Юрій Тимошенко помер у грудні 1986 року в Ужгороді, місті, в якому дуже часто бував.

Ольга Кусенко — в листопаді 1997-го — у тій самій квартирі в Пасажі, в глибокій самотності. На Байковому вони — разом і окремо — могили одна навпроти одної.

«Найпримітніша і найвідрадніша особливість яскравої сучасної актриси широкого творчого діапазону Ольги Кусенко в тому, що вона завжди веде розмову з глядачем, відверту і задушевну. Мене захоплює природна витонченість Ольги Яківни як людини і митця. Шукати, шукати на репетиціях і вже в готових роботах — її девіз. Шукати багатство нюансів, не боятись суперечливих проявів характеру, прагнути багатогранности», — так писав про актрису режисер, народний артист УРСР Броніслав Вікторович Мешкіс.

Автор: Світлана МУШТЕНКО, старший науковий співробітник Музею ТМК України
Джерело: Українське слово