Апостол правди і науки
Про життя і творчість Івана Франка

Автор: Іван ПАСЕМКО

Останнім часом у словацькій і українській періодиці Словацької Республіки високу оцінку отримала монографія словацької франкіани авторства словацьких україністів — історика східнослов’янських країн та народів Мирослава Даніша (1960, Братислава) та дійсного члена НАН України Миколи Неврлого (1916, Ростов-на-Дону). Якщо докладніше, то мусимо акцентувати увагу на тому, що Нестор словацької україністики Микола Неврлий закінчив славістичні студії в Карловому університеті в Празі, навчальному закладі, що 2048 року відзначить своє 700-річчя і, поряд з Болонським, Сорбоннським, Паризьким, Оксфордським та Кембриджським, є найстарішим університетом у Європі. Тут же, у Празі, М. Неврлий водночас навчався в Українському Вільному університеті, в тому дітищі української еміграції після Першої світової війни, в якому поряд із навчанням в Академії мистецтв у славетного чеського художника Макса Швабінського, навчався і Василь Касіян — чудовий український художник-графік, що проілюстрував багато творів української художньої літератури. Саме студіюючи в УВУ, М. Неврлий глибоко пізнав творчість Тараса Шевченка та Івана Франка, ці два гіганти української літератури стали основними у його творчості. Це саме завдяки М. Неврлому в 1956 році відбулося відкриття меморіальної дошки на Слов’янському острові в Празі в пам’ять про І. Франка. М. Неврлий ініціював відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку в Братиславі (1990), саме завдяки його авторитетові в українських наукових колах Словаччини і Чехії бурхливо розвивались і розвиваються словацько-українські та українсько-словацькі, чесько-українські та українсько-чеські літературні взаємини.

Другий автор — Мирослав Даніш (1960, Братислава) — студіював історію і славістику на філософському факультеті Університету ім. Я. А. Коменського в Братиславі. Ступінь кандидата історичних наук здобув після захисту дисертації на історичному факультеті КНУ ім. Тараса Шевченка в 1989 р. З 1995 р. Мирослав Даніш — завідувач кафедри загальної історії філософського факультету Університету ім. Я. А. Коменського у Братиславі. Викладає історію країн Східної Європи, особливо історію України та Росії. У своїх наукових дослідженнях він найчастіше торкається проблематики словацько-українських та словацько-російських взаємин. У 1998–2002 рр. був головним редактором журналу «Історичне ревю» і досі є головним редактором наукових збірників «Acta historica Posoniensia» і «Byzantinoslovaca».

Ось такі автори створили монографію «Іван Франко. Життя і творчість (1856-1916)», що вийшла друком 2009 р. у м. Пряшеві — місті, що поряд зі Свитником, вважаються центрами українства на сході Словаччини. Виходу в світ цій книжці фінансово сприяли Collegium Historicum, Товариство друзів історії і гуманітарних наук, Ольга Булах (Братислава), інженер Роман Павлишин з дружиною Олександрою (Brisbone, Australia), інженер Роман Рибак з дружиною Марією (Братислава) та інженер Любомир Собсчушин (Відень, Австрія). Рецензенти цієї монографії — доктор наук Антон Еліаш та академік НАН України Іван Дзюба.

Монографія, зауважимо одразу, побачила світ у відповідному науковому та інформаційному оформленні. Видання пишно ілюстроване світлинами з життя і творчости І. Франка, використана література, бібліографія словацьких перекладів творів письменника, словацька франкіана і резюме українською, німецькою, англійською та французькою мовами, а також іменний реєстр, що набагато полегшує працю над цим виданням будь-якого науковця європейського рівня. Якщо володіти провідними європейськими мовами, одразу можна зрозуміти, про що йдеться в цій монографії, яку інформацію почерпнеш із такого видання.

Книжка складається зі вступу, 12 розділів та висновків. Зважаючи на складові зазначеної монографії, відповідно більшу або меншу увагу присвятимо аналізу кожної її частини. Але насамперед — про вступне слово до цього видання академіка Національної АН України у Києві Івана Дзюби. За поточний рік уже вдруге ознайомлююсь зі вступним словом українського інтелектуала, який так глибоко проаналізував «Подорожній щоденник» словацького гуманіста Даніела Крмана, свідка Полтавської битви 1709 р., котрий перебував з дипломатичною місією у війську шведського короля Карла ХІІ та у середовищі українського козацтва під орудою Івана Мазепи.

А про монографію М. Даніша та М. Неврлого І. Дзюба написав: «Автори підкреслюють велику і багатогранну творчість Івана Франка, яка має що сказати кожній ґенерації. І в цьому його ґеніяльність. Ця праця поширює відомості про феномен Івана Франка в слов’янському світі, зокрема у сере-довищі словацького суспільства».

Уже у вступі до книжки автори вводять читача до виняткової і широкоспектральної творчости поета і белетриста, вченого і публіциста, якому заслужено належить місце у пантеоні майстрів світового письменства поряд з Ґете і Шіллером, Пушкіним і Толстим, Гюго і Золя, Фірдоусі і Нізамі, Міцкевичем і Словацьким, Байроном і Діккенсом. Тут дуже пасують слова незабутнього М. Рильського, який про І. Франка сказав: «Пристрасний і невтомний Іван Франко нагадує пристрасного і невтомного Мікельанджело». Автори книжки зазначають, що проникливий розум І. Франка, надзвичайна пам’ять, ясність й оригінальність думок вражали сучасників. І. Франко належить до найплідніших слов’янських інтелектуалів. Його художні твори, історичні, філософські, літературно-наукові, етнографічні, мовознавчі, економічні і критично-публіцистичні статті могли б становити 100-томне зібрання творів, щоправда, досі побачило світ лише 50-томне видання написаного цим велетом. Творчість І. Франка відзначається не лише своєю кількістю, але й глибоким змістом творів. Його винятковість, ерудицію найбільше підтверджують фахові статті Франка, які своїм методологічним, філософським змістом хвилюють фахівців сучасности і часто слугують вказівкою, як потрібно працювати з фактами, як їх інтерпретувати, оцінювати. Літературознавці, філософи, історики і нині продовжують вивчати багатоаспектну творчість Каменяра. Одним із визначних її джерел є багатюща за змістом кореспонденція І. Франка. У його архіві, що зберігається в Інституті літератури ім. Т. Шевченка, ще й досі лежить велика кількість неопрацьованого матеріалу.

Кожна історична епоха намагалась навісити І. Франкові відповідний ярлик власної ідеології, філософії чи політичної орієнтації. Франко народився у Східній Галичині в с. Нагуєвичах. Для свого часу він був глибоко освіченою людиною і далеко бачив у майбуття. Для багатьох своїх сучасників Франко залишався незрозумілим і гідно не поцінованим. Він натхненно поширював думки про слов’янську взаємність. У стосунках з поляками та росіянами відстоював принципи рівности і взаєморозуміння. Його схильність до всеслов’янської взаємности зблизила Франка з іншими слов’янськими народами, зокрема зі словаками. Цей народ відстоював самостійність своєї мови і свою незалежність. «Словаки є одним, — писав І. Франко, — із найцікавіших народів усього слов’янського світу, особливо з точки зору своєї історичної долі і характеру». Ця характеристика словаків правдоподібно випливала з історичного досвіду власного українського народу, який був у словаків і українців і який Франко відчував на власній шкурі в українсько-польській Галичині, керованій, як і Словаччина, Австро-Угорською монархією. І. Франко був українським інтелектуалом, котрий жив і працював насамперед у Західній Україні, але у своїй творчості звертався до всієї України і належав він усій Україні, — стверджують словацькі україністи. Він був національним письменником, що зумів дохідливо зобразити життя і психологію різних прошарків галицького суспільства. У своїх висновках Франко далеко переступав кордони України. Його державотворчі візії ясно визначали майбутнє єдиної України. Він говорив про неї, як про майбутнє, яке необхідно з великою відповідальністю підготувати, зробивши реальні і політичні кроки. Франко стояв біля джерел перших політичних партій в Україні (він був одним із засновників і першим головою Галицько-української радикальної партії, пізніше членом соціально-демократичної партії, а згодом, коли з’ясувалося, що ці партії йдуть шляхом екстремізму, він рішуче став на бік боротьби за єдину Україну).

Хоча Франко відзначався сильним соціальним чуттям, але після докладного вивчення положень марксизму цей український провидець не погодився із цим ученням і, наприклад, комуністичну ідеологію уже в той час визначив як шкідливу, яка приведе суспільний розвиток до соціальної несправедливости, приниження індивіда і, врешті-решт, до його геноциду.

Франко мав феноменальну пам’ять та енциклопедичні знання. Він міг працювати безперервно понад 24 години, і саме ця властивість Франка, за модерною термінологією — трудоголіка, і спричинила його кончину. Таку феноменальну спадщину він створив до свого 60-річчя, коли, врешті-решт, і погасла свічка його життя. Змовкла пісня великого українця, який любив свою батьківщину, але водночас був у ставленні до неї немилосердним і жорстким, коли ця Вітчизна ступала шляхами, про які він сам добре відав, що вони ведуть до загибелі. Чимало думок І. Франка про державність і майбутнє України реалізуються лише сьогодні, але багато із них і нині залишаються своєрідною порадою, як зараз уникнути хиб та помилок. Але чи зважають наші сучасники на ці Франкові поради, чи прислухаються до нього, йдучи хоча б на президентські вибори. Автори книжки стверджують, що Франко для сучасної України зійшов на історичний п’єдестал таких же велетів інтелектуального багатства, якими є мислитель Григорій Сковорода і поет Тарас Шевченко, котрих високо оцінювали і словаки.

Не кажучи про різноманітність і багату спектральність духовних інтересів, Франко випробував усі жанри літературної творчости — був поетом, прозаїком, драматургом, публіцистом і автором багатьох творів дитячої літератури. У всіх жанрах він постає велетом, своєрідним і сміливим експериментатором. У поезії він використовував насамперед точні канонічні строфи, завжди підпорядковані римі. До української поезії Франко запровадив терцини, октави, досить вимогливі епіграматичні тріолети. Він збагатив українську літературу сонетами, у числі перших зробив сонет дуже актуальним. Якщо Т. Шевченко був більше поетом почуттів і сугестії, своєрідного навіювання, І. Франко — поет інтелекту і певної ідеї. У його поетичній творчості, однак, проявився і талант лірика. Поезія Франка ідейно і тематично багата і малює широке коло картин із життя всіх прошарків галицької суспільности. Ця творчість проникнута революційністю, молодечим запалом і пошуками соціально справедливого суспільства. Франко звернувся до широких епічних сюжетів, соціальних і філософських поем, як, наприклад, «Панські жарти», «Іван Вишенський», «Цар і аскет», «Смерть Каїна», «Мойсей». Мотиви моралі звучать у його поезії, що побачила світ в окремих циклах і збірках — «З вершин і низин», «Semper tiro», «Мій Ізмарагд», «Із днів журби». Сюжети для своєї творчости він часто знаходив в українському фольклорі, античній і середньовічній літературі, біблійних мотивах і літературах Далекого Сходу та Індії. Історичні й філософські сюжети своїх творів він часто збагачував українською тематикою і власною інтерпретацією. Найліпшим прикладом є його поетична поема «Мойсей» (1905), у якій відомий біблійний мотив Франко переплавив у героїчний народний епос.

Новаторськими для української літератури були і Франкова проза, його реалізм. Тогочасну галицьку прозу він збагатив новими сюжетами й образами, у яких домінував соціально-психологічний і етично-філософський аспект. Франко був автором десятьох романів і обширних новел та понад сотні новел і нарисів, із яких деякі залишились недокінченими. Від свого першого, романтичного твору «Петрії і Довбущуки» (1875), він незабаром перейшов до творів реалістичної прози, що відтворювали життя галицького суспільства. Найбільше Франка зацікавило важке життя нафтовиків Борислава, що неподалік його рідного села Нагуєвичі. Визначальним для бориславського циклу, крім кількох його оповідань, є роман «Борислав сміється», у якому вперше в європейській літературі відображено організовану соціальну боротьбу (організовані профспілки і гурти підтримки) робітників за свої права.

З історичної прози І. Франка завоював популярність його роман «Захар Беркут», який своїми мотивами боротьби галичан з монгольською експансією в ХІІІ ст. близький і до словацької історії і зображує частку давноминулого у спільній протимонгольській борні словаків і галицьких українців. У романах «Для домашнього вогнища», «Перехресні стежки», «Основи суспільності» Франко дав яскраві картини життя галицької інтелігенції; вражають його автобіографічні оповідання і новели «Schо́nschreiben», «На дні», «Малий Мирон» та ін.

Ідейно багатою є також театральна творчість І. Франка. Його п’єси «Украдене щастя», «Сон князя Святослава» належать нині до класичних творів української сцени. У драматичних творах «Учитель», «Рябина», «Будка ч. 27», «Майстер Черняк», «Кам’яна душа», «Послідній крейцар» І. Франко проявив себе як майстер живих діалогів, драматичних конфліктів із динамічним соціально-психологічним змістом.

Іван Франко присвятив чимало уваги і дитячій літературі. Це насамперед «Коваль Бассім», «Пригоди Дон-Кіхота», «Коли ще звірі говорили». А його велика поема для дітей «Лис Микита» віднайшла своїх приязних читачів не лише вдома, але й в усьому світі.

Франко володів 14 мовами і, крім усіх слов’янських, для нього німецька і французька були як рідні. Деякі твори писав російською, польською і німецькою мовами. Свої мовні здібності зреалізував як перекладач і знавець світової літератури. Він переклав українською 60 світових авторів. Винятковість Франкової перекладацької праці полягає не лише в багатоаспектності, але і в розмаїтих перекладах — від найдавніших античних авторів до своїх сучасників світової літератури. Для Франка переклад був не лише відтворенням іноземного тексту рідною мовою, а й науковою дисципліною лінгвістики, якою необхідно серйозно займатися. Він заклав основи сучасної перекладацької справи як однієї з лінгвістичних дисциплін в Україні. Почин Франка цінний тим, що самотня українська мова в Галичині була тієї пори лише в процесі свого розвитку, і Франкові переклади визначних творів світової літератури яскраво засвідчили широкі можливості української мови відтворювати іноземні тексти, щоб саме його українська версія достатньо відповідала оригіналу. Українська мова повинна була виступати найсучаснішою європейською мовою, яка має досить багаті виражальні засоби і багатий словниковий запас для передачі найскладніших думок і емоцій, форм та змісту. Видатний український філолог і учений Дмитро Чижевський винятково влучно назвав діяльність Франка-перекладача поширювачем світової культури в українському середовищі.

Франко перекладав слов’янських авторів — О. С. Пушкіна (поезії і драми), М. Ю Лермонтова, М. О. Некрасова, М. Г. Чернишевського, О. І. Герцена, А. Міцкевича, А. Асника, Ґомуліцького, Карла Гавлічка Боровського, Я. Неруди, С. Халупки, С. Чеха, Я. Врхліцького, Я. Махара і багатьох інших. З німецької — насамперед Й. В. Ґете («Фауст», «Герман і Дорофея»), Г. Гайне. З англійської переклав «Каїна» Дж. Ґ. Байрона; уривки з англійської поезії («Із англійської поезії»). З англійської поезії — сонети У. Шекспіра, поезію П. Б. Шеллі. З французької — Віктора Гюго, Еміля Золя, Поля Верлена. З античних — займався Гомером, Софоклом, Платоном, поезією Сапфо, Горація і Овідія. Українських читачів Франко ознайомлював зі зразками стародавньої арабської, староруської, старогерманської поезії, але і з найновішими творами чеської, польської, сербської, болгарської та румунської літератури.

Про перекладацьку майстерність Франка не раз висловлювалась і чеська критика, особливо у справі перекладів з Карла Гавлічка Боровського, які вона вважала конгеніальними. Коли Франкові деякі галицькі критики дорікали, що своїми перекладами «він літає фантазією до далеких країн і часів», поет їм відповідав: «…це не залежить від того, з якого посуду бере поет напій, який він подає своєму народові, але залежить від того, який напій йому подають — чи чисте свіже вино чи снотворний засіб. Я наркотиками не торгую».

Іван Франко був автором багатьох літературно-критичних статей про твори західноєвропейських літератур, до своїх перекладів він писав передмови, коментарі та вступи. У сфері його інтересів були Л. Толстой, Д. Байрон, У. Шекспір, творчість А. Міцкевича, Й.-В. Ґете, Е. Золя, В. Гюго. Франка, як літературного науковця і публіциста, знала, мабуть, уся літературна Європа. Словацькі україністи стверджують, що лише у зв’язку з його смертю у періодиці з’явилось 230 статей різними європейськими мовами, особливо багато — в німецькій, польській і російській періодиці, де він був найвідомішим.

Приблизно третю частину величезної наукової спадщини І. Франка становлять праці з фольклористики. Усній народній творчості — особливо слов’янській — він приділяв особливу увагу і бачив у ній могутню соціальну і естетичну силу. У прислів’ях і приповідках, на його переконання, приховані естетичні і моральні цінності народу. Фольклор Франко вважав за королеву філології, основне і найважливіше джерело всіх її відгалужень. Він вбачав у ньому цінний матеріал для пізнання і реалістичного відображення повсякденного життя суспільства. Франко акцентував основну увагу на соціальних сюжетах. Від кінця 90-х років ХІХ ст. він стояв в авангарді української фольклористики і свої найважливіші статті публікував насамперед у журналі «Життє і слово», а після створення Етнографічної комісії при НТШ ім. Шевченка, як її голова, почав видавати змістовні Етнографічні збірники. Про Франкову участь у розвитку фольклористики свідчить той факт, що від 1895 до 1916 р. за його редакторства вийшло 38 томів Етнографічного збірника. За період подальших 22 років після смерти Франка (тобто 1916–1938 рр.) з’явилося лише два томи. Франка, як фольклориста, шанували у більшості європейських країн. Його галицько-руські народні приповідки, що вийшли в шести книгах, видатний чеський учений Їржі Полівка назвав «однією з найвеличніших збірок приповідок не лише у слов’янських літературах…». За наукову розвідку І. Франка про українські історичні пісні (1913 р.) Російська Академія наук присудила йому 1916 р. премію академіка Володимира Перетца.

В останнє десятиліття свого життя І. Франко видав найкращу філологічну працю — «Студії над українськими народними піснями» (1907–1913); для її написання, стверджують М. Даніш і М. Неврлий, Франко опрацював усі досі надруковані і рукописні збірники українських народних пісень, як і їхні різні історичні варіанти. Він був також автором п’ятитомного кодексу староукраїнських літературних текстів і апокрифів («Апокрифи і легенди з українських рукописів», 1896–1910). До особливо значних філологічних праць І. Франка належить і «Історія української літератури», в якій він охопив літературний розвиток в Україні від найстаріших часів до 1890 р. Це дослідження підтвердило приналежність Франка до найбільших знавців української літератури.

Крім того, що Франко створив понад 50 солідних наукових студій з галузі фольклористики та етнографії, він виховав ряд визначних особистостей української фольклористики, як, наприклад, В. Гнатюка, Ф. Колессу, С. Людкевича чи О. Роздольського.

Франко займався і історією, фольклористикою, соціологією, літературознавством, мовознавством, філософією, політологією, економічними науками, причому в деяких із них він став в Україні основоположником нових методів досліджень, способу мислення, нового погляду на оригінальну інтерпретацію їх Франко опублікував понад 100 історичних праць (монографій, досліджень, статей, рецензій). Докладне вивчення цих обширних історичних творів зараховує його до числа визначних українських істориків своєї доби.

Останні роки Франкового життя були переповнені терпінням і фізичними болями з причин тяжкої невиліковної хвороби. Постійні відвідування лікарів, лікування в санаторіях і лікарнях позначились на родинному і приватному житті І. Франка. Відмовили йому в слухняності обидві руки. Франко втратив здатність самостійно писати. Спершу він мусив усе диктувати своєму синові Андрієві, а після його трагічної смерти — особистому секретареві.

Для Словаччини, інших слов’янських країн, усієї культурної Європи Франкові думки і твори стали невичерпною криницею знань.

Автор: Іван ПАСЕМКО, завідувач Відділу координації вітчизняних та зарубіжних центрів українознавства, лауреат премії Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку

Джерело: Українське слово